Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

192. Рішення Сіона

Атака Рапунцен мала б влучити в мене.

Прямо перед моїми очима кулак Рапунцен зупинився.

— Ґу, га…!?

Тихо скрикнула саме Рапунцен.

Рапунцен раптово почала сіпатися й відступати.

Вона харкнула кров’ю, зрештою впала на коліна й схопилася за груди.

Тіло Рапунцен було залите яскраво-червоним.

— Що… що сталося…

Не розуміючи, що відбувається, Рапунцен тремтіла всім тілом.

Вона витріщила очі й підвела погляд на мене.

— Це… невже…

Я використав водяну магію.

Тільки не звичайну воду.

Те, що плавало в повітрі, сяяло темно-червоним.

Так, це воно.

— Ти використав… кров у чаклунстві…!?

У животі Рапунцен, яка кричала з жахом, зяяла величезна діра.

У момент смертельної небезпеки я застосував водяну магію, що керувала кров’ю.

Величезна кількість крові була моєю.

Я зібрав кров, що витікала з усього тіла, і випустив її в Рапунцен у формі кривавої кулі.

Це вже не водяна магія.

Магія крові.

Кривава куля.

Точніше, магія синтезу, що поєднує магію крові й магію вітру.

Чесно кажучи, я не очікував такого ефекту.

Оскільки все сталося миттєво, я витратив лише близько п’ятисот магічної сили.

І попри це сила була такою.

Звичайно, причиною стало й те, що в Рапунцен майже не лишилося магічної сили й вона не використовувала зосереджений Щит.

Але навіть так, Аквакулею чи іншою магією такого результату досягти не вдалося б.

Використати кров — це була миттєва ідея.

Проте я був певен, що це подіє на демонів.

Я згадав бій з Ейнцвельфом.

Він казав, що зробить мене своїм поплічником, і накинувся на мою шию.

Неначе вампір, він намагався висмоктати кров.

Після того він проковтнув мою кров, наділену благословенням фей, і почав мучитися.

Потім тато й Ґраст завдали йому ударів і відрубали руку.

Без сумніву, через те, що він випив моєї крові, Ейнцвельф ослаб.

Я не знав, у чому полягало ослаблення, але те, що атаки тата й Ґраста, які раніше не мали б подіяти, тепер досягли мети, було фактом.

Тому я й зробив ставку.

Якщо я використаю магію з кров’ю, наділеною благословенням фей, і завдам пошкоджень, то, можливо, Рапунцен теж ослабне.

Результат: мої передбачення справдилися.

Навпаки, результат перевершив очікування.

Магічна сила Рапунцен майже виснажилася, а та, що залишилася, спотворена.

Ймовірно, вона не зможе нормально плести магічну силу й не зможе користуватися чаклунством.

Завдяки магічному чуттю я це розумів.

Це завдяки Мелфі.

Якби не вона, у мене не було б ні сили фей, ні благословення, що діють проти демонів, а засоби протидії були б вкрай обмежені.

— Ч… чорт… лю… ди… ви…!

Рапунцен безсило впала.

Але свідомість, здається, залишилася, і вона пильно дивиться на мене.

Я спробував встати, напруживши ноги.

Але це не вдалося, і я впав вперед.

Ми обоє досягли межі.

І я, і Рапунцен вичерпали сили, магічна сила майже вичерпалася, і ми втратили надто багато крові.

Якщо так триватиме, можливо, помру.

Лежачи, ми пильно дивимося один на одного.

Нема часу відпочивати.

Треба вбити її тут.

Істота, що шкодить людям.

Істота, що ранить моїх близьких.

Треба вбити.

Вбити.

— Вб… вбити… я… вб'ю!..

Я поповз до Рапунцен.

Оціпеніле тіло не слухається.

Тіло рухалося лише силою волі.

Просуваюся лише на кілька сантиметрів за раз.

Але все ж таки я наближався до Рапунцен.

— …Ні…

У Рапунцен, що спрямовувала на мене вбивчу лють, сталася зміна.

Погляд Рапунцен на мене поступово змінювався.

— …Н… ні, припини.

У її очах з'явилося заперечення, відмова і страх.

Тінь гордого й зарозумілого демона танула.

Немає й сліду колишньої впевненості.

— …Н… не йди сюди! Не… не підходь!

Ігноруючи Рапунцен, я повзу вперед.

Рухаючи тіло, я тримав у грудях лише чисту жагу вбивства.

— І… ій… не вбивай… при… припини, не… не хочу. НЕ ХОЧУ!!

Рапунцен повернулася спиною і почала повзти геть.

Моє тіло опановане гнівом.

Ти не вагаєшся вбивати людей, хоч казав, що винищиш усіх.

Тобі страшно, що вб’ють тебе?

Якщо хочеш когось убити, будь готовий, що тебе вб’ють.

Ми мали таку готовність.

Тому всі відчайдушно билися.

А цей…

Думав, що його не вб’ють?

Ця зарозуміла, бездумна поведінка неймовірно дратує.

Не жартуй.

Не смій жартувати.

Кажеш, що відрізняєшся від людей, але не показуй людської подоби.

Ви інші.

Ви вороги людей.

Не думай.

Цього треба вбити.

Я піднявся, підкоряючись гніву.

Підійшовши близько, Рапунцен озирнулася.

З обличчям, сповненим страху, подивилася на мене.

— Ні, ні, не вбивай… не хочу вмирати…

— Скільки ж людей ви, демони, вбили!!

— Звикли вбивати людей, а тепер боїтеся смерті!!

Демони — природні вороги людей.

Немає місця для переговорів.

Ейнцвельф жорстоко вбив багатьох людей.

Рапунцен теж одразу намагалася вбити нас.

Тому демони — вороги.

Рапунцен, тремтячи від страху, доповзла до стіни.

Коли не було куди тікати, притулилася спиною до стіни й повернулася.

З виразом страху подивилася на мене, а потім відразу опустила голову.

Це земний уклін.

— …Вибачте, вибачте.

— Не вбивайте! Це я винна, прошу вас.

— Тільки не вбивайте, пробачте, благаю вас!!

Це покидьок.

Після всіх спроб убити, що вона робить?

Яке значення має вибачення?

Вона просто хоче втекти звідси.

Навіть якщо пробачити, вона не виправиться.

Після одужання знову намагатиметься вбивати людей.

— Ти вб'єш… Якщо вбиваєш людей, то й тебе треба вбити!

— Вже… вже не вбиватиму! Не чіпатиму людей! Про… прошу пощадити!

— Благаю! Стану твоїм слугою! Все робитиму, що скажеш!

— То… то прошу! Прошууу!!

Я наповнив праву руку магічною силою.

У неї немає магічної сили, і Щита теж більше немає.

Цим ударом я точно зможу вбити.

— Ііі! До… допоможіть, не вбивайте…

Рапунцен зі слізьми благала.

Вона терлася чолом об землю, просячи прощення.

Я підняв кулак.

— Не… не хочу помирати. Не хочу!!

Я проігнорував благання Рапунцен про життя.

Її не можна пробачити.

Демонів не можна пробачати.

Вона намагалася вбити людину.

І надалі, мабуть, плануватиме вбивати.

І найголовніше, що не можна пробачити.

— Як ти посміла поранити сестру!!

Я опустив кулак.

З усієї сили вдарив.

Гучний звук рознісся навколо.

Мій кулак застряг у скелі.

У скелі прямо біля голови Рапунцен.

Не вбив.

Не зміг вбити.

Не те щоб я відчував співчуття.

Просто втратив спокій.

Вбити Рапунцен тут не обов'язково правильний вибір.

Тому я не вбив.

Є купа речей, які хочу дізнатися: про демонів, про події тисячу років тому та інше.

Ця істота може бути корисною.

Вирішив, що вирішити, чи вбивати її, можна й пізніше.

Рапунцен раптово впала.

Вона знепритомніла.

Здається, знепритомніла від страху.

Можливо, будучи сильною, вона ніколи не опинялася в безвихідному становищі, і, відчувши близьку смерть, злякалася.

У будь-якому разі, цей діалог, можливо, не мав сенсу.

Вже все пізно.

Я сів на місці.

Обвал триває.

Земля гуде, і каміння з стелі падає безперервно.

Немає куди тікати.

Часу теж, мабуть, немає.

Зі стелі падає кілька каменів.

Скелясті стіни руйнуються, майже немає безпечних місць.

Вже навіть сили рухатися немає.

Що не роби, тіло зовсім не рухається.

— …Сестро, вибач… Здається, не зможу повернутися…

Я помру тут?

Почувся звук, ніби щось рветься.

Приємне й моторошне відчуття одночасно накриває мене.

На землі з'являються тріщини.

Їх стає безліч, і зрештою вони покривають усю землю.

Особливо великий камінь падає.

Земля тремтить, Зала зруйнована.

Посеред руйнування земля обвалюється.

Безодня, мабуть, створена Рапунцен?

Якщо так, то залежно від стану Рапунцен, Безодня теж може змінювати форму.

Якщо Рапунцен загнана до межі, то Безодня почала руйнуватися.

— Ну, вже все одно…

— Усім вдалося вибратися неушкодженими, правда…?

Я бурмотів це, падаючи.

Серед шуму вітру, що бив у барабанні перетинки, я просто думав.

— Всім вибачте

Не зміг повернутися неушкодженим.

Напевно, засмутить усіх.

Не зміг врятувати світ.

Магію вже не створити.

Не можу використовувати.

А все ж.

— Я був щасливий…

Були люди, які мене любили.

Були люди, яких я любив.

Магію вдалося створити й використати.

Були речі, які хотів зробити, і які мав зробити.

Такі дні мені безмежно дорогі.

Я заплакав.

Сльози, що ллються, течуть угору.

Я падав дедалі глибше.

У темряві моя свідомість теж поступово згасає.

А потім я втратив свідомість.