Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

197. Вінона не вагається

Перед колишньою Безоднею раптом стало жваво.

Сповнені енергії, усі поринають у свою роботу.

Хтось розбирає й перевозить уламки.

Хтось приносить припаси.

Хтось голосно підбадьорює.

А Вінона взяла на себе роль підтримки працівників.

— Ось, будь ласка.

— А, дякую.

Вінона розносила воду працівникам, які відпочивали.

Коли вона з усмішкою подавала, похмурі обличчя виснажених працівників одразу ставали м'якшими.

Рятувальна операція — це важка фізична праця.

Тому серед учасників дедалі більше чоловіків.

Це грубувате, але надійне видовище.

— Вибачте, куди це поставити?

— Поставте там!

Обслуговування постачальників, які привозили припаси, також було роботою Вінони.

Вона перевіряла упаковані продукти, одяг та речі першої потреби й точно записувала запаси.

Це не торгівля і не робота.

Але тут задіяні величезні гроші.

Вінона вважала, що якщо не стежити за цим, можуть виникнути проблеми, тому сама взялася керувати запасами, потрібними для порятунку.

Грошима керують граф Ґолтба та Карла, тож можна не хвилюватися.

— Вибачте, це туди, а це й це — туди, будь ласка.

— Гаразд.

До сортування та керування речами приставили кількох помічників, які також виконували роботу.

Вказівки Вінони, яка доручала їм перевезення, були чіткими й швидкими.

Дядьки, дивлячись на таку Вінону, задоволено кивали.

— Віноночко, ти така відповідальна.

— Н-ні, це не так.

— Моя донька тільки й робить, що морочить голову через хлопців та витворяє дурниці. От якби вона стала такою самостійною, як Віноночко, га-га-га!

Вінона усміхалася у відповідь на робітника, який голосно сміючись ніс вантаж.

Коли робітник відійшов, Вінона сумно усміхнулася.

— …Я не така відповідальна.

Цей тихий голос ніхто не почув.

●〇●〇

Сонце почало сідати, і сьогоднішня робота закінчилася.

— Сьогодні теж добре попрацювали! Завтра теж розраховуємо на вас!

— — — Дякуємо за роботу!!

Перед привітанням Марі всі працівники голосно відповіли.

Голос, який, мабуть, лунав по всьому Арсфії, дивно приємно залишився в вухах Вінони.

— Ну, до завтра тоді.

— Роботу почнемо з раннього ранку!

— Завтра теж розраховуємо на вас.

— Так, будь ласка!

Граф Ґолтба, Карла та Домінік усміхнено помахали руками.

Марі теж усміхнено помахала у відповідь, але на її обличчі лежала тінь.

Напевно, усі розуміють почуття Марі.

Те саме відчувала й Вінона.

— Ну що ж, сьогодні відпочинемо.

— Так, здоров’я — найважливіше. Відпочиньте, підготуйтеся до завтра. Це найголовніше.

— Хе-хе, сьогодні вечерю готуватиме мама.

— Справді?! Давно не їла маминого приготованого, так чекаю!

Обличчя Марі розквітло усмішкою.

Ймовірно, це була щира усмішка.

Обличчя Вінони мимоволі розквітло.

— Віноно, їжмо разом!

— Дякую.

Вінона була спокійна.

Вона показала природну усмішку.

Марі, Гавейн та Емма виглядали радісними, але все ж на обличчях лежала якась тінь.

Навіть зараз, у розмові, Сіон не виходив у них з голови.

Вінона це знала.

Тому й усміхалася.

Тому й повторювала, що все буде добре.

Бо інакше серце могло б розбитися.

Вінона пішла за Марі та іншими до тимчасового житла.

Зазвичай більшість робітників поверталися до міста, але сім’я Марі та Вінона жили в тимчасовому житлі в Арсфії.

Щоб починати роботу рано-вранці та продовжувати її якомога довше.

Вінона знала.

Що навіть уночі Марі та Гавейн продовжували рятувальні роботи.

Напевно, Емма теж їм допомагала.

Але вона сама нічого не могла зробити.

Бо знала, що лише заважатиме.

Вони — родина, тож могли працювати без зайвих турбот.

Якби туди втрутилася чужа людина, як вона, їм довелося б стримуватися.

Тому Вінона вдавала, що нічого не помічає.

●〇●〇

Вінона, закінчивши їсти, разом із Марі повернулася до кімнати.

Тимчасове житло було тісним — просто кілька простих дерев’яних будиночків, поставлених поруч.

Кухня мала лише просту піч, нагадуючи табір.

Але для проживання цього вистачало.

— Сьогодні теж добре попрацювала, Віноно. Завтра теж розраховую на тебе.

— Так. І ви теж добре попрацювали, пані Марі.

Марі пильно подивилася на обличчя Вінони, яка відповідала усмішкою.

— Е-е, це…

— Ах, вибач. Просто… я подумала, що ти ніби набралася сил, і це добре.

— Ха-ха, хоч мені й не личить таке казати.

Марі ніяково посміхнулася.

— Ну, спочатку ми одна з одною… були не в найкращому стані.

Коли Сіон зник, Марі втратила самовладання.

А Вінона теж душевно захворіла через стан свого важливого господаря.

Вінона не розгубилася так сильно, як Марі, але, мабуть, Марі щось відчула.

— Сіон точно живий. Тож… тож давай не здамося і будемо старатися.

— Звичайно. Я не здамся. Абсолютно. Поки не знайду пана Сіона.

— Ти сильна, Віноно.

— …Ні, це не так.

Перед Віноною, яка похитала головою, Марі гірко посміхнулася.

Емоцій Марі Вінона не розуміла.

Але й Марі, мабуть, не до кінця розуміла емоції Вінони.

На кілька секунд запала тиша.

Час був дивно незручним.

Якщо згадати, коли Вінона бувала з Марі, майже завжди поруч був і Сіон.

Звичайно, вона не ненавиділа Марі, але якось відчувала себе незатишно.

— Т-то ж, до завтра.

— Так, до завтра.

Вінона проводила поглядом спину Марі, що віддалялася, і зайшла в кімнату.

Обережно зачинивши двері, вона сперлася на них усім тілом.

Тісна кімната була абсолютно темною.

Тільки просте ліжко, маленька шафа і стіл.

Коли залишилася сама, настала тиша, і у вухах задзвеніло.

Нікого немає.

Тільки я сама.

Вінона, спершись спиною на двері, сіла на підлогу.

— …Пане Сіоне.

Натягнута нитка з тріском обірвалася.

— Пане Сіоне…

Сльози, що змочували щоки, не зупинялися.

— Пане Сіоне… пане Сіоне, пане Сіоне… ууу, уааа…

Ти тримаєшся?

Самостійна?

Набралася сил?

Сильна?

— Такого… не може бути… такого не може… уаааа… гус… уу… уаааааааа!!

Закрила обличчя обома руками.

Сльози лилися, не зупиняючись.

Усе тіло пекло.

Самотність, сум, страх.

Негативні емоції одна за одною переповнювали, і в голові постав образ одного хлопця.

Усмішка Сіона так і палала за повіками.

Його обличчя не йшло з голови.

Настільки, що здавалося, ніби він усе ще поруч.

Але Сіона не було.

Можливо, він живий.

Ні, ймовірність того, що він живий, дуже низька.

Вінона знову думає, що не така, як пані Марі.

Не могла бути такою ж оптимістичною.

Від природи замкнена й несамостійна.

Завдяки Сіону рухалася вперед, але добре знала, що до повноцінної людини їй далеко.

Мабуть, така вже її вдача.

Останнім часом завдяки Сіону стало трохи краще, та корінь характеру не змінити.

Тому думки неминуче ставали песимістичними.

Ніяк не могла повірити, що Сіон живий.

Звичайно, він неймовірний. Але в такій ситуації сліпо вірити в його виживання неможливо.

Хотіла вірити. Хотіла цього, та розум відмовлявся.

Не могла не думати, що Сіон мертвий.

Але Марі була іншою.

Навіть у безнадійній ситуації Марі продовжувала йти вперед. Продовжувала вірити.

Це викликало і заздрість, і страх.

Іноді дорікала собі: чому я не можу так думати?

— Ууу… Сіоне… Сіоне… уг… гус…

Усе тіло тремтіло, горло зводило судомою.

Сльози не зупинялися й безупинно капали.

Серце боліло. Боліло так, що нестерпно.

Біль не минав, її постійно мучив.

Від страждань не втекти.

Неможливо було не думати про смерть Сіона.

Тоді.

Якщо не можу вірити, то хоча б удаватиму віру.

Щоб переконати себе, що все гаразд, на людях буду триматися.

Можливо, тоді це й справдиться.

Можливо, Сіон повернеться.

Вінона не могла думати інакше.

Але коли залишалася на самоті, на неї одразу накочувала тривога.

Чим більше її денна роль була брехнею, тим сильніше накопичені емоції терзали її в самотні хвилини без маски.

Вона продовжувала це щодня після зникнення Сіона.

Хотіла побачити його.

Хотіла ще раз побачити ту чудову усмішку.

Просто дивитися на його чисту постать, занурену в дослідження магії.

Хотіла бути поруч.

Кохаю ту милу й гарну людину.

Хотіла любити.

Хотіла віддати все.

Якщо він буде зі мною, мені нічого не треба.

Не боялася жодних труднощів.

Була готова прийняти будь-яке нещастя.

Зробила б усе.

Подолала б усе.

Якщо він просто буде поруч, нічого не страшно.

Якщо він побажає, могла б усе.

Навіть смерті не боялася.

Хотіла віддати йому тіло й душу.

Хотіла забарвитися в колір його бажань.

Життя без нього не мало сенсу.

Якщо мене так мучать самотність і біль, а в серці відчувається порожнеча, ніби там зяє величезна діра.

Тоді хотіла б піти до нього.

Так вона думала, але оскільки Марі так сильно вірила, що Сіон живий, і їй самій хотілося в це повірити.

Хотілося вірити, що Сіон живий.

Крихітна надія.

Завдяки цій надії Вінона ледве трималася.

Якби не Марі, Вінона, можливо, покінчила б із собою.

Такий отчай охоплював Вінону.

— …Живи… Сіоне. Інакше я…

Тонкий, майже згасаючий голос пролунав у тихій кімнаті.

Вінона продовжувала вдавати, що вірить у виживання Сіона.

Вона не могла інакше.

Вінона вірила в виживання Сіона інакше, ніж Марі.

Навіть обманюючи себе.

Це все одно було любов'ю до Сіона.

Любов Вінони була глибокою.

І любов Марі теж.

Але мета Вінони, можливо, відрізнялася від мети Марі.

— Не здамся… точно… ууу, поки не знайду Сіона…

Поки не знайду Сіона.

Тобто ці слова стосувалися того, що буде після того, як вона знайде Сіона.

Якщо Сіон живий, то нічого радіснішого за це не буває.

Але, якщо.

Якщо ж Сіон помер.

Якщо вона знайшла б той труп.

Вінона не вагалася б.

Іти до Сіона.