Творець магії — Як створювати магію в іншому світі
200. Мій слуга?
Рапунцен підвелася і оглядається навколо.
А тоді, нарешті помітивши мене, здригнулася.
— Т-ти, ти з Луґре!
Рапунцен, явно схвильована, показує на мене пальцем.
Здається, боїться.
Ну, звісно, адже мало не вбила мене.
— Не бійся. Зараз я не хочу битися. Обставини надто незвичні.
— Ситуацію…? М-м… що!? Немає відчуття мого кристала! Невже ми впали глибоко під землю!?
— Саме так. Тож тимчасове перемир'я. Битися в такому тісному місці надто небезпечно, і—
Розумна людина зрозуміла б, що сваритися в такій ситуації — марно.
…якби була розумною.
— Ха-ха-ха-ха! Дурний! Подивись! Мої рани від тебе вже загоїлися… ні? Що? Чому не загоїлися? Магічна сила… зменшилася!? Ч-чому… Ні, все одно в мене її більше, ніж у тебе! Зараз слушний момент!
— Це точно не слушний момент! Якщо будеш буяти тут, нас обох завалить живцем—
— Тепер благати про життя марно! Помри-и-и-и!
Не схоже на слова демона, який благав мене про життя.
Рапунцен, вишкіривши зуби, кинулася на мене.
Все ж таки доведеться битися.
Я накопичив магічну силу, щоб випустити Болт.
Але.
Шльоп.
— Гм?
Рапунцен розгублено протягнула.
Я кілька разів кліпнув.
Відчув, ніби щось торкнулося.
Без сумніву. Рука Рапунцен торкнулася мого плеча.
Болю немає.
Бо це був м'який дотик.
— Н-ні-і-і-і!
Рапунцен знову атакує.
Неймовірна магічна сила і напір.
Шльоп.
— Гм-м-м-м?
Знову Рапунцен розгублено протягнула.
Атака м'якша, ніж раніше… ні, це був дотик тілом.
Що?
Що відбувається?
— Ч-чому!? Чому магічна сила не слухається мене!?
Гм, здається, з Рапунцен щось сталося.
Здається, вона не може мене атакувати.
Оскільки це не її воля, чи накладено якесь обмеження?
Обмеження… обітниця… обіцянка?
Ах!
Я згадав слова Рапунцен.
«Більше не вбиватиму! Не чіпатиму людей! П-прошу пробачити!
Благаю! Стану твоїм слугою! Робитиму все, що скажеш!
Т-тому прошу! Благаю!!»
Здається, вона казала щось таке.
Можливо.
— Хіба ти не стала моїм слугою?
— Гх, слугою!? Чому це так!?
— Гм? Зачекай. Здається, я щось казала…
— А… аааааааааааааааааа! Казала!
— Здається, я справді таке сказала!
— То це й стало «договором господаря і слуги»!?
— Договір? Що це означає?
— Хм, хм! Немає в мене обов’язку тобі це розповідати!
Рапунцен схрестила руки й відвернулася від мене.
…Спробую.
— Відповідай на мої запитання. Без брехні.
— Угх! Гугх-гх-гх-гх!
На обличчі Рапунцен з’явився вираз страждання, і вона почала покриватися потом.
Здається, на неї діє якась невидима сила.
Рапунцен повернулася до мене.
— Гугх… д-демони — істоти, близькі до богів.
— Тому навіть їхні слова мають… силу і можуть зв’язувати їх самих.
— Тим паче якщо укласти договір з іншим.
— Якщо пообіцяєш стати слугою — станеш слугою!
— Ніаааааааааааааа! Що ж я наговорила, оце я!
Рапунцен дивилася в стелю й рвала собі волосся.
Така реакція. Схоже, брехні немає.
Отже, договір господаря і слуги справді укладено.
— А? Тобто те, що я впав і не постраждав, — це ти мене врятувала? І магічна сила теж відновилася.
— Мугх… т-так, мабуть, так і є!
— Я, мабуть, несвідомо допомогла!
— Адже я тепер слуга, що виконує будь-які накази!
Рапунцен кричала з відчаєм.
— Ось як. Дякую. Ти врятувала мене.
— А?.. Х-хах?
— Але це одне, а це — інше.
— Наказую. Відтепер не завдавай шкоди людям. Зрозуміла?
— Уг!? К-кляте. Я… я зрозумів…! Зрозумів уже!
— Припини так легко віддавати накази!
— Щоразу, коли мені наказують, ніби хтось ухопив мене за нутрощі!
Факт, що я приборкував жахливого демона.
Але ніякого почуття переваги від цього не було.
Лише відчуття полегшення.
— Не може бути, щоб мені довелося бути разом з Луґре…
— Якби інші дізналися про це… *тремтить*
Рапунцен бурмотіла щось собі під ніс.
Після смертельної битви це відчуття було дивним.
— Битися в такому тісному місці — це ж смішно, правда?
— Від найменшого поштовху все може обвалитися.
— Га? Якщо тісно, то розширимо!
Перш ніж я встиг перепитати, Рапунцен почала випускати магічну силу.
— Д-дурна! Припини!
Перш ніж я встиг її зупинити, чаклунство Рапунцен активувалося.
З тріском кам'яні стіни почали деформуватися.
Стеля й бічні стіни почали звиватися, ніби живі, і обвалюватися.
Простір миттєво збільшувався.
Але водночас вібрація посилювалася.
З-за спини з уламків падало кілька каменів.
Будь-якої миті міг статися обвал.
— Уаааа! П-припини! Хочеш, щоб нас засипало живцем!?
— Гваа!
Кричавши, Рапунцен припинила чаклунство.
Післятремтіння тривало, поступово стихаючи.
Обвалу… не сталося.
Ледве-ледве.
— Ти що, дурна!?
— Подумай, що буде, якщо використовувати таке чаклунство глибоко під землею!
— Що як помреш!?
— Чи ти думаєш, що виживеш, навіть якщо стеля обвалиться і засипле тебе живцем!?
— Н-не станеться такого!
— І не сталося б!
— Це ж після факту!
— Навіть не думаючи, зрозуміло, що ймовірність обвалу вища!
— Годі вже! Раз усе обійшлося, то й добре!
— Не смій мені читати нотацій!
Ми двоє сварилися, як собаки.
Ніби дитяча сварка.
— Слухай! Відтепер, коли використовуватимеш чаклунство, мусиш отримати дозвіл від мене!
— Не використовуй без дозволу! Зрозуміла?
— Угугу! Чорт! З-Зрозуміла!
Рапунцен киває, скрививши обличчя від невдоволення.
Занадто бездумно.
Якби вона намагалася мене вбити, я б зрозумів. Не виправдав би, але зрозумів би.
Але ця взагалі нічого не думає.
І під час бою я теж так думав.
Ця — дурна.
Дурна демонка.
Ще до того, як вважати її ворогом, якщо я не буду за нею стежити, станеться лихо.
Тільки не засипаним живцем.
Мені треба повернутися до всіх.
Дати відповідь Віноні на зізнання.
І відповісти сестрі… Марі на ті слова.
Так.
Не час цим займатися.
Через витівку Рапунцен порожнина стала більшою.
Тепер тут буде трохи зручніше.
Хоча це не привід для похвали.
— Упе! Пхе! Уу, весь час відчувався дивний запах, то це ти!
— Що це за твоя магічна сила!
— Пропускаєш магічну силу в повітря… ха!? Хочеш повільно вбити мене!?
А, справді, я несвідомо весь час циркулював повітря.
Магічна сила людини для демонів — отрута.
Від такої магічної сили шкоди, мабуть, не буде, але їй, схоже, неприємно.
— Тут глибоко під землею, тому немає кисню.
— Тому я й циркулюю кисень.
— Хоча не знаю, надовго це чи ні.
— Немає кисню? Тобто як у воді?
— Так. Тому це необхідно.
— Якщо не хочеш померти.
— …Цьк!
Рапунцен демонстративно клацнула язиком, відійшла від мене й сіла біля стіни, обхопивши коліна.
Схоже, від джерела кисню йде неприємний запах.
Якщо відійти, то буде гаразд?
Постачання кисню.
Добути води.
Співіснування з демонами.
І втеча.
Багато справ, які треба зробити.
Отже, з чого почати?
— …Насамперед це.
Магічна сила, що змушує кисень циркулювати.
Продовжувати це постійно неможливо.
Колись доведеться спати.
Але чи зможу я чергуватися з Рапунцен — сумнівно.
Якби демон вправно володів чаклунством, то таке керування магічною силою було б йому під силу.
Але магічна сила, яку використовує вона, і моя — схожі, але різні.
І тип магічної сили, і якість магічної сили, мабуть, різні.
До того ж, довіряти їй не можна.
Так чи інакше, мені самому треба забезпечити циркуляцію повітря.
Чи немає якогось способу?
Якщо нічого не спаде на думку, доведеться без сну постачати кисень.
Цього хочеться уникнути. Якщо не спати, я помру.
Щось, щось має бути.
Серед того, що я робив досі.
Щось.
Я продовжував міркувати.
Прокручуючи спогади минулого, спливають обличчя різних людей.
І останньою спливла Вінона.
— …Так! Письмена фей! Якщо використати їхню властивість!
Мене трохи охоплює піднесення.
Схоже, навіть у такій ситуації я можу насолоджуватися магією.
Сам собі здаюся трохи дивним.
Попри ці думки, я шукаю в сумці й дістаю потрібну річ.
Це деревне вугілля. На всяк випадок поклав, чи не згодиться для чогось.
Несподівано щось торкнулося тильної сторони руки.
— Камінь фей… Так, я його поклав.
Це те, що я взяв, щоб позначати шлях, коли увійшов до Безодні.
Камінь, у якому не відчувається магічна сила, яким ув'язнюють фей.
Чесно кажучи, не думаю, що він корисний для того, що я планую.
Ну, але можливо, для чогось згодиться.
Я поклав камінь фей у кишеню.
— Ну, давай, давай.
Потер руки й мимоволі посміхнувся.
Здавалося, Рапунцен раз у раз косо поглядає сюди.
Ой, чи не надто я галасував.
Церемонитися з демоном не обов'язково, але й без потреби сваритися не варто.
Тут краще тихо…
— Ухе.
Заспокойся, режим «уехехе» ще зарано.
Я глибоко вдихнув і взяв у руку деревне вугілля.
Сів на землю й почав виводити письмена фей.