Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

194. Мій братик

— Сіоне!!

Разом із криком Марі схопилася.

Марі прокинулася в палаті лікарні.

Здавалося, вона лежала в ліжку, і її навіть чемно переодягли в піжаму.

Марі раптом згадала той час, коли хворіла на хворобу лінощів.

«Тоді було так само», — подумала вона й одразу злізла з ліжка.

Треба йти до Сіона.

Швидко переодяглася в цивільне, взяла меч і хотіла вийти з кімнати.

Почулося стукання, і хтось увійшов.

Це Вінона.

Під очима синці, немає бадьорості.

Зовсім не схожа на ту жваву Вінону, якою її звикли бачити.

Вінона тримала тацю, а на ній була їжа.

— Д-доброго ранку, пані Марі.

— …Доброго ранку. Сіона знайшли?

— Н-ні, ще ні.

— …Так.

Вінона була якоюсь відстороненою, а Марі — незадоволеною.

Якщо його все одно ще не знайшли, то треба йти негайно.

Сіон чекає.

У дивній атмосфері Марі рушила до виходу з кімнати.

— О-ой, їжа…

— Не треба, треба рятувати Сіона.

Хоч і голодна, але це неважливо.

Дивним чином тіло слухається.

Тоді немає часу зволікати.

Так подумавши, вона пішла, але сили раптово покинули.

Вінона підтримала її, коли та мало не впала.

— Це безрозсудно! Пані Марі проспала цілий день!

— Цілий день…? Невже я спала так довго?

— Так. Тому спочатку треба поїсти… хоча б це.

Вінона передала їй флягу й сендвіч.

— …Дякую, візьму.

Марі вагалася, але взяла й, на ходу жуючи, рушила далі.

Вінона квапливо побігла за нею.

Хоч і знала, що це нечемно, але йшла й їла, розмірковуючи.

Поки вона спала, рятувальна операція Сіона, мабуть, триває.

Після такого подвигу Сіона не можуть покинути.

Сіон обов’язково живий.

Не може померти.

Адже це ж той самий Сіон.

Він не залишився б один бездумно.

Напевно, в нього був план вижити, і він відпустив нас.

Марі була в цьому впевнена.

Пережовуючи сендвіч, Марі раптом подумала про інше.

Вона згадала, як Сіон розповідав про графа Сендвіча.

Брат часто казав дивні речі, тож дивуватися не було чому.

Запиваючи сендвіч водою, вона відчула, як повертаються сили.

Після їжі сили не могли повернутися так швидко, але Марі справді відчувала відновлення.

Медсестри й лікарі щось казали, але вона пройшла повз і вийшла з лікарні.

Вінона вибачалася перед лікарями, але зараз не до того.

Вина, звісно, була, але найважливіше — Сіон.

Сама розумію, що це сліпо.

Але ставити близьких понад усе для Марі було природно.

Адже Сіон завжди так робив для неї.

Тож і вона повинна, і хотіла так зробити.

Вийшовши з лікарні, вона побачила віз, що чекав.

Кучера не було, а з вікна виднілися Домінік і граф Ґолтба.

Побачивши Марі, обоє одразу вийшли з воза.

— Пані Марі, ви прокинулися!

— О! Пані Марі, добре. Я переживав, що ви не прокинетеся.

— Вибачте, що змусила хвилюватися. Пробачте, зараз немає часу.

— Треба йти до Сіона.

Домінік і граф переглянулися й одразу повернулися до Марі.

— Т-тепер немає й воза, тож не бажаєте спершу з нами?

— Маємо справу, їдемо до Ральфґанґа.

— Т-так, звісно. Після справи зможемо завезти вас до Арсфії.

— Ви ж після хвороби, далеко пішки не дійдете?

— Але час…

— Н-ну, швидко скінчиться. Прошу, прошу.

— Віз на чотирьох, місця вистачить.

Запрошений дивно бадьорим графом Ґолтбою, Марі сіла у віз.

Вона хвилювалася за Сіона.

Однак сил іти пішки до Арсфії зараз не було.

Марі вирішила, що краще їхати й відпочивати, щоб відновити сили.

Вінона сіла на кучерське сидіння й рушила.

Виглядала не найкраще, і Марі трохи стурбувалася.

Граф із Домініком теж помітили й стежили за Віноною.

Але недовго: граф Ґолтба почухав потилицю, ніби щось приховуючи.

— О-ой, вибачте. Ми теж хотіли навідати пані Марі, та часу не було…

— Вінона сказала, що віднесе їжу пані Марі, тож усе доручили їй.

— Не заперечую.

У лікарні також дають лікарняну їжу.

Однак вона несмачна і здебільшого без смаку.

Тому родина часто приносила їжу.

Звичайно, залежно від стану хворого їсти можна не завжди, тож для пацієнтів їжу обмежують.

Імовірно, щоб Марі могла поїсти, коли прокинеться, Вінона приготувала прості сендвічі й воду.

Хоча невідомо, коли та прокинеться, Вінона така турботлива.

Марі думала про це й дивилася у вікно.

Після усього, що сталося, місто лишалося цілком спокійним.

Багряний день, червоні монстри, демони.

Хоча небезпека була зовсім близько, відчуття загрози майже не відчувалося.

Можливо, це лише тому, що Сіон усе вирішив і вони користуються плодами його зусиль.

Цей спокій дивно дратував.

Бо здавалося, ніби про Сіона просто забули.

Але водночас було й відчуття, що їх урятували саме тому, що Сіон старався.

Тому Марі не показувала свого невдоволення.

Поки віз гойдався, Марі заговорила.

— Як просуваються пошуки Сіона?

— О-ой, це… ще ніяк не просунулися.

Вінона теж казала, що Сіона досі не знайшли.

Можливо, справа рухається не надто добре.

Але все одно нікого за це не варто звинувачувати.

Адже сама вона проспала цілий день.

Тому вона не мала права казати таке.

А все ж невдоволення й гнів лишалися.

Чому досі не врятували дорогого брата.

Це можна було сказати й самій собі.

Усі ці почуття охопили Марі.

Але стримувати емоції вона вже навчилася.

Марі пишалася тим, що саме так змінилася.

Марі тихо зітхнула й стримала почуття.

— Так… Тоді треба докласти більше зусиль, щоб урятувати його.

Граф Ґолтба й Домінік полегшено зітхнули.

Це була спокійна й доросла реакція, не така як раніше.

Саме такою дорослою Марі почала ставати після зустрічі з Сіоном.

Насправді їй хотілося кричати, плакати, чіплятися й питати, чому не рятують Сіона, чому не намагаються його врятувати, навіщо вони тут.

Але Марі вже навчилася стримувати це.

Стримувати свою дитячу й егоїстичну сторону.

Віз рушив до замку Медіф.

Четверо без перешкод увійшли до замку, здали віз і, супроводжувані покоївкою, попрямували до королівського кабінету.

Коли вони увійшли до кабінету, відкрилася та сама картина, що й раніше.

Там були троє: король Ральфґанґ, командир лицарського ордену Райнгард і канцлер Уц.

Те, що це не конференц-зала, означало, що розмова не буде надто важливою.

Марі подумала, що це, мабуть, приватна розмова.

У душі вона хотіла швидше до Сіона, але стрималася.

Марі припустила, що, ймовірно, мова про заслуги Сіона та їхні власні.

Тоді, мабуть, поговорять і про порятунок Сіона.

— Ласкаво просимо. Домініку, Ґолтбо, та Маріанно Орнстайн.

Марі вклонилася і стала позаду.

Потрібні були Домінік і граф Ґолтба.

Вона ж просто пішла за ними.

Марі всередині хвилювалася, але все ж заспокоїлася.

— Завдання минулого разу виконано на славу. Добре, що ви врятували фей.

— Вже є повідомлення, що феї повернулися до Арсфії і живуть там безпечно.

— Також чув, що ви зупинили Багряний день і знищили монстрів та демонів.

— Обвал Безодні вже підтверджено.

— Гм.

Тихо пирхнув канцлер Уц.

Він мав вигляд, ніби не згоден, але Марі вирішила ігнорувати.

— Хоча присутність монстрів і демонів під час Багряного дня не вдалося підтвердити, я вважаю це фактом на основі свідчень лицарів.

— Тому я вшановую ваші заслуги і призначаю грошову винагороду.

— Також знімаю обмеження на дослідження в Арсфії і дозволяю необмежений доступ.

— Ви можете досліджувати фей у будь-який час. Немає обов'язку звітувати.

— Якщо є інші бажання, я виконаю їх наскільки можливо.

— Ваша Величносте! Це надто поблажливо!

— До того ж викликає сумнів, що так званий Багряний день одні бачать, а інші — ні.

Втрутився канцлер Уц, ніби більше не міг стримуватися.

— Я теж бачу. Ти сумніваєшся в мені?

— Н-ні, я не те мав на увазі, але все ж бракує переконливості!

— Більше того, хоч тіла червоних монстрів залишилися, демони не завдали шкоди і навіть не показалися!

— Навіть якщо велите в це вірити, я не можу погодитися!

Монстрів і демонів було знищено — в цьому сумнівів немає.

Але вони були надто зайняті битвою, щоб зібрати докази.

Адже докази існування демонів — це хіба що тіла.

Слова канцлера Уца були слушними.

Але, ймовірно, головна причина — просто не подобається.

Твердження короля Медіфу мало доказів, слова канцлера Уца були правильними, але емоційними.

Між ними втрутився командир лицарського ордену Райнгард, який досі мовчав.

— Ти кажеш, що мої лицарі брешуть?

— Ви хочете сказати, що елітний і гордий лицарський загін намагається отримати нагороду брехнею?

— Н-ні, я такого не казав.

— Але судити лише за свідченнями — передчасно.

— Потрібні аргументи, достатньо переконливі, щоб переконати всіх.

— Слово короля — істина. Тут не йдеться про те, чи переконує воно.

Це було безглузде твердження.

Однак у ньому була дивна переконливість.

Канцлер Уц хотів щось сказати, та проковтнув слова.

Марі спостерігала за розмовою трьох і хотіла, щоб усе швидше скінчилося.

Їй уже остогидло.

— Досить. Я зрозумів ваші думки.

— Але це вже вирішено. Я не дозволю, щоб смерть Сіона Орнстайна пішла намарне.

— Я вшаную його заслуги й дам нагороду. Знайте, це рішення непохитне.

— …га?

Поки канцлер Уц і командир Райнгард схиляли голови перед королем Ральфґанґом, Марі тихо ахнула.

Що зараз сказав король?

— Лицарському загону я вже дав нагороди.

— Маріанно Орнстайн. Чого ти бажаєш?

— Ч-чого? Про що ти говориш…?

— Як чого? Я кажу, що вшаную заслуги й дам нагороду.

— Н-ні, не те. Про що ти говориш…? Сіон не помер.

— Чому ти вдаєш, що він помер?

Марі тремтіла всім тілом.

Зазвичай, удаючи дорослу, вона говорила б ввічливо й дотримувалася етикету.

Та через хвилювання Марі не могла стримати емоцій.

Канцлер Уц обурено виступив уперед, та король Ральфґанґ зупинив його рукою.

— Під час обвалу в Безодні Сіон Орнстайн загинув.

— Нема потреби підтверджувати життя чи смерть. Він не вижив.

— Він живий! Сіон живий!

— Чому ви так вирішуєте, навіть не перевіривши?

— …Не можна виділити багато людей лише для пошуку тіла.

— Щоб прибрати завали в печері, потрібні не лише люди, а й величезний час і кошти.

— Хоч якими великими були б заслуги Сіона Орнстайна, рятувальну операцію провести неможливо.

— Що… ти говориш…? Сіон, Сіон же бився за вас…?

— Ризикуючи життям, захищав усіх…?

— А ви кажете, що кидаєте його? Вирішуєте, що він мертвий, і не допомагаєте?!

Марі благально глянула на Домініка, Ґолтбу й Вінону.

Троє відвели погляди.

Марі зрозуміла: вони вже знали.

Кров у ній закипіла.

— Не жартуй зі мною!!!

— Ви хочете використати Сіона, а коли він стане непотрібним, просто викинути!?

— Мою родину… мого брата… мою… близьку мені людину…!!

— Ким ви вважаєте Сіона!!!

Зуби скреготнули, і в роті з'явився присмак крові.

Такої сильної пристрасті вона ніколи в житті не відчувала.

Густий гнів піднімався хвилею.

Стиснувши кулаки з усієї сили, вона відчула, як усе тіло наповнюється енергією.

Магічна сила вирвалася назовні, утворивши навколо кімнати щільну завісу.

Одна частина її хотіла вибухнути тут і зараз, інша — нагадувала, що не можна втрачати холоднокровність.

Марі ледь стримала емоції, готові вирватися.

Це було не через бажання стати дорослою.

Перемогла раціональність: не можна було так просто відмовлятися від будь-якої можливості врятувати Сіона.

Вона ледве стримала в собі таку жагу вбивства, що могла б знищити всіх у кімнаті.

Ніхто не помітив, як по чолу командира лицарського ордену Райнгарда стекла тонка цівка поту.

— …Добре. Тоді я скажу, чого хочу.

— Допоможіть у порятунку Сіона. Наскільки можливо.

— …Нехай буде так.

Почувши відповідь короля Ральфґанґа, Марі одразу розвернулася на п’ятах.

— Е-е, це…

Вінона покликала її, та Марі не звернула уваги.

Вона вважала їх союзниками.

Тими, кому не байдуже до Сіона.

Але це була помилка.

Врятувати Сіона зможе лише вона сама.

Лише вона по-справжньому любить Сіона й дорожить ним.

І цінує його понад усе.

Без Сіона все втрачає сенс.

Без Сіона вона не зможе жити.

Тож Марі сама вирушила до Арсфії.

Якщо з’ясується, що Сіон загинув, вона теж помре.

Так вона думала.