Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

176. Чорнобривці

Ми були на шляху до Арсфії.

Як завжди, їхали на возі.

Від Аджорама доїжджаємо приблизно за годину, але якщо думати про час на дорогу, то трохи далеко.

Проте людина звикає, і годину вже не помічав особливо.

Ну, ми з Марі просто сидимо у возі.

Візом керує Вінона.

Граф і пані Карла в іншому возі.

Хоча їзда досить комфортна, але розкішні вози зазвичай малі й не вміщують багато людей.

Тому зазвичай їздять не більше ніж четверо.

Звичайно, якщо це вантажний або грубий віз, то інша справа, але їзда жахлива.

Дороги в цьому світі не заасфальтовані як слід, і коли наїжджаєш на камінь чи іншу перешкоду, відчувається сильний поштовх.

Цей віз я замовив індивідуально, він досить якісний, тож набагато кращий.

Але все одно не може повністю поглинути поштовхи.

Бо немає якісної підвіски.

— З того часу, як приїхали до Аджорама, минуло чимало. Сіоне, тобі вже чотирнадцять, а мені шістнадцять.

— Так. Сестра вже дорослою стала… Ой, а хіба ми не маємо святкувати її повноліття?

— Не треба. Це просто ще один рік. Та й святкування — це ж просто провести час з родиною та з'їсти смачну їжу.

— У місті, мабуть, бувають великі свята, де збираються багато людей, а в нашому селі не так, правда ж?

Село, де ми живемо, — це село для усамітнення, надане почесному дворянству.

Безіменне село, де, як кажуть, живуть люди з певними обставинами.

Хоча здається, що воно досить відкрите.

Справді, ніхто ззовні досі не приїжджав.

Через це виїжджаємо з села лише за покупками.

Ймовірно, навіть якщо в Істрії чи Санострії щось святкують, ми туди не ходимо.

Можливо, є якісь церемонії повноліття.

Ну, строгих правил у нас немає.

Якби захотіли взяти участь, тато, мабуть, дозволив би.

Сестра, здається, не любить свята та ювілеї.

Вона в цьому плані досить проста.

Хоча в ній є щось дівоче, але трохи не те.

Здавна любила фехтування та спорт.

Здається, ставши дорослою, це стало помітнішим.

Мені подобалася й колишня дитяча, щира Марі, і нинішня доросла Марі теж подобається.

Марі, яка дивилася на вулицю, глянула на мене скоса.

— Сіоне, а що ти плануєш далі?

— Що сталося? Раптово.

— Зараз ти продовжуєш дослідження мови фей і магії.

— І за допомогою магії допомагав різним людям. І надалі, мабуть, так само.

— Просто задумалася, чого ти хочеш у майбутньому.

— Гм, крім досліджень магії, в мене є й інші плани.

— Заходи проти можливої наступної Багряної ночі, створення школи виховання магів, зміст наступних магічних пристроїв, а також дослідження магічної сили фей і природних речовин, можливості письмен фей тощо.

— Зараз забагато справ, тож руки не доходять.

— Дослідження магії, магічної сили та фей приноситиме мені самому радість і, можливо, допоможе врятувати багатьох людей.

— Тому мета… мабуть, у тому, щоб досліджувати різні речі й досягати результатів?

— …Ось як. Ти про все це думаєш.

— Хоча раніше здавалося, ніби тільки про дослідження магії.

— Хіба не ти, сестро, казала.

— Що добре було б використати магію на користь людям.

— Так… справді.

— Це я казала.

Марі опустила погляд.

Ця постать здавалася зануреною в роздуми.

Що вона думає, я не міг збагнути.

Ні, не тільки зараз.

Останнім часом я взагалі не розумію, про що думає сестра.

Після нападу ґоблінів у пам’яті спливає зосереджений вигляд Марі.

Думаю, тепер усе інакше.

Бо немає такого відчаю.

Але щось не так.

А може, це вже стало нормою.

Чи то зростання, чи зміна — я не знаю.

Запитаю.

Довго думав.

Але навіть самотужки думати можна лише до певної межі.

Зрозумів, що без запитання не дізнаюся.

Тому припиняю вдавати, ніби все зрозумів, і просто спостерігати.

— Сестро, щось сталося?

— Що значить «щось»?

Розкаююся, що запитання вийшло надто розпливчасте.

Але як сказати, щоб було зрозуміло.

Кілька секунд напружено думав.

Все ж доведеться трохи заглибитися.

Навіть якщо вагатимуся, до серця сестри не дістануся.

— …Я чув від тата й мами.

— Кажуть, сестра побачила мого листа із Санострії і ніби змінилася вдачею.

— Вони казали, що в неї, мабуть, є якісь думки.

— І я так думаю. Сестра зовсім не та, що раніше…

Я краєм ока глянув на Марі.

Марі слухала, не показуючи особливих емоцій.

Тільки не дивилася мені прямо в очі.

Навіть здавалося, ніби вона тримається осторонь.

— Ну ж бо. Раніше ж, коли я кричала «Сіон-Сіон!», ти завжди приділяв мені увагу, правда ж?

— А останнім часом, ну, ніби якась дистанція з’явилася.

— Це я вже й раніше казала. Я вже не дитина, тож маю відвикати від брата.

— Т-так, це правда, але…

Слова Марі звучали слушно.

Зазвичай, коли людина росте, вона віддаляється від батьків і братів чи сестер.

Це й означає стати дорослим.

Але чи стосується це Марі — я не міг чесно погодитися.

Тато казав, що Марі стала такою після того, як прочитала мого листа.

Можливо, бачачи мої успіхи й зростання поруч, вона про щось задумалася.

Я теж частково погоджувався з цією думкою.

Чи це повністю правильно, я не знав, але інакше не міг пояснити, чому сестра змінилася.

Тому я подумав.

Можливо, сестра просто силкується.

— …Якщо, якщо ти справді силкуєшся, то я хочу, щоб ти була собою.

— Якщо ти себе стримуєш, я не хочу, щоб ти так робила.

Марі лишилася з кам’яним обличчям.

Але саме це й посилювало відчуття, що щось не так.

Звичайна Марі або б усміхнулася, або зітхнула б із роздратуванням.

— Я не силкуюся. Зараз я саме собою.

— Справді?

— Справді.

Марі так і не подивилася мені прямо в очі.

Здавалося, вона трохи роздратована.

Можливо, так було весь час після її повернення з Санострії.

Марі лишалася Марі.

Хай як вона зміниться, моє почуття до неї не зміниться.

Я був упевнений: хоч би як змінилися її зовнішність, характер, думки чи становище, мої почуття залишаться тими самими.

І зараз так само. Мої почуття не змінилися з часом.

Тож якщо Марі справді подорослішала й сама обрала такий характер, то хай буде.

Але якщо вона силкується і стримує себе заради мене — то це вже інша річ.

Звичайний я, мабуть, промовчав би і не загострював.

Та я зробив ще один крок.

— Мені здається, що ти зараз просто силкуєшся.

— …Тому я й кажу вже не вперше.

— Я знаю. Ти не силкуєшся, ти поводишся природно. Подорослішала, відвикаєш від брата — так скажеш?

— Але тоді…

Тут я вагався.

Чи варто це казати?

Але якщо не сказати, то нічого не зрозумієш.

Ми не рухаємося вперед. Наші серця залишаються в застої, а тіла тільки ростуть.

Тому я наважився.

Я прямо подивився на Марі.

Марі здавалася безвиразною, але трохи скривила обличчя.

Ніби вбиваючи цвях у цю розгубленість, я влучав словами.

— Тоді навіщо ти приїхала до Медіфу?

Брови Марі здригнулися.

— Якщо ти віддаляєшся від брата, то повинна виділяти час на те, що кожному треба робити.

— Ти ж казала, що вивчаєш аристократів, володарів земель та інше.

— Це не лише з цікавості. Оскільки я такий, то думаю успадкувати справу тата.

— Тому я й докладав зусиль. Хіба ні?

— …І що з того?

— Тоді в тебе ж немає часу на дослідження мови фей і магії разом зі мною.

— Ти вже не дитина. Ти виросла. Віддалилася від брата. Якщо це правда, то ти мала б вважати, що бути разом не обов'язково.

Сам розумію, що висловився не найкраще.

Але вважав, що треба сказати так прямо.

Досі ми перебували в стосунках, мов у теплій водичці.

Ми цінували одне одного, довіряли й відчували симпатію.

Здавалося, ніби ми не хотіли руйнувати ці стосунки й навіть у сім'ї проявляли дивну обережність.

Тому я й зайшов далі.

Марі спрямувала на мене гострий погляд.

Я згадав, як у дитинстві, коли Марі надто силувала себе з фехтуванням, сказав їй, що краще припинити.

В неї був той самий погляд.

— …Це тому, що я хвилююся.

— Я розумію, що ти хвилюєшся. Мені приємно. Але думаю, те саме відчувають і тато з мамою.

— Вони теж хвилювалися за мене. Але оскільки в них є свої справи, то відпустили.

— І сказали, що раді моїй дорослішості.

— Сестро, мабуть, це і є нормально. Це правильна дистанція в сім'ї.

— Я зовсім не хочу тебе відштовхувати. Мені приємно, що ти приїхала.

— Я хочу бути з тобою. Хочу робити з тобою щось веселіше й бачити багато різного.

— З тобою я теж щасливий.

— Але буває, що ти не виглядаєш щасливою.

Обличчя Марі дедалі більше напружувалося.

Немає брата, якому було б байдуже бачити страждання улюбленої сестри.

Груди стиснуло, і мене охопило бажання негайно вибачитися.

Але я стримався. Зрозумів, що треба витримати.

Я відчайдушно ковтав слова.

Просто чекав на реакцію Марі.

Марі опустила очі.

Не дивлячись на мене, вона втупилася в підлогу.

Вона тихо пробурмотіла.

— …Що це таке.

У словах просочувалося не стільки гнів, скільки почуття безвиході.

— Що ж це таке!!!

Пролунав крик, схожий на рев.

Домінік та інші, що були біля воза, визирали з вікон і дивилися на нас, намагаючись зрозуміти, що сталося.

— Н-не кажи все, що заманеться!

— Тобі, Сіон, можна. Роби що хочеш, живи вільно!

— Так і добре. Добре, тож не лізь і до мене!!

— Я теж роблю як хочу. Роблю як хочу, то й годі!

— Якщо заважаю, то поїду! Якщо не подобаюсь, то й скажи!!

— Ти мені не неприємна. Як же може бути інакше?

— Тоді лиши мене в спокої!

— Я не така як раніше? Змінився характер?

— То що! Яка проблема в тому!

— Я… що я відчуваю, коли ми разом…

— Які почуття?

У мене немає ні сумнівів, ні почуття провини.

Тому не відводжу погляду від Марі.

Зараз Марі дивиться на мене.

Точніше, дивилася.

Але швидко відвела очі й ніяково опустила погляд.

— Хочу, щоб ти розповіла мені про свої почуття, сестро.

— Інакше так і будемо жити з цим відчуттям неправильності.

— Мені це не подобається. Якщо ти задоволена, то добре, але я думаю, що ні.

— Тому я хочу знати твої почуття.

— Бо якщо не знатиму, не зможу рухатися вперед і можу стати нещасним.

Марі тремтіла всім тілом.

Від гніву, смутку чи страху.

Я не розумів, яке це почуття.

Я не розумів, про що думає Марі.

Я багато думав, поважав думки Марі і тримав дистанцію.

Але це не означало, що я справді думав про Марі.

Я просто захищав себе.

Не хотів, щоб улюблена сестра мене зненавиділа, тому вигадував виправдання про повагу до Марі, а насправді просто дотримувався принципу «не чіпати».

Це навіть не зберігало статус-кво.

Здавалося, ситуація поступово погіршується.

Тому зараз або ніколи. Ні, вже навіть запізно.

Мені треба спитати.

Чому ж Марі змінилася?

Чого ж вона насправді хоче?

Ті почуття.

На обличчі Марі з’явилися чисті дитячі емоції.

Ні, вони просто були старанно приховані.

Насправді вони завжди були в Марі. Просто вона ховала їх від мене.

— …Бо…

Марі скривила обличчя.

Дитяче, чисте, тривожне обличчя.

Це справді була та Марі, яку я знав.

— Бо… бо…

Сльози набрякли в куточках очей, погляд благальний.

Марі вхопилася за мій одяг і підняла на мене очі.

Що вона хоче сказати — незрозуміло.

Здавалося, не варто слухати.

Але вже пізно.

Сам я й розкрив її серце.

У грудях важко.

Важко, бракує повітря.

Біль Марі відчувається гостро.

Марі ледве видавила.

Голос трохи охрип.

— Бо… бо ми ж… не кровні родичі, правда?

У голові стало порожньо.

Руки раптом затремтіли, невідоме почуття заполонило тіло.

Після шоку прийшло каяття.

Реальність розмилася, відчуття підлоги зникло.

Нереальність, схожа на падіння, накрила, в грудях клубок хаотичних почуттів.

За мить усе почуття народжувалося й зникало, лишилося лише питання.

Чому Марі це знає?

Хтось їй сказав?

А може, вона підслухала, як тато з мамою говорили, як і я?

Невідомо. Але є дещо певне.

Причина, чому Марі змінилася.

Але чому.

Дізнавшись, що ми не кровні, навіщо було змінювати характер?

Навіщо тримати дистанцію…

Ні, не те.

Я ніби розумію.

Розумію, та не хочу це усвідомлювати.

Марі плакала, ніби чіпляючись за мене.

Її маленькі плечі тремтіли.

Тіло надійної сестри здавалося меншим, ніж зазвичай.

Не тільки зараз.

Це я виріс.

Непомітно ми стали одного зросту.

Це було тіло не сестри, а дівчини.

Я несміливо торкнувся плеча Марі.

Марі на мить здригнулася всім тілом.

Що мені сказати?

Що я знаю, то й що, не переймайся, усе як раніше, ми все одно брат і сестра — чи так сказати?

Але жодне слово не зрушило з місця в моєму горлі.

Думки кружляли, але розум не працював анітрохи.

Я стояв приголомшений.

Але чомусь я подав голос.

— Б-б я――

У момент, коли я хотів щось сказати.

Все тіло вкрилося мурашками.

Я подивився у вікно.

Там був Арсфія.

Але вигляд був не такий, як завжди.

Відчуття, ніби все тіло колють.

Магічне чуття реагувало сильно.

Раптова присутність магічної сили.

У цьому немає сумніву.

— …ц-це…

Марі, здається, теж помітила, що відбувається.

Витираючи сльози, вона дивилася на Арсфію.

Там було щось червоніше за червоний, що вкривало небо… багряна магічна сила.

Без сумніву, це віщувало навалу демонів.

Це була Багряна ніч.