Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

193. Кінець героя

Маріанна Орнстайн, або Марі, була розлючена.

Вона відчувала гнів через власну неспроможність.

У Безодні, що руйнувалася, лицарі та феї продовжували рухатися, щоб вибратися.

Поступово обвал посилювався, і з стелі сипалися численні камені.

— Біжіть! Біжіть!

Домінік відчайдушно кричав.

Серед усього цього Марі, хоч і напівпритомна, все ж намагалася не втратити свідомість.

Домінік ніс Марі на спині.

Стиснувши зуби й зберігаючи свідомість, Марі розтулила рот.

— О, спустіть… Сіон… Сіон…!

У гуркоті обвалу тонкий голос Марі зовсім не долітав.

Однак, здається, її голос усе ж долетів до Домініка.

— Не можна, пані Марі! Повернутися — небезпечно!

— Спустіть мене…! Я не хочу залишати Сіона одного!!

Навіть у стані, коли й дихати було важко, Марі кричала.

Вона рухалася вже лише силою волі.

Але хоч як відчайдушно вона намагалася, вирватися не вдавалося, бо Домінік міцно тримав її.

У голові Марі не було нічого, крім Сіона.

Потрібно врятувати Сіона, не можна залишати Сіона одного.

Вона вже не хотіла ні бути покинутою, ні покидати когось.

Вона поклялася стояти поруч і битися, йти разом.

Саме для цього вона й стала сильнішою.

Саме тому намагалася бути сильною.

А чому ж тоді вона знову опинилася врятованою Сіоном?

Хоча вона старша сестра, брат завжди рятує її.

Змалку вона хотіла допомагати братові як старша сестра.

Тому й старалася.

Однак усі її зусилля завжди виявлялися марними.

Думала, що допомогла, а виявлялося — знову врятована.

Завжди так.

Тому цього разу вона продовжувала докладати зусиль, щоб так не сталося.

Вона старалася, все змінила, але...

А чому ж тоді нічого не виходить?

Марі охопило почуття провини.

Її дратувала власна безпорадність, але це почуття швидко зникало.

Її власні почуття тепер не мали значення.

Потрібно врятувати Сіона.

Марі намагалася вирватися з обіймів Домініка.

У Марі не лишилося ні сил, ні магічної сили — хіба що сила немовляти.

— Відпустіть… благаю, до Сіона…

Вона благала знову й знову.

Та Домінік не хотів її слухати.

Для Марі Сіон був найважливішою людиною на світі.

Тому вона відчула ненависть до Домініка, який заважав їй повернутися до брата.

— Ні, я не відпущу.

— Мене попросив про це пан Сіон. Він просив мене опікуватися пані Марі.

— Тож я нізащо не покину пані Марі. Ніколи!

— Та годі жартувати—

У гніві вона ледь не смикнула Домініка за волосся.

Вона побачила його обличчя збоку.

Він плакав.

Лицар, чоловік, не витримав смутку й образи і плакав.

Цей незграбний і водночас щирий вигляд не дав Марі розлютитися.

Домінік відчував те саме.

Він картав себе за те, що втікає й кидає Сіона.

Але оскільки це було прохання Сіона, він відчайдушно намагався його виконати.

Марі безсило опустила голову.

Нитка її сильної волі урвалася, і тіло перестало слухатися.

У тунелі було кілька позначок, намальованих каменем фей.

Це були позначки, які залишив Сіон.

Можливо, Сіон передбачав, що так станеться, подумала Марі.

Можливо, він навіть врахував, що вона й Домінік зможуть користуватися магічним чуттям.

У такому разі її братик був надто здібним.

І це зробило його для неї ще дорожчим.

— Вихід!

Хтось крикнув.

Яскраве сонячне світло осяяло всіх.

Цей промінь приніс полегшення.

Коли всі вийшли назовні, дещо змінилося.

Гуркіт землі посилився, і Безодня здригнулася.

— Геть звідси!

Усі, підкорившись наказу Домініка, кинулися геть від Безодні.

Навіть серед гуркоту вони відчайдушно тікали від Безодні.

Відбігши трохи, всі, знесилені, зупинилися.

Домінік теж, схоже, дійшов до межі: обережно опустив Марі й сам упав на землю.

За кілька хвилин Безодня почала руйнуватися.

З гуркотом пагорб почав обвалюватися.

Гучний низький рев тривав ще якийсь час.

У хмарі пилу всі принишкли, намагаючись витримати.

Ще деякий час тривали незвичайні явища.

Усі приголомшено спостерігали за цим.

Від такого неймовірного явища всі втратили дар мови.

Ще за кілька хвилин нарешті звуки припинилися, а пил поступово осів.

Після такого гуркоту й ударів.

Усі подумали, що не лише вхід, а й уся Безодня зруйнувалася, і всередині вже ніщо не вціліло.

Звісно, й Марі.

— Ні-і! Сіоне…!!

— Пані Марі! Небезпечно!

Марі хитаючись попрямувала до Безодні.

Домінік намагався її зупинити, та Марі не слухала.

Марі, спотикаючись, поверталася до Безодні.

Обвал уже припинився, і там лишалася лише купа уламків.

Навіть входу більше не було.

Уся Безодня зруйнувалася.

Порожнин не лишилося, і всередині, мабуть, не було жодної щілини.

Марі важко опустилася на землю.

Приголомшена, вона просто дивилася на зруйновану Безодню.

Домінік, дивлячись на спину Марі, міцно стиснув кулаки.

З рук потекла кров.

Інші лицарі, здається, нарешті почали усвідомлювати ситуацію й просто опустили плечі, дивлячись на купу уламків.

Безодня обвалилася.

Тож Сіон уже…

Поки всі впадали у відчай, лише одна тінь рухалася.

Це була Марі.

Вона почала тремтячими руками розгрібати уламки.

— Все г-гаразд… я, я, старша сестра, д-допоможу…

— Усе буде добре, Сіоне.

Це був вигляд, що викликав жалість.

Це був образ мужньої й відданої сестри.

Надто жалюгідний і сумний вигляд.

Вона так любила брата, що не могла прийняти реальність.

Ніхто не міг знайти слів.

Марі не могла навіть утримати дрібний камінь: раз у раз вона його випускала, піднімала й відкидала.

Усі знали, що це марно, та лише Марі не здавалася.

Марі продовжувала розгрібати каміння, шепочучи собі «все буде добре, все буде добре».

Ніхто не промовив ні слова, всі продовжували звинувачувати себе.

— Пане Сіоне! Пані Марі!!

Тишу розірвав голос Вінони.

Вона з'явилася разом із графом Ґолтбою та кількома лицарями.

— Це що… що ж сталося?!

— Пані Марі…? Сі… пане Сіоне, де ви!?

Розгублено озираючись навколо й побачивши Марі, Вінона одразу почала шукати Сіона.

Але ніде не було видно Сіона.

Вінона перевела погляд на Домініка, ніби запитуючи.

Домінік скривив обличчя, ніби проковтнувши гірке, і повільно похитав головою.

— Що… що це означає?

— Пане Сіоне, ви ж у безпеці, правда…? Ви маєте бути в безпеці, правда?

Вінона розпитувала й інших лицарів.

Але всі відводили очі й нічого не казали.

Бо не могли сказати.

Що Сіон помер.

Навіть вимовити це було важко.

— Учитель Сіон…？ Н… неправда.

— Він же пообіцяв разом зі мною проводити дослідження.

— Такого не може бути…

Ґолтба був у відчаї.

Звичайного добродушного дідуся там не було — стояв лише старий, який втратив близьку людину.

Не було й колишньої бадьорості — лише зажура старих кісток.

Вінона була приголомшена.

Від такого потрясіння вона знесилилася й упала на коліна.

— Н… неправда… Пане Сіоне… Це не може бути правдою…

Очі Вінони поступово наповнилися, і з них полилися великі сльози.

Її почуття були зрозумілі всім.

Адже її господар Сіон помер.

Поки всі були в жалобі, лише Марі продовжувала рухати руками.

Це була сліпа й неефективна дія.

Але її почуття розуміли всі.

Через деякий час Марі впала.

Свідомість, яку вона тримала силою волі, згасла.

Домінік підійшов до Марі й підхопив її.

Ймовірно, щоб виконати останнє прохання Сіона до кінця.

— …Повертаймося.

Це були останні безсилі слова Домініка.

Заперечень не було, і всі, похнюпившись, рушили вперед.