Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

182. Обставини королівської родини

Озирнувшись навколо, я побачив, що лицарі не в найкращому стані.

Вони не звикли до завдання в печері, і нереальна ситуація ніби ще не вкладається їм у голові.

Раптом почути про магію, магічну силу, демонів і Багряний день — навряд чи можна повірити одразу.

Часу бракує.

Якби було більше часу на тренування магічної сили та магії, то й настрій був би іншим.

Багато хто сумнівається.

Навіть якщо вірять у мою магію, то демонів вони не бачили на власні очі.

— Я…

Домінік раптом пробурмотів.

— Га? Щось трапилося?

— … Чи я справляюся добре?

— Не знаю. Мені здається, ти справляєшся цілком.

Домінік полегшено зітхнув.

— Це вперше, коли Його Величність доручив мені таке важливе завдання.

— … Домінік, ти справді схожий на члена королівської родини.

— Від батька почув?

— Так.

— Ось як…

— Не те щоб приховувати, але подумав, що якщо назвуся королівською родиною, то викличу зайве занепокоєння, тож свідомо не сказав. Вибачте.

— Нічого. Не обов'язково все розповідати… Я теж так само.

Я теж від Домініка приховую купу речей.

Навіть про магію я приховував до сьогодні.

Не обов'язково розповідати все.

Можливо, я просто хочу так думати.

— Порівняно з братами, у мене не було таланту до фехтування, навчання чи політики.

— Як наймолодший син, я не маю права на престол, але все ж таки належу до королівської родини.

— Жив вільно, але, здається, обмежень було багато.

— Багато хто мене зневажав, казали, що навіть без права на престол треба поводитися як королівська особа, але з моїм характером…

— Взагалі, без великих заслуг навіть права стати королем не отримаєш, тож про що старатися, думав я.

Обставини й становище різні, але, можливо, ми схожі.

Я мріяв про магію. Але на Землі магії не існувало, і скільки не намагайся — не вийде.

Домінік, мабуть, такий самий.

Є мрії, які не збудуться, хоч скільки не старайся.

Є серце, яке не задовольниш.

І все ж, про що старатися?

Заради чого жити?

— Фехтування мені подобалося. Але просто подобалося, без мети, і коли питали, що робити з фехтуванням, я відповідав абияк.

— Мені нічого не хотілося.

— Але недавно все змінилося. Побачивши Сіона та пані Марі, я знайшов мету.

— Мету?

— Мета — перевершити вас обох.

Я з подиву розплющив очі.

— Ну, сестра ще туди-сюди, а я не такий уже й великий.

— Надмірна скромність принижує оточуючих, Сіоне.

— Дослідження та поширення лікування хвороби лінощів, розробка магії, відсіч демонів у Багряну ніч, розшифрування мови фей.

— Навіть те, що я знаю, — це вже чималі заслуги.

— Якщо ви не велика людина, то що ж тоді більшість заслуг людей у світі?

— Угх! Це…

Мені це вже казали не раз, але я не можу щиро прийняти.

Сам я, звісно, це усвідомлюю.

Я врятував багатьох людей і зробив внесок у країну та людей.

Але не можу гордо сказати: «Так, це правда».

Є і характер, і вдача країни, де я народився.

Але це часом може дратувати людей.

Я тихо посміхнувся й подивився на Домініка.

— Гаразд, визнаю. Заслуги в мене є, і досить вагомі.

— Ха-ха-ха, ну, цього разу вже пробачу.

— У будь-якому разі, я поважаю такого Сіона та пані Марі, яка може похвалитися неймовірною силою.

— Тому я хочу перевершити їх. Хочу стати таким, як вони. Ось що я подумав.

— Такого в житті я ще не відчував.

— До речі, спочатку ти відчайдушно просив узяти тебе в учні.

— Я в житті вперше так відчайдушно когось благав.

— Хоча я з королівської родини, тож більшість речей можна отримати наказом.

— Але ти не зробив.

— Не хотів.

— Бо я вже втомився отримувати щось завдяки владі королівської родини.

Побачивши, як Домінік дивиться вдалечінь, я чомусь відчув близькість.

Мене раптом щось зацікавило, і я запитав.

— Домініку, чому ти служиш у королівській гвардії?

— І за власним бажанням?

— Ні, до загону королівської гвардії мене відправив батько.

— Оскільки я єдиний любив фехтування, то мені сказали стати лицарем.

— Раніше я майже не працював і вештався без діла, тож, мабуть, він не витримав.

— Але ти все ж сумлінно виконуєш роботу.

— Якби я сумлінно працював, то не отримав би завдання охороняти й доглядати за графом, хоч і маю звання королівського гвардійця.

— Звісно, граф — скарб країни, але робота королівського гвардійця — охороняти правителя.

— Зазвичай це охорона й усунення небезпечних елементів поруч із батьком-королем.

— Королівський гвардієць лише за назвою, а оточуючі, мабуть, вважають мене гультяєм.

Слова Домініка, сказані з самознущанням, були сповнені смутку.

У нього, мабуть, свої внутрішні конфлікти.

Скоріше не те, що він засмучений, а те, що він змирився, мабуть.

Хоча здавалося, що лицарі оцінюють його досить високо, можливо, я помилився.

— На мене ніхто ніколи не покладав надій.

— Тому я ніколи й не думав відповідати на чиїсь очікування.

— Граф, який опікується мною з дитинства, хоч і турбується про мене, але ніколи не покладав на мене надії.

— Усі ставилися до мене обережно, наче до хворого місця, якого боялися торкнутися.

— Але Сіон та пані Марі були іншими.

— Учитель Сіон ставився до мене як до рівного й багато в чому покладався на мене.

— Коли вперше домовлялися про те, щоб не повідомляти про появу монстрів, я справді здивувався.

На усмішку Домініка, сповнену радості, я відповів напруженою посмішкою.

Бо якби я повідомив про появу монстрів в Арсфії, то не зміг би досліджувати фей, тож нічого не вдієш.

Жертв не було, я врахував усе, і король Ральфґанґ не покарав, — виправдовувався я в думках.

— А, так, таке теж було.

— Мені доручили пошуки монстрів і завжди ставилися як до рівного.

— Звичайно, вони не знали, що я з королівської родини, тож по-справжньому рівними ми не були, можливо…

— Навіть знаючи, що ти з королівської родини, нічого не зміниться.

— Не зміниться…?

— Домінік — це Домінік.

— Не хочу говорити красивих слів, але я ніколи не звертав уваги на титули чи звання, ми з…

Я і Марі ніколи не звертали особливої уваги на становище чи титул співрозмовника.

Звичайно, бувають випадки, коли треба виявляти повагу.

Коли вперше зустрів герцога Балфа та королеву Мільхію, я, звісно, дотримувався етикету.

Але після того не звертав особливої уваги.

Використовую ввічливу мову і розумію, що наше становище різне.

Але не виявляю зайвої обережності.

Не те щоб наші погляди були правильними.

Просто ми такі.

Я хвилювався, чи не звинуватять мене в неповазі, адже ставився до Домініка недбало.

Домінік спочатку був приголомшений, але потім почав сміятися.

— Ахаха, справді, можливо, так і є.

— Сіон зовсім не змінює ставлення, а пані Марі, мабуть, навіть суворішою стане.

— Не буду тебе щадити тільки тому, що ти з королівської родини, — сказала б вона.

— Так, так, справді.

— Пані Марі не вміє щадити.

— Кожного разу мені доводиться несолодко.

— І Сіон ставиться до мене недбало.

«А, Домінік тут? А, так», — щось таке.

«Не помітив, бо ти непомітний», — таке теж казали.

— Так, справді? Вибач.

— Такого зі мною ще не траплялося.

— Я належу до королівської родини. Зі мною ніколи так недбало не поводилися.

Слова звучали невдоволено, але обличчя було світлим.

Якщо згадати, здається, що до Домініка я ставився погано.

Можливо, оскільки з самого початку все так склалося, я й сам став таким собі персонажем.

Марі зі свого боку теж тренує мене дуже суворо.

А я іноді ставився до Домініка як до слуги.

Здається, коли траплялося щось пов’язане з Медіфом, я завжди звертався насамперед до Домініка.

Озираючись назад, це, мабуть, було досить жорстоко.

А ще й радився з ним щодо кохання.

Можливо, варто вибачитися за це.

Незалежно від королівської родини, все одно варто вибачитися.

Я виправив поставу, повернувся до Домініка й хотів схилити голову.

— Але мені це було приємно.

— Е? Т-тобі було приємно?

— Хіба це дивно?

— Н-ні, не дивно, просто я подумав, чи ти не сердишся.

— Розсердитися? Ніколи.

— Мені приємно, коли зі мною поводяться як з рівним.

— Пан Сіон навіть радився зі мною.

— Для мене, що ніколи не мав рівних дружніх стосунків… це було дуже приємно.

— …Ось як.

Справді, Домініка й мене можна назвати друзями.

Знайомі понад пів року, і разом проводимо багато часу.

Домініка я знав не дуже добре, але коли так розмовляєш, відчуття близькості зростає.

Друзі, га?

Роуз і Ред із села, Марон.

Кол і Бріджит з Істрії, Рафі, герцог Балф, Ґраст.

Не те що друзі, але на курсах лікування хвороби лінощів — Ізаак, Еліс, Софія, Майс і всі учні, граф Ґолтба

Вінона, королева Мільхія, Фрея, всі підлеглі Фреї, Карла й Домінік.

Було ще багато зустрічей.

Чи всі вони, мабуть, у доброму здоров’ї.

Домінік виглядав стурбованим.

Тож і те, що я мав сказати, вже було вирішено.

— Я теж вважаю Домініка другом.

— С-справді? Д-другом!

— Так. Поки я не порадився з тобою про кохання, думав, що ти просто слуга графа.

— Це жорстоко!

Домінік сказав це з відчайдушним виглядом, тож я не втримався й розсміявся.

— А-ха-ха, жартую. Просто жартую.

— С-справді? Ну й лихий же ви жартівник, пане Сіон.

— Але дякую вам. Я щиро радий.

— Сподіваюся на подальшу співпрацю, Домініку.

— І я вам дякую, Сіоне. Насамперед подолаємо Багряний день разом.

— Так. Обов’язково переможемо. Усі разом.

Я потиснув руку Домініку.

Це було сильне й дружнє рукостискання.