Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

17. Батькові почуття і прагнення до мрії

Наступного дня.

У батьківській спальні лежить мама.

Поруч на стільці сидить лікар і оглядає маму.

Хоча він і лікар, у цьому світі головним чином застосовують фармакотерапію, тож медичні знання у нього доволі обмежені.

До речі, мама вже прийшла до тями.

Хоча її обличчя виглядає не дуже здоровим, вона вже може говорити.

— Гм. Проблем немає. Схоже, рана була досить глибокою, але шви зроблені акуратно.

Інші процедури теж виконані ідеально. Чи був тут хтось, хто добре розуміється на медицині?

Я не знав, що відповісти, і промовчав.

На тому місці були лише я, Марі, мама, Роуз і Ріа.

Мама була непритомна, а Роуз і Ріа зараз тут немає.

Знаємо це лише я і сестра.

Коли я нічого не пояснював, лікар поставив ще кілька питань.

— Шви самі по собі не рідкість, якщо трохи розбиратися в медицині.

Проте зазвичай небагато людей звертаються до лікарів, а медичні книги дорогі.

Тож, думаю, небагато хто добре розуміється на медицині.

— Хм... Добре. Головне — спокій і гарне харчування.

— Ну, я піду.

— Дякуємо.

Батько схилив голову перед старим лікарем, і ми теж наслідували його приклад.

Провели лікаря до дверей і повернулися назад у кімнату.

Мама, що лежить у ліжку, ніжно посміхалася.

Видно було, що вона втомилася. Звісно: їй, мабуть, важко навіть не спати.

Поруч зі мною сестра сумно опустила голову.

Але швидко підняла обличчя і звернулася до мами.

— Е-е, мамо... вибач, будь ласка.

Це через мене... через мене все так сталося.

Вона була на межі сліз.

Це цілком зрозуміло.

Мама поранилася, захищаючи її.

Ніхто, навіть я, не звинувачує сестру, і ніхто не має такого наміру.

Але сама вона, напевно, винить себе.

Вона така людина.

Та мама, посміхаючись лагідно, погладила сестру по голові.

— Все гаразд. Це не твоя провина, Марі.

Якби ти не вийшла вперед, монстри все одно напали б, і хтось би постраждав.

І я думаю, що завдяки твоїй боротьбі ми виграли трохи часу.

Тож не звинувачуй себе. Ти не зробила нічого поганого.

Ти проявила мужність і намагалася захистити всіх. Можеш гордитися собою.

Це були слова, сповнені доброти.

Я теж ледве стримував сльози.

Марі не витримала і розплакалася, але швидко витерла сльози.

Вона міцно стиснула губи і серйозно подивилася.

Напевно, вона подумала, що не можна плакати перед мамою.

Хоча мама й страждала через травму, Марі не хотіла додатково її турбувати.

Навіть будучи ще маленькою, сестра була людиною, яка вміє піклуватися про інших.

Коли їхня розмова закінчилася, тато взяв слово.

— Отже, на цьому досить, відпочивай спокійно.

— Ми подбаємо про все, що потрібно, поки ти відпочиваєш.

— Вибачте... що завдала стільки клопоту.

— Це не клопіт. Головне, що ти і діти в безпеці. Справді.

— Так, пам’ять трохи туманна, але тепер ми в безпеці, так?

— Так. Не хвилюйся, усіх ґоблінів уже знищили.

— Ох... добре... вибачте, я вже так хочу спати...

Мама заплющила очі. Відразу почулося тихе дихання уві сні.

Тато накрив маму ковдрою.

Ми вийшли в коридор, спустилися на перший поверх і зайшли до вітальні.

— Хочу з вами поговорити. Сідайте.

Ось і настав момент.

Я очікував цього, тож не був здивований.

Але все одно треба було зібратися з духом.

Після вчорашньої суєти...

Коли тато з іншими повернулися, усе вже було завершено.

Виявилося, вони знайшли гніздо ґоблінів у лісі неподалік і вбили двох, що там жили.

Але залишився слід ще одного, тож вони поспішили назад у село.

На щастя, були поранені, але ніхто не загинув.

Проводили повторний обшук околиць і перевіряли сліди ґоблінів.

Ремонт дому, прибирання трупа ґобліна.

Також перевіряли стан мами і відправилися за лікарем у місто, тому не було часу пояснювати ситуацію.

Що ж сталося?

Було багато запитань.

Якби я був на їхньому місці, теж би так думав.

Ми сіли за стіл.

Я і Марі сиділи поруч, а навпроти — тато.

— Розкажіть, що сталося?

— ...Добре.

Я вагався, як розповісти, але брехати не мав сенсу — були й інші свідки.

Тож вирішив сказати правду, навіть якщо мені не повірять.

Я розповів, що ґобліни раптово напали.

І що на Марі напали, а мама поранилася, захищаючи її.

Я розповів, що я переміг ґобліна.

Потім, за моїми вказівками, ми надали першу допомогу.

Поки я розповідав, тато мовчки закрив очі і уважно слухав.

Коли я закінчив, у кімнаті настала тиша.

Потім тато повільно відкрив очі.

— Ти хочеш, щоб я в це повірив, так?

— Я не брешу. Це все правда... і більше я не можу нічого пояснити.

— Он як. Ти кажеш, що Сіон здолав ґобліна якоюсь «магічною силою».

А потім надав Еммі таку допомогу, що навіть лікар похвалив, і врятував її.

Саме так?

— ...І ще були свідки.

Я міг сказати тільки це.

Це звучало надто неймовірно, але це була правда.

Від учора я не знав, як це пояснити.

Але врешті-решт я зрозумів, що не можу брехати чи приховувати правду.

Бо було багато свідків, і брехати було неможливо.

Я уявляв, що так буде.

Але понад усе я хотів врятувати маму і сестру.

Настала тиша.

Тато насупився і мовчав, але потім зітхнув.

— Я чув твою розповідь. Піддані теж розповіли мені про все.

Про те, що ти переміг ґобліна, я не чув.

Але чув, що ти лікував маму. Як ти це зробив?

— Сіоне, тобі всього сім років. Ти майже нічого не знаєш про світ.

То звідки у тебе знання медицини?

Я не міг сказати, що в минулому житті я був тридцятирічним чоловіком у країні Японія, де багато знань і технологій.

Це тільки збентежило б тата.

Тож я міг лише говорити нечітко.

— Я сам не знаю чому, але я це знав.

Тато зітхнув і схопився за голову.

Я і Марі могли лише спостерігати.

— Раніше Марі казала, що бачила світло на озері.

Вона казала, що треба тримати руку над відром з рибою.

Я не розумів, що це означає, але чи це пов’язано з тією магічною силою?

— Як ти це зрозумів?

— Сіон ніколи не казав дивних речей і поводився розумно.

Навіть надто розумно для дитини.

Але іноді він казав або робив щось дивне.

Лише іноді, тому це здавалося дивним.

— Ти повіриш мені...?

— Не знаю. Я хочу вірити дитині. Насправді, те, що ти розповів, справді сталося.

Але важко повірити. Чому ти мав ці знання — зараз не про це.

Головне те, що ти зміг перемогти ґобліна.

Це монстр, якого дорослі, навіть кілька разом, ледве можуть здолати, а семирічна дитина вбила його.

І ти, Сіоне, маєш повністю усвідомлювати цю історію, цю правду. Чи не так?

— …………Так.

— І ще те, що ти займаєшся дослідженнями магічної сили.

Я знав, що ти дорослий не по літах, але й уявити не міг, що ти займаєшся такими дивними речами.

Було очевидно, що він переживав.

Прийняти той факт, що його власна дитина вбила монстра і вилікувала поранення матері, було нелегко.

І до того ж він використав якусь незрозумілу силу, магічну силу.

Для батька це було надто дивно, і в голові у нього, мабуть, справжній хаос.

Він деякий час мовчав, а потім, не піднімаючи очей, сказав:

— Слухай, про це нікому не кажи. Я вже так само сказав і селянам.

Це не те, що має робити дитина. Якщо це стане відомо назовні... можуть статися неприємні речі.

Спочатку я не зрозумів, чому він так каже.

Але, подумавши ще раз, я якось почав розуміти.

У світі, де цивілізація не розвинулася, багато хто вважає все, що виходить за межі їх розуміння, чимось злим.

Відьом, єретиків, чужомовні слова і західну медицину.

Вони відкидають усе чужорідне, незвичайне, іноді засуджують і відсівають його.

Це залишилося яскравим слідом в історії, і серед тих подій було чимало жертв.

Якщо проста дитина матиме знання, що не поступаються дорослим, і володітиме загадковою силою...

Це могло б зашкодити не лише мені, а й людям довкола.

Цього я не хочу.

Я зрозумів, в якій ситуації опинився.

Можливо, все буде добре. Але, можливо, це дуже небезпечно.

— Сіоне, що б не сталося, я твій батько. Тож я завжди тебе захищатиму і буду на твоєму боці.

Але в цьому світі є речі, які робити не можна, є те, що не приймають.

Особливо інші люди легко пригнічують тих, хто відрізняється. Ти розумієш?

— Тобто особливих людей відкидають?

— Саме так. Я не хочу, щоб це сталося з тобою. Тому про це ні з ким не говори.

І припини дослідження магії. Це небезпечна сила.

Як тільки батько це сказав, Марі підвелася.

— Ні, це неможливо! Ти уявляєш, скільки сил доклав Сіон?!

Адже саме завдяки Сіонові врятувалися і я, і мама!

І все ж ти кажеш припинити дослідження магії…!

— Я не можу погодитися, бо це може бути небезпечно!

— Але ж ми навіть не знаємо, чи це справді так!

— Я кажу, що буде пізно, коли ми дізнаємося про небезпеку!

До того ж, здатність вбивати монстрів не може бути безпечною!

Те, що каже батько, цілком логічно.

Дитина вбила монстра. Природно, що цю здатність вважають небезпечною.

Навіть якщо завдяки цій силі хтось врятувався, з позиції батька це навряд чи можна прийняти.

Я цінував почуття Марі.

Вона відчайдушно захищала мене.

Їхня розмова була безрезультатною.

Марі була на моєму боці і наполягала, щоб я продовжував дослідження магії.

Натомість батько хотів, щоб я припинив дослідження магії.

По суті, коритися батькові я не хотів.

Але якщо я продовжу вивчати магію, то постійно турбуватиму батька.

Все вже вийшло назовні.

Навіть якщо досліджувати таємно, у цьому є межі.

Сім’я важлива. Але для мене дослідження магії — це святе.

Я жив заради цього.

Тому я не хочу, щоб мені заважали.

Завдяки сім’ї я можу жити.

Але це було б життя, наче в мерця.

Просто існувати, вважаючи це нудним.

Це ніби кажуть мені померти.

Якби магії не існувало і довелося змиритися, я б прийняв це.

Але якщо є шанс, я не хочу відмовлятися від нього сам.

Тому я сказав:

— Тату, я продовжуватиму дослідження магії.

— Сіоне! Ти не слухаєш мене? Чому ти не розумієш!

Батько явно був розлючений.

І це зрозуміло. Маленька дитина, а він перечить батькові.

Але я не хотів поступатися в цьому.

Що б не сталося, якщо поступитися — втратити мету життя.

І цього я більше ніколи не хотів.

— Я розумію твої почуття і те, що ти кажеш. І я згоден.

— Тоді слухайся мене.

— Але якщо я припиню дослідження, я стану нещасним.

Що б не трапилося, мені доведеться жити з цим тягарем.

Для тебе це просто небезпечна сила, а для мене — сила мрії.

Я старався втілити її в життя і хочу продовжувати це робити.

— Ти ще дитина. Ти мислиш у вузьких межах.

Ось чому у тебе такі думки. Коли станеш дорослим...

— Навіть коли стану дорослим, я не змінюся, тату. Ніколи.

Я без вагань дивився в очі батькові і сказав це.

Адже я вже навчився цьому в першому житті.

Я не можу відчувати щастя, живучи безцільно.

Під моїм поглядом батько розгубився.

— Меч теж може вбити людину, а може — монстра.

Але всі вчаться ним користуватися, ніби це звичайна справа. Чому так?

— ...Щоб захистити себе, а ще щоб загартувати себе.

— А чим магія відрізняється?

— Абсолютно. Меч, якщо ним обережно користуватися, не є небезпечним.

Але магія може бути небезпечною. Адже ти вбив ґобліна.

— Але я не поранений. Я зміг допомогти всім.

І якби я не міг користуватися магічною силою, ніхто не був би врятований.

Чи не означає це, що якщо користуватися обережно, магія не є небезпечною?

— Речі і техніка — це різне. Меч — інструмент, і саме тому він може вбивати.

Але магія — це щось невідоме, вона може раптово вбити людину.

Ти ж здивувався, що вбив ґобліна.

Це означає, що ти вбив його ненавмисно.

— Тобто, якщо нікого не зачепити, то все буде добре.

Тоді можете ізолювати мене.

— Сіоне! Що ти таке кажеш?!

— Я серйозний.

Що б сестра не казала, що б батько не переконував — моя думка не зміниться.

Батько правий. Але я не звичайна дитина.

Якби мені сказали почекати до дорослості, я б ще потерпів, але якщо поступлюся тут і зараз, батько вже ніколи мені цього не дозволить.

Тому я не відступлю.

Батько був приголомшений.

Але, здається, він не був злим.

Він виглядав сумним і самотнім.

— Ти так хочеш цим займатися?

— Так.

— Це може бути небезпечним. Насправді, це сила, що вбиває монстрів.

Я досі не розумію, що це таке, і чи існує це насправді.

Можливо, це забере твоє життя.

— Так, я це розумію.

— Можливо, ніхто не визнає тебе. Можливо, тебе навіть зневажатимуть.

Ти все одно продовжиш дослідження магії?

— Так, продовжу. Я готовий.

Якщо моє існування заважає і є тягарем для всіх, можете навіть відлучити мене.

Сестра хотіла щось сказати.

Але, побачивши мій вираз, вона замовкла.

У мене немає сумнівів.

Сім’я — це важливо. Це мої найдорожчі люди.

Але магія — це те, що глибоко вкоренилося в моєму житті, щось, що є частиною мене самого.

Якщо я відмовлюся від цього, я перестану бути собою.

Якщо через мої дослідження всі постраждають, то краще, щоб мене вигнали.

Я готовий до цього.

Я люблю всіх вас.

Але це не означає, що я хочу відмовитися від досліджень.

Саме тому я не вагався.

Можливо, це егоїзм.

Але я не можу відмовитися від того, що визначає мою ідентичність.

— ...Розумію. Ти маєш таку рішучість.

Батько довго дивився на мене.

Потім, трохи подумавши, він спокійно кивнув.

— Добре. Продовжуй свої дослідження. Але відтепер звітуй мені про свої результати.

Якщо ти почнеш робити щось надто небезпечне, я зупиню тебе.

Сіон зазвичай дуже розсудливий, але іноді робить сміливі вчинки.

— Е? То це все? Ти справді згоден?

— Не можна інакше. Коли чоловік приймає рішення, батьки не мають права втручатися.

Я ніколи не думав, що семирічна дитина може бути такою рішучою.

Коли дивишся в такі прямі очі, як у тебе, як батько і як чоловік я не можу нічого сказати.

Батько глибоко зітхнув, розслабився і посміхнувся з легкою іронією.

Коли я бачив його таким, мені щось защеміло в носі.

Я не думав, що він мене зрозуміє.

Я навіть думав, що наші стосунки погіршаться, і мене відлучать.

Самому вижити в сім років важко.

Я міг навіть померти.

У мене були такі страхи.

Але все одно я залишився вірним своїй волі.

І батько це визнав.

Я був такий вдячний, що мимоволі опустив голову.

— Піднімай голову, Сіоне. Ти знайшов те, що хочеш робити, і вирішив йти цим шляхом.

Тож продовжуй рухатися вперед. Я допоможу тобі в цьому. Це обов’язок батька.

Я підняв голову.

Відчуваючи, як по щоці котиться сльоза, я не відвернувся.

Раптом хтось взяв мене за руку.

Сестра, що сиділа поруч, поклала свою руку на мою.

— Добре, що так, Сіоне.

Вираз обличчя в сестри був складний.

Але, здається, вона раділа, що мене прийняли.

Це добре.

Тепер я можу спокійно продовжувати свої дослідження.

Цей факт приніс мені велике полегшення.

О, тепер мені не доведеться приховувати свої дослідження від батька, і я зможу відкрито про них говорити.

Хоча я ще не отримав дозволу від мами.

У будь-якому разі.

Все тільки починається.

Хоча це була низка найгірших подій, я все ж щось здобув.

Спробую ще раз.

З цими думками в серці я витер сльози.