Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

170. Любовна порада 1

Під час обідньої перерви сестра та Домінік повернулися з пошуку монстрів.

Я досі не міг отямитися після випадку, коли витріщався на Вінону, і не міг дивитися їй в обличчя.

Я ще не відповів на її зізнання, а що я роблю?

Дня не минало, щоб я не згадував про зізнання.

Я весь час думаю, що треба дати відповідь.

Однак не знаю, як саме відповісти.

Є ще й наші становища.

Не те щоб покоївка не могла зустрічатися, але наші стосунки доволі складні.

Є ще той факт, що її батько наказав влаштувати нічне вторгнення, щоб одружити мене, маркіза, з Віноною.

До того ж ми ще господар і слуга.

Приємно, що вона мене любить, але в нерівному становищі її почуття можуть бути сліпими.

Насправді Вінона частково залежить від мене.

Приємно, що вона до мене прихильна, але чи справді вона мене любить?

Однак вона набралася сміливості й зізналася, тож, мабуть, не варто так думати.

А я сам що до неї відчуваю?

Чи подобається мені Вінона?

Ааааа, та я вже нічого не розумію!!

Зізнання мені ще ніколи в житті не робили, ось що!!

Ні, точніше, це не зовсім зізнання, але сестра колись казала щось схоже.

Та то було в дитинстві, а тепер сестра, мабуть, не бачить у мені чоловіка.

Мені сказали забути ту обіцянку.

— Сіоне, у тебе вже обличчя просто жах. Емоції так і міняються… Ти про що думаєш?

Непомітно сівши поруч, сестра з турботою зазирнула мені в обличчя.

Ми сидимо на простих стільцях, які підготувала Вінона.

Вінона метушливо готувала обід, а Карла з графом, як завжди, розмовляли.

Домінік серйозно тренується з мечем.

— А, так. Ні, нічого.

— Так? Ну, добре тоді.

Сестра більше не згадує про це.

Ні, так було завжди.

Коли я кажу, що нічого, вона майже завжди більше нічого не каже.

Це, мабуть, турбота й довіра до мене.

Якщо треба — скаже, а якщо не скаже, то це не те, про що варто говорити, — так вона, мабуть, думає.

Сестра виглядає дорослою.

Немає вже ні дитячих виразів обличчя, ні поведінки, як раніше.

Вона була дівчиною, що поступово дорослішала.

— Що ти так дивишся?

— Т-ти так дивився?

— Дивилася. Пильно. Що, може, ти милувався?

Посміхається пустотливо, з хитринкою.

Мене охопило неприємне відчуття, і я відвернув обличчя.

— Не може бути, щоб я зачаровувався власною сестрою.

— Ой, справді? Шкода. А я іноді зачаровуюся Сіоном.

Що це вона каже, ця сестра.

Хвилювання миттєво охопило мене, і тіло скувало.

— Коли бачу, як ти старанно працюєш над магією, іноді не можу відвести очей.

— А, ага, от що ти маєш на увазі.

Я трохи засмутився і опустив плечі.

Гм? Чому я засмучений?

— До того ж Сіон такий добрий і гарний.

— Хіба не природно, що мимоволі задивишся?

— А, коли так хвалять, стає трохи незручно.

— Хі-хі-хі, можна ж сказати правду.

— Я ж не лаюсь.

— Ну, це так, але…

Сестра дістала з-за пазухи синє намисто з коштовним каменем і швидко глянула на мене.

Я зрозумів, що вона мала на увазі, і дістав з-за пазухи червоне намисто з коштовним каменем.

Сестра наблизила своє намисто до мого, і пролунав клац.

— Однакові.

Її обличчя сяяло усмішкою.

Усмішка не як сестри, а як Марі.

Від такого чистого виразу, якого я ніколи не бачив, я втратив спокій.

Сестра трохи послабила усмішку і сказала, ніби прошепотіла.

— Сіоне, живи як хочеш. Бо мені подобається вільний Сіон.

Не розуміючи значення, я зміг лише повільно кивнути.

Її обличчя було водночас обличчям Марі-сестри і Марі-дівчини.

●〇●〇

Я йшов самотужки вулицями Аджорама.

Сьогодні повний вихідний.

Насправді я хотів би займатися дослідженнями щодня, але оскільки всі втомлюються від цього, ми влаштовували вихідний раз на кілька днів.

Якщо я не скажу, ніхто не захоче відпочивати.

Особливо аристократи, здається, зазвичай працюють лише кілька днів на тиждень.

А все ж Домінік і граф супроводжують мене, нічого не кажучи.

Ну, обоє, швидше, займаються тим, що хочуть, а не роботою.

Але все одно відпочинок потрібен.

Звичайно, і мені теж.

На головній вулиці ходить багато перехожих.

У поле зору потрапила пара, схожа на закоханих.

Їхні щасливі усмішки милі, але зараз мені так не здається.

Йдеться про Вінону і сестру.

Останнім часом я не можу перестати думати про них двох.

Вінона зізналася мені в коханні, а сестра сказала щось схоже на зізнання.

Вінона виявляє пряму симпатію, а от почуття сестри, здається, адресовані мені як молодшому братові.

Однак жіночність, яку я ненароком побачив у сестрі, змусила мене розгубитися.

Мені здається, що це не та звична сестра, і я відчуваю тривогу, неспокій і якесь дивне піднесення.

А ще Вінона.

Вона мене обожнює й навіть зізналася.

З цими почуттями треба розібратися.

Мені теж подобається Вінона. Звичайно, і сестра теж.

Але я ніколи не думав, хто мені подобається більше, і взагалі не розумію, що з цим робити.

Якщо магія доступна лише завдяки незайманості.

Думаю, інші люди можуть користуватися магією й без цього.

…Навіть думати про те, чи всі вони незаймані чи цнотливі, неприємно, тож не хочу про це думати.

У будь-якому разі, навіть якщо я перестану бути незайманим, магія, можливо, все одно залишиться.

Але страшно.

У попередньому житті я довго мріяв користуватися магією, та бажання так і не здійснилося, і я помер.

Якщо магія знову зникне, я, мабуть, уже не зможу жити.

Від самої думки про це пробігають мурашки, і я не можу ні про що думати.

А навіть якщо після втрати незайманості магія залишиться, чи стану я з кимось зустрічатися?

З Віноною чи з сестрою?

Ні-ні, сестра напевно бачить у мені рідного брата.

Адже і батьки, і я сам завжди говорили їй саме так.

Якщо тепер раптом сказати, що насправді ми не рідні й тому можемо бути коханими, сестра теж розгубиться.

Тоді чи можна без проблем зустрічатися з Віноною?

Напевно, усе не так просто.

Саме тому я так мучуся сумнівами.

Раптом спадає на думку.

Якщо пообіцяти не переступати межу, можливість втратити магію зникне.

Тобто мої тривоги зникнуть.

Тоді, виходить, усе гаразд.

Ні, як тільки стосунки стануть коханням, так просто все не розкладеш по поличках.

У мене ніколи не було стосунків із кимось.

Ніколи ніхто не подобався.

Тому я не знаю.

Що я взагалі відчуваю.

Чи хочу я, щоб вони стали моїми коханими.

Не знаю. Не знаю.

Ах, я й не думав, що колись буду мучитися через кохання.

Коли я голосно зітхнув, хтось легенько торкнувся мого плеча.

Я здригнувся й боязко озирнувся.

— Пане Сіоне, ви в порядку?

Там було знайоме обличчя.

Це Домінік.

— А, так, угу. Все гаразд.

— Ось як? Але обличчя у вас якесь бліде.

— Ні, зі здоров'ям усе гаразд. Просто дещо турбує.

— Зрозуміло, турботи… гм.

— Пане Сіоне, які ваші плани на далі?

— Е? Та нічого особливого.

— Тоді складіть мені компанію.

Домінік щиро й бадьоро усміхнувся, блиснувши білими зубами.