Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

171. Любовна порада 2

— Гей, елю!

— Іду!

Я краєм ока спостерігав, як відвідувач і служниця невимушено перемовляються.

Авантюристи, звичайні люди, а серед них і солдати їли й пили.

Приємний гамір вібрував у барабанних перетинках.

Це таверна.

Хоча зараз день, тож радше нагадує ресторан.

У таких місцях увечері змінюється публіка й з’являється більше грубіянів.

Через це неминуче трапляється більше бійок, тож такі, як я, діти чи лицарі на кшталт Домініка, рідко сюди заходять.

Ми з Домініком сіли за столик.

Перед нами вже поставили страви.

Я замовив стейк з козячого м’яса, хліб, суп і воду.

Домінік, здається, взяв тушковане м’ясо з овочами та хліб.

Із продуктами в цьому світі все дуже схоже на те, що було в моєму світі.

Є люди, тварини й монстри, та види тварин майже такі самі, як на Землі.

Проте види тут поширені нерівномірно й менш різноманітні, а способи приготування доволі грубі.

Щоправда, я не дуже переймаюся їжею й не збираюся нічого змінювати, тож просто їм те, що дають.

До речі, монстрів тут не їдять.

Більшість монстрів цього світу — це ґобліни, кобольди й орки.

До того ж монстрів вважають нечистими істотами, тому ніхто й не думає їх споживати.

Утім, можливо, хтось і куштував монстрів.

Я ніколи їх не їв і не хочу.

Я жував м’ясо, тверде, як гума.

Не скажеш, що смачно чи несмачно, але живіт наповнюється.

Під час їжі ми обоє мовчали.

У вуха долинали клацання посуду й гамір.

Невдовзі ми скінчили їсти й майже одночасно витирали рота серветками.

— Тож, що сталося?

Домінік заговорив, коли ми завершили трапезу.

Звичайно, я й чекав цього, тож не хвилювався… але сумніви все ж були.

Розповісти чесно чи викрутитися?

Якось так, що я постійно викручуюся або брешу.

Можливо, тому в мене й стільки турбот.

Домінік ледь посміхався й дивився на мене.

Його погляд був прозорим і трохи розвіював мої сум’яття.

Хоча ми знаємося недовго, та характер Домініка я вже трохи розумію.

Можна й розповісти.

— Насправді…

Я виклав Домінікові свої турботи.

Хоча й подав їх як проблеми друга.

Ну, коли в такій ситуації розповідають про проблеми друга, з високою ймовірністю це про себе.

Я це розумію, але все одно розповісти без приховування надто складно, та й забагато елементів, про які не знаю, чи можна говорити.

Вставляючи певну фальш, я почав розповідати.

— …Зрозуміло. Тобто ти коливаєшся між давньою подругою й двома недавно близькими дівчатами.

— Скоріше не коливаєшся, а просто не знаєш, що робити.

— Я з дитинства користуюся величезним успіхом у жінок, тому почуття твого друга, пане Сіоне, мені незрозумілі.

Від цього чоловіка, що робить такий самовпевнений вигляд, я відчув бажання вбити — і це, мабуть, не погано.

Однак у певному сенсі це навіть добре.

Якщо Домінік користується успіхом, то й поради від нього можна чекати.

— Твій друг, пане Сіоне, не любить цих двох дівчат?

— Звісно ні. Думаю, він вважає їх обох дуже важливими.

— Але давня подруга для нього як сім’я, а та, з якою він недавно зблизився, — наче молодша сестра… а ще ніби та, кого треба захищати.

— Зрозуміло. Тобто не бачить у них об’єктів кохання?

— Навіть сам не знає… Каже, що ніколи в житті не кохав.

— Що?! Ніколи не кохав?! Це ж… дивна людина.

— Навіть скажу — дивак. Не пізнати більшої частини життя — те саме, що ніколи не кохати!

— Кохання — це життя! Любов — це щастя! Кохати когось — це прекрасно!

Домінік раптом підсунувся ближче.

Від його щирого виразу обличчя я трохи відсахнувся.

— Т-ти справді так вважаєш?

— Так! Яка шкода, яка ж шкода!

— Те трепетання, блиск, хвилювання й тремтіння, коли кохаєш.

— Дні, коли серце стискається, солодко-кислі миті, тепло від дотику, туга, постійне бажання бути разом, хоча це неможливо, — така болісна туга!

— Усе це розфарбовує твої дні.

— Д-Домініку? Ти сьогодні не в своєму стилі?

— Яка різниця?!

— Зараз ми говоримо про твого друга, пане Сіоне!

Не міг би ти хоч раз не обривати фразу на «пане Сіоне»?

Я відчув, як смикнулася щока.

— Н-ну, так, звісно.

— Якщо хтось тебе кохає, то варто відповісти!

— Якщо не ненавидиш, а навіть любиш — то тим більше!

— Як сім’я? Як сестра? Це все нісенітниці!

— Щойно ти усвідомлюєш, що перед тобою протилежна стать, такі слова вже не мають сили!

— Кохання — це не логіка! Воно не схоже на розшифрування мови фей чи дослідження магії!

— Це те, що робиться за покликом серця, без роздумів, стрімголов!

Домінік уже підсунувся так близько, що я відчував його дихання.

Ні, він уже притулився.

Очі трохи налиті кров’ю. Страшно. Хто це взагалі?

Поверніть мені звичайного серйозного й старанного Домініка Єрка.

Домінік раптом заспокоївся й знову сів на місце.

— Визнаватися в почуттях чи показувати їх — для цього потрібна сміливість.

— Особливо якщо першою зізнається жінка, це, мабуть, соромно й страшно.

— Якщо ж знехтувати цими почуттями, без сумніву, пораниш іншу людину.

— Вона щиро виявляє симпатію, а її повністю ігнорують.

— Це дуже боляче.

Справді так.

Я думав, що розумію, але, мабуть, насправді не розумів.

Однак, якщо я оберу Вінону, то знехтую сестрою, яка з дитинства ставила мене понад усе.

Навіть якщо ми з сестрою не станемо коханцями, стосунки з кимось іншим усе одно, мабуть, поранять її.

Тоді, може, стати коханцями із сестрою?

Або дотриматися обіцянки, даної сестрі в дитинстві, і не одружуватися ні з ким, не зустрічатися ні з ким і жити самотнім усе життя?

Це означатиме, що я обрав сестру?

У такому разі я зроблю Вінону нещасною?

Але, можливо, любити когось саме так і означає.

Бо можна обрати лише одну людину.

— …Тобто, треба набратися сміливості й обрати одну з них.

— Га?

Домінік відповів дивним, пронизливим голосом.

Що це за реакція?

— Е? Ну, ми ж про це говорили?

— Ні, не про те.

— Ні-ні-ні! Ти ж палко доводив!?

— Треба відповідати на почуття! Ти ж так казав!?

— Я це казав, але не казав, що треба обрати одну з двох.

Перед Домініком, який щиро похилив голову, я відчув неприємне передчуття.

Н-не-не, цей тип, невже!?

— А чому б не одружитися з обома?

Ааааааа!! Це ж зовсім інший світ!

Ось він, інший світ, ура середньовічній європейській фантастиці.

Я знав, я здогадувався.

Але не хотів про це думати!

— Для аристократів і королівської родини багатоженство — звична справа.

— Буває навіть багатомужжя.

— Друг Сіона, мабуть, аристократ, тож і його подруга дитинства, і жінка, з якою він близький, теж, мабуть, аристократки, мабуть, так.

— Тож становище не завадить, і навіть якщо зблизитися, пристойність збережеться.

— Питання лише в тому, кого зробити головною дружиною, а кого — наложницею, але якщо ви обох цінуєте, то все владнається!

— П-почекай. Це ж нещиро!

— Навіть якщо для аристократів це нормально, почуття трьох людей — це інше.

— Тоді обрати одну й відкинути іншу?

— Тобто це означає, що одна з них стане нещасною?

— Вона ж буде змушена спостерігати, як кохана людина закохується в когось іншого?

— Або, можливо, не витримає і віддалиться. І вас це влаштує?»

— Т-тобто, так, усе так і буде, але…

— По-перше, пропонувати одружитися, навіть не почавши зустрічатися…

— А чи треба взагалі зустрічатися?

Домінік здивовано похилив голову, а я мимоволі підскочив.

— З-звичайно треба!?

— Спочатку треба зустрічатися, пізнати людину, а вже потім, коли почуття зміцніють, одружуватися!

— Не розумію. Хіба не однаково — спочатку закохатися й одружитися чи одружитися й потім закохатися?

— Не обов’язково зустрічатися. До того ж більшість аристократів одружуються не з кохання.

Так, я вже чув про таке.

Але мої батьки одружилися з кохання, а оскільки навколо майже не було аристократів, я не замислювався над цим.

Серед простолюдинів, здається, частіше одружуються з кохання, тож мої погляди не мають бути чимось дивним.

— Хай зустрічаються, хай одружуються — неважливо.

— Адже суть не змінюється: можна обрати обох.

— А-але якщо обрати обох, то обидві будуть незадоволені.

— Напевно, все ж таки треба обрати одну.

— Не розумію. Чому, якщо обрати обох, обидві будуть незадоволені?

— Чому обидві мають стати нещасними?

— Т-тобто… бо кохана людина кохає й когось іншого…

— Але ж і вона сама кохана.

— Звичайно, кожному хочеться, щоб кохали лише його.

— Але чи можна сказати, що жінка по-справжньому кохає чоловіка, якщо, знаючи, що він так само любить іншу, змушує його розірвати той зв’язок заради себе?

— Хіба це кохання, а не просто бажання володіти?

Домінік говорив так прямо й упевнено, що я почав сумніватися.

Його аргументи були дуже переконливими.

— У-у-у, невже справді так?

— У світі повно чоловіків і жінок.

— Навряд чи хтось має лише одну єдину долю.

— А якщо людина покохає кількох однаково сильно?

— Обрати лише одну й відкинути інших?

— Як обирати? А якщо не можеш обрати, то відкинути всіх?

У голові все заплуталося.

Слова Домініка почали здаватися слушними.

— Звичайно, треба мати змогу любити й обох, і зробити обох щасливими.

— Але якщо є достатньо грошей, становища й честі, то хіба є проблема?

Домінік дивився так, ніби все це само собою зрозуміло.

Половина моїх цінностей — із часів на Землі.

Можливо, саме я тут дивний.

А тут — інший світ.

Насправді те, про що говорить Домінік, у цьому світі — звичайна річ, і я вже не раз чув подібні розмови.

Але це не означає, що я можу легко це прийняти.

Чим більше думаю, тим менше розумію.

Чесно кажучи, хочеться втекти.

Покинути всі проблеми й зануритися лише в дослідження магії.

Проте я усвідомлюю, що мій характер не дозволяє так вчинити.

Сестра й Вінона — важливі для мене люди.

Тож я не можу знехтувати жодною з них.

Голова болить. Напевно, це від нервів.

Ах, коли я досліджую магію, навіть тривоги приносять якесь задоволення, а от із коханням — суцільні страждання.

Але це також означає, що я дуже дорожу обома.

— Клопітна ж ви людина, пане Сіоне…

— Схоже, емоційні аргументи на вас не діють, тож давайте міркувати логічно.

— Тоді, може, розкажете їм усе?

— …Р-розповісти?

— Усе без приховування.

— Розкажіть їм про свої сумніви й про те, що насправді сталося.

— А-але ж я можу їх образити?

— Припустімо, ви самі все обдумали й самі винесли рішення.

— З мого досвіду, усе заплутається. І заплутається дуже сильно.

— Якщо у вас уже є чітка відповідь і ви впевнені в ній, то казати не обов’язково, але раз ви так мучитеся, краще сказати.

— Можливо, ви їх і образите, але якщо діяти, надто багато себе накручуючи, наслідки будуть куди гіршими.

— Тобто або гарантовано образити трохи, або ризикувати образити глибоко…

— Не скажу, який варіант правильний, але одне можна сказати напевно: чим довше відкладати проблему, тим глибшою буде образа жінок, які зізналися.

— І ще — краще не намагатися викрутитися.

Від слів Домініка я відчув, що голова нарешті почала працювати.

Коли думаєш емоціями, самі емоції стають незрозумілими, тож і розв’язати проблему не вдавалося.

А от коли міркуєш логічно, з’являється хоч якийсь просвіток.

— Зрозумів, дякую, Домініку. Я подумаю.

— Так, постарайтеся.

— Я не питатиму, хто ці дві жінки, але, гадаю, вам варто усвідомити, що ви щасливий人, пане Сіоне.

— Ой, а це ж була розповідь про вашого друга.

Домінік усміхався, кажучи це.

Я міг лише відвести погляд і вичавити гірку усмішку.