Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

181. Безодня

Час на тренування був лише близько двох годин.

За цей час я навчив лицарів, як використовувати заклинання, щоб вони могли володіти магічною силою.

Кілька осіб уже були носіями магічної сили, тож проблем не було, але не всі змогли випустити ротову магічну силу.

У результаті з п’ятнадцяти осіб десять стали носіями магічної сили.

За кілька годин тренування такий результат можна вважати достатнім.

Якщо думати про мету стати носієм магічної сили, то заклинання досить ефективні.

— Це і є магічна сила…

— Чув про це чутками, але не думав, що справді існує.

Лицарі, які пробудили магічну силу, були здивовані й раді.

Вираз обличчя лицарів, які не стали носіями магічної сили, був складним.

Лицарі, які стали носіями магічної сили, мали провести прості тренування та координацію з Марі.

До речі, Вінона, граф і пані Карла не брали участі.

Ці троє — звичайні люди, і в них мало бойової сили.

Пані Карла, здається, має певні навички, але все ж таки вчена.

— Пане Сіоне, пора вирушати.

— Хоч і недовго, але мінімальну інформацію ми поділили.

— Тренування магічної сили можна проводити й у дорозі.

— Так, давай так зробимо.

Вираз обличчя Домініка був напруженим.

Здається, він нервував.

Раптово отримати таку важливу роль — цілком зрозуміло.

Можна уявити кілька причин, чому Домініка призначили командиром Лицарського загону протидії Багряному дню.

Одна з них — король Ральфґанґ хотів, щоб Домінік показав результати.

Інакше важко уявити, що вибір упав на Домініка.

Звичайно, повністю сторонню людину на важливу посаду не поставиш, але Домінік сильно причетний до цієї проблеми, тому його було легко призначити.

І ще одна причина — ймовірно, наші стосунки.

Домінік і я провели разом понад пів року, тож стали досить близькими.

Невідомо, наскільки король Ральфґанґ знає про нас, але він, мабуть, розуміє, що я причетний до магії, магічних пристроїв, лікування хвороби лінощів, знань і технологій магічної сили, а також до розшифровки та аналізу мови фей.

Ймовірно, певною мірою оцінює мою цінність або перевіряє мене.

У будь-якому разі, без певних намірів він не підтримував би наші дослідження.

Нам, які приховували існування монстрів і досліджували мову фей, не було жодних докорів.

Можливо, це також мало той аспект, про який я згадував раніше: він ніби робив нам послугу, щоб ми були йому винні.

Або просто не хотів перешкоджати діям сина Домініка.

У будь-якому разі, думаю, король Ральфґанґ не має злих намірів.

Але чесно кажучи, ситуація з протидією Багряному дню досить жалюгідна.

Хоч і варто було б ввести режим підвищеної готовності по всьому Аджораму, місто виглядає як зазвичай.

До того ж, хоч Лицарський загін протидії Багряному дню й елітний, але розраховувати на тилову підтримку не варто.

Це означає, що аномалію в Арсфії не вважають великою загрозою.

Нічого не вдієш.

Навіть у Рістії небагато людей впевнені, що Багряний день, монстри чи демони справді з’являться.

Щоб прийняти такий аномальний феномен як факт, треба побачити його на власні очі.

Спорядження вже підготували солдати й завантажили у віз.

— Усі у віз. Рушаємо до Арсфії.

За наказом Домініка всі швидко залізли у віз.

Я пішов до Вінони та інших.

— Ну, я пішов.

— Будьте обережні, учителю Сіоне! Пані Марі! Не перевантажуйте себе!

— Я теж могла б битися… Ну, цього разу довіряю вам.

— Якщо щось піде не так, тікайте, обоє.

Граф і пані Карла мали стурбовані обличчя.

— Так, усе гаразд. Хоч і не схоже, але я швидко тікаю.

— Я з ним, тож усе буде добре. Я захищу Сіона за будь-яку ціну.

Відповідь легковажним тоном трохи розслабила.

Схоже, я теж був напружений.

Вінона, що стояла поруч із графом, міцно стиснула руки перед грудьми.

— П-пане Сіоне, пані Марі…

— Віноно. Усе гаразд. Ми скоро повернемося.

— Т-так… Чекаю на вас.

Вінона дивилася на мене з обличчям, ніби ось-ось заплаче.

Я посміхнувся, силою відриваючи себе від відчуття, що мене тягнуть назад.

— Коли повернемося, разом кудись підемо. Обіцяю.

— Т-так! З нетерпінням чекаю!

Здається, тривога Вінони трохи зникла.

Я ніжно погладив її по голові, поки вона незграбно посміхалася.

Вінона примружила очі, як кіт, і виглядала задоволеною; це змусило мене посміхнутися.

Я обережно забрав руку і повернувся спиною до трьох.

— Ну, тоді.

— Я йду.

— Щ-щасливої дороги!

Вінона та інші помахали руками.

Ми з Марі сіли у віз.

Поки віз рухався, постаті Вінони та інших ставали дедалі меншими.

Ці постаті дивним чином запам'яталися в серці.

●〇●〇

Прибувши до Арсфії, ми почали готувати речі.

У сумках були їжа, фляги, Громові ліхтарі, Грозові кресала, кілька рушників, ножі, ковдри.

Загалом, спорядження на чотири дні.

Оскільки печера вузька, не можна брати багато речей, тож це межа.

Одягнувши плащ, підготовка завершена.

— Тепер ми ступаємо в Арсфію!

— Зберіться й вперед!

Лицарі всі мають суворий вигляд.

І не дивно, бо перед нами зловісний ліс.

Ті, хто не має магічної сили, не бачать багряної магічної сили, але все одно відчують, що щось не так.

Загалом вісімнадцять осіб рухаються в строю.

Попереду йдуть Марі, Домінік, Бруно, а в тилу — я, з лицарями між нами.

Ми троє — я, Марі та Домінік, — хто має магічне чуття, мусимо бути або попереду, або в тилу.

Попереду треба битися першими, тож без магії немає сенсу.

Але якщо ми з Марі разом, не зможемо реагувати на напад з протилежного боку.

Тому й така побудова.

Формально магією користуватися не всі можуть, зате всі озброєні мечами з громового заліза, тож воювати якось зможуть.

Але мечі з громового заліза ще на стадії випробувань: можна вкладати магічну силу в атаку, але після певної кількості потрібно перезаряджати.

Порівняно з магією, це ненадійно, але вже краще, ніж нічого.

Також нагода випробувати, наскільки вони ефективні проти демонів.

Ми йшли крізь моторошний ліс і прибули до печери.

— Яка ж моторошна… ніби Безодня з міфу про сотворіння.

Сказав хтось із лицарів.

Про міф про сотворіння я знаю небагато.

Ім'я Мелфі, яке дали блакитній феї, теж узяли з міфу про сотворіння.

Це розповідь про створення світу, але чесно кажучи, я не дуже пам'ятаю.

Знаю лише, що там згадується щось на кшталт велетенської печери чи лабіринту.

Здається, його називали Безоднею.

— Безодня… Давай так і називатимемо. Печера — надто невиразно.

— Так, гаразд. Тоді ввійдемо в Безодню, пані Марі.

— Так, рушаймо.

Марі попереду, з Громовим ліхтарем у руці, увійшла в Безодню.

Ми рушили за нею, по черзі забираючись у отвір.

Усередині все заповнено багряними кристалами.

На скелях вмуровано безліч кристалів, що випромінювали магічну силу.

Але та магічна сила відрізнялася від звичайної й була такою самою, як багряна магічна сила.

Чи всі ці кристали — те саме, що й багряна магічна сила в небі?

Тоді Безодня, мабуть, наче нутро демона?

Взагалі, ми досі не знаємо, що за істоти демони.

Ейнцвельф мав людську подобу й, здається, властивості вампіра.

Але невідомо, чи інші демони людиноподібні.

А може, сама Безодня і є демоном… Ні, це вже занадто.

Скеля є скелею. Жодного пульсу життя.

Усе гаразд. Не треба хвилюватися.

Я продовжую обстежувати околиці за допомогою магічного чуття.

Поки що немає ознак монстрів чи демонів.

Але також треба враховувати можливість існування істот без магічної сили.

Безодня вузька.

Якщо станеться щось несподіване, треба бути готовим до реакції.

Якщо передбачити всі можливі ситуації, можна миттєво реагувати.

Лунають кроки цок-цок.

Обладунки лицарів були відносно легкими.

Бо в тісному місці пластинчастий обладунок лише заважатиме.

Ми йшли вже близько години.

Дорога роздвоїлася.

— Що будемо робити? Куди йти?

На запитання Марі ніхто не відповідає.

Я пройшов уперед і перевірив дорогу.

Дальність мого магічного чуття — приблизно сто метрів.

Поки що нічого не відчуваю.

Марі подивилася на мене, а я похитав головою.

— Думаю, село фей, мабуть, ліворуч. Але не впевнений.

— У Безодні тісно, і відчуття напрямку, мабуть, спотворюється»

— Так…

— Але якщо немає іншої інформації, доведеться так.

— Дотримаємося пропозиції пана Сіона, поставимо позначку і підемо ліворуч»

Я підійшов до стіни, щоб поставити позначку.

Тоді раптом я помітив щось дивне.

Є місце, де магічне чуття не реагує.

Адже Безодня має бути наповнена багряною магічною силою, тож відсутність будь-якої магічної сили дивна.

До того ж у Арсфії природні об'єкти зазвичай мають магічну силу, тож місць без неї майже немає.

Навіть якщо реакції немає, відчуття зазвичай розмите.

Але зараз відчуття інше.

Відчуття таке, ніби магічну силу чисто вирізали.

Там було чітке відчуття, ніби частину стерли гумкою.

Я підійшов до місця, де магічна сила зникла, ніби мене тягнуло.

— Сіоне? Щось трапилося?

Почувши стурбований голос Марі за спиною, я присів і підняв це.

Це камінь. Точніше, мінерал.

Мінерал завбільшки з долоню, що блищить.

У місці, наповненому багряною магічною силою, тільки тут не було жодної магічної сили.

Здавалося, ніби мінерал поглинає магічну силу.

— У цьому мінералі зовсім немає магічної сили.

— П-правда. Магічне чуття не реагує… Не те щоб зовсім немає, а ніби нейтралізує?

— Справді нічого не відчуваю. Що це таке?

Поки ми троє ламали голови, Бруно підсунувся ближче й почав розглядати мінерал.

— А, це «камінь фей».

— Це мінерал, яким користуються, щоб ув'язнювати фей. Час від часу трапляються ті, хто пробирається в Арсфію і краде його, тож я бачив таке кілька разів.

— Зрозуміло, камінь фей.

Здається, граф Ґолтба казав щось подібне.

Камінь, щоб ув'язнювати фей.

Не надто приємна річ, але, можливо, знадобиться для чогось.

До того ж трохи цікаво.

— Вибачте, що забрав час. Ходімо.

Я намалював на стіні стрілку.

Можна було намалювати ножем чи каменем, але я спробував намалювати позначку каменем фей.

І дивовижно, але від позначки не відчувалося магічної сили.

Мабуть, частинки каменя фей залишилися на стіні й поглинають магічну силу.

Щодо каменя фей я ще не досліджував як слід.

Виглядає так, ніби зникає, але може мати інші властивості, тож не варто поспішати з висновками.

— О, так набагато зрозуміліше. Навіть здалеку видно.

— Як і личить Сіону.

— Так, навіть я можу якось відчути. Ні, точніше, не відчуваю магічної сили.

— Це дуже допомагає, пане Сіоне.

Марі та Домінік кивнули з виглядом «зрозуміло».

Надалі малюватимемо позначки цим.

З магічним чуттям можна знати розташування позначки навіть здалеку.

Це значно зменшить шанси заблукати.

Ми знову рушили вперед.

Після недовгої ходи знову роздоріжжя.

Так тривало кілька разів, минуло п'ять годин.

З вузького проходу виходимо в дещо ширше місце.

Червоні кристали щільно заповнюють простір, відбиваючи світло Громового ліхтаря.

Моторошно, але принаймні було світло.

— На сьогодні, мабуть, відпочинемо.

За наказом Домініка всі почали розкладати речі.

Після п'яти годин безперервної ходи ми втомилися.

Звичайна хода не дуже втомлює, але в темному вузькому місці, де невідомо, коли з'явиться ворог, усе інакше.

Навіть за годину втома помітна, а за п'ять годин поспіль — ще більше.

Навіть загартовані лицарі, які щодня тренуються й мають бойовий досвід, відчувають те саме.

Я, Марі та Домінік сіли поруч, зняли сумки й дістали їжу.

Ми взяли в руки надзвичайно тверде сушене м'ясо, хліб і фляги з водою.

— Безодня, здається, ширша, ніж я думав.

— Якщо за день не дійдемо до кінця…

— Їжі небагато, тож якщо за два дні не дійдемо, варто подумати про повернення.

— Ви маєте рацію, пане Сіоне.

— Повернення займе більше часу, ніж шлях туди, тож варто ухвалити рішення завчасно.

Домінік теж, здається, про все думає.

Можливо, я й не маю потреби втручатися.

На відміну від його звичайної легковажної вдачі, він постійно напружений.

Так і є.

Адже на ньому лежить життя всіх.

Помітивши, що Марі мовчить, я повернувся до неї.

Вона була десь не тут.

Хоч і відсутньо, але механічно жує хліб.

Можливо, втома теж дає про себе знати, але, мабуть, її гнітить ранкова подія.

І я теж.

Все ж таки варто поговорити.

Але як про це сказати.

До того ж це не та річ, яку варто обговорювати при всіх.

Я вже майже потонув у морі думок, але коли помітив, що Марі дивиться на мене, опритомнів.

— …Спатиму.

— Е? А, у, угу. На добраніч.

Зазвичай я б пожартував, мовляв, якщо одразу після їжі ляжеш спати — поправишся, але сьогодні не зміг нічого сказати.

Марі накрилася ковдрою і відвернулася.

Здається, вже важко буде заговорити.

Краще поки що не чіпати.

Вирішимо проблему Багряного дня, а тоді вже поговоримо.

Так я й вирішив думати.