Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

16. Навала ґоблінів 2

Скільки вже минуло часу?

Напевно, близько години ми так сиділи.

Раптом мені здалося, що до звуку дощу додався якийсь інший шум.

Це відчуття поступово посилювалося, і звук наближався.

Це... кроки?

Інколи до них додавався якийсь пронизливий звук.

Неприємний скрегіт, наче дряпають по склу.

Звук все більше наближався.

Тремтіння Марі та мами ставало сильнішим.

Здається, це помітили всі.

Це не батько з іншими.

Не було жодного сигналу.

Потім звук перемістився до дверей і там зупинився.

Що вони роблять? Хто там?

Я вже починав здогадуватися.

Але не хотів вірити, що це справжнє.

Минуло кілька хвилин мовчання.

Я навіть подумав, що вони пішли,

Та раптом — бам-бам-бам-бам-бам!

Хтось почав бити по дверях.

З усіх боків почулися тихі крики.

Усі тремтіли, затуляли вуха й зіщулювалися, а я прислухався.

Звук тривав кілька хвилин, але двері, здається, не зламали.

Звук стих.

Але кроки знову почали рухатися.

Воно перейшло до бічної стіни будинку, знову зупинилося й, огидно верещачи, здійняло гуркіт.

Тріск.

Це був звук розбитого вікна.

Знову рознеслися удари — бам-бам.

До них додався скрип, а потім пролунали найжахливіші звуки.

Чутно було, як руйнується дерево, і щось увірвалося на перший поверх.

Без сумніву.

Це точно монстри.

Ґобліни.

— Гіііііаааа!

Пронизливий крик.

Він долинав з першого поверху до другого, посилюючи наш страх.

Всі плакали, тремтіли і згорнулися в клубок.

Ми могли лише мовчки сидіти, не видаючи звуків, і чекати, поки небезпека мине.

Довго було чути, як щось шаленіє на першому поверсі.

І ось настали зміни.

Тук.

Тук-тук.

Хтось почав підійматися сходами.

Поступово, але впевнено, щось наближалося.

Це щось піднялося сходами, пройшло коридором і нарешті зупинилося.

— Ґіі, ґі-ґі-ґі.

Воно близько.

Воно зовсім поруч.

Страх скував тіло.

Тремтіння не припинялося, і я просто дивився на двері.

Марі вчепилася в мене.

Мама обіймала мене, намагаючись захистити.

Роуз, обіймаючи Марон, плакала.

Марон теж плакала від страху.

Такий стан не тривав довго.

Тонкі двері почали сильно трястися.

— Ай...!

Хтось закричав від страху.

Нікого не можна було за це винуватити.

У такій ситуації іншого виходу не було.

Але цей крик почув монстр.

Сила ударів по дверях миттєво посилилася.

З кожним ударом двері деформувалися.

Було ясно, що їх скоро зламають.

Але ми не могли нічого вдіяти.

Ми могли лише молитися, щоб двері і стіл перед ними витримали.

Але...

Ця надія миттєво розсипалася.

З гуркотом двері зверху зламалися, і в кімнату простягнулася рука.

Зелена рука.

Вона ворушилася, з гострими кігтями — явно створена, щоб вбивати.

З щілини визирнуло обличчя.

Потворне. Обличчя, що втілювало страх.

Воно було спотворене і викликало огиду.

Червонувато-чорні очі пильно дивилися, а паща викривилася.

Це був сміх.

— Ґііґіґіґіґі!

Ґоблін, радісно кричачи, шалено бив по дверях.

— Зупиніться, будь ласкаааа!

Марон закричала. Це був не просто крик, а справжній відчай.

Її плач і крики, сповнені страху, розносилися навколо, але допомоги не було.

Верхня частина дверей була майже повністю зруйнована.

Ґоблін.

Він увірвався всередину.

Згорблений, з неприємно роздутим животом.

Більше схожий не на ґобліна, а на японського гакі — голодного духа.

У руках нічого не тримав, але замість цього мав товсті кігті.

У роті стирчали ікла, і було зрозуміло, що укус цього створіння смертельний.

Монстр стояв просто переді мною.

Той самий монстр, якого я хотів дослідити.

Я так думав раніше.

А зараз у мене навіть натяку на такі думки не було.

Мене просто охопив страх.

Я зневажаю себе за те, що колись хотів досліджувати таку істоту.

Я недооцінював цю жахливу істоту.

Монстри — це не щось особливе.

Я так думав.

Особливо ґобліни.

Адже їх вважають слабкими монстрами.

Вони точно слабкі.

Я так думав, але цей слабак переді мною...

Був втіленням відчаю.

Йому неможливо протистояти.

Нас уб’ють.

І всі це розуміли.

— Н-не підходь, не підходь!

— З-з-зупинись, н-не вбивай...

Марон і Роуз плакали й кричали.

Але ґоблін не розумів таких слів.

Ні, він розумів.

Саме тому...

Ґоблін усміхнувся з радістю.

Він дивився на жертву, що благала про життя, відчуваючи себе беззаперечним сильним і насолоджуючись своєю перевагою.

Це означало, що він ніколи не відпустить нас.

Вже не було жодних варіантів.

Залишалося лише померти.

Саме в той момент Марі раптово піднялася.

Вона витягла меч із піхов і стала в бойову стійку.

Вона стояла спиною до нас, наче захищаючи.

Мечниця стоїть навпроти ґобліна.

Але її плечі тремтіли надзвичайно сильно.

— Я-я… з-зі мною будеш битися.

О ні, це неможливо.

Вона точно не переможе.

Її вб’ють.

Ця мужність — надзвичайно цінна і прекрасна.

Та реальність безжальна.

Проти цього монстра вона нічого не зможе зробити.

Раптом, зовсім без причини,

Ґоблін махнув рукою, і меч Марі полетів у повітрі, встромившись у стіну.

— Е?

Марі вигукнула здивовано.

Ґоблін лише злегка махнув рукою, і вона випустила зброю.

Противник — монстр. Хоча, мабуть, без розуму, але бойові навички в нього значно кращі.

Він трохи вищий за Марі.

Невеликий на зріст.

Але в його тілі прихована неймовірна сила.

Ґоблін підняв руку.

— А, а... а,

Марі від страху не могла рухатися.

Я рефлекторно кинувся до неї.

Але перед тим, як я встиг, хтось закрив мені огляд.

Я нічого не бачив.

Почувся якийсь звук.

Хтось упав.

Двоє.

Сестра і... мама.

Кров текла.

Ллється.

На спині мами була глибока рана.

Мама прикрила Марі собою.

Марі була під мамою, але, здається, неушкоджена.

Та вона метала очима від хвилювання, дивлячись на маму.

Мама піднялася напівсидячи.

— Т-травм... нема...?

— Я-я ціла. А т-ти, мамо…

— Головне, що ти ціла, це все, що має значення.

Було очевидно, що травма серйозна.

Кровотеча була дуже сильною.

Здавалося, що з усього тіла відбирають тепло.

Мама може померти.

Коли я так думав, мені ставало страшно до неможливості.

Ґоблін крокував у бік мами та інших.

Спокійно, ніби знущаючись.

Наче насолоджуючись ситуацією.

Мама міцно обійняла Марі, повернувшись спиною до ґобліна, щоб її захистити.

Ні, ні, ні! Це неможливо!

Обох уб’ють.

Сім’ю, дорогих мені людей уб’ють.

Я цього ніколи не прийму!

Цього я точно не зможу прийняти!

Я з усієї сили відштовхнувся від підлоги.

Ніхто не міг передбачити мій вчинок.

Тому ніхто навіть не видав звуку.

Здається, так само було і з ґобліном.

Просто дитина.

Він навіть не думав, що ця дитина раптом нападатиме.

Отже,

я легко зміг доторкнутися до ґобліна.

Наші погляди зустрілися.

Червоні очі дивилися на мене.

Яке огидне обличчя.

І ґоблін усміхнувся мені зловісною посмішкою.

Звісно.

Перед ним дитина. Без зброї. Без нічого. Безсила дитина.

Ну схопила його дитина за руку — і що з того?

Я теж це розумів.

Я нічого не можу зробити.

Але я не міг залишатися бездіяльним.

Немає жодного плану. Нічого.

Не було — так я думав.

Поки я не помітив слабке світло, що виходило з тіла ґобліна.

Прискіпливо придивившись зблизька, я нарешті це помітив.

Виділення магічної сили.

Раптово мій розум прояснився.

Мене раптом осяяло.

Я згадав усе.

Не знаю, що саме стало поштовхом.

Але все було пов’язано.

Усе, що я накопичив до цього моменту.

І миттєво я приймаю рішення.

Природа магічної сили.

Реакція магічної сили.

Відповідь, яку можна з цього вивести.

Я рефлекторно входжу в стан магічного наповнення і починаю збирання магії.

Магічна сила зосереджується у правій руці, що торкається ґобліна.

Ґоблін простягає кігті в мій бік.

Магічна сила миттєво зростає.

Кігті ґобліна майже торкаються моїх очей.

У ту мить.

— Ґяааааааааа!!

Ґоблін завив від болю.

У кімнаті розлився їдкий запах паленого.

Рука ґобліна, випускаючи пару, почала обвуглюватися.

Опік поширювався, рука поступово роз'їдалася.

З того місця, де торкалася моя рука, тіло ґобліна ніби заражалося вірусом і чорніло.

Вогню не було, але, наче від опіку, рука ґобліна розпадалася й зрештою впала на підлогу.

Від нестерпного болю ґоблін корчиться на підлозі.

Та він ще живий.

Потрібно вбити.

Інакше загинуть усі.

Я одразу приклав праву руку до голови ґобліна і знову випустив магічну силу.

З голови піднялася пара з різким запахом, і ґоблін завив від болю.

Але це не тривало довго.

Десять секунд.

За цей час ґоблін помер і перестав рухатися.

— Ху… ху… ху…

Я діяв із останніх сил.

Тому не мав часу усвідомити, що саме зробив.

Ті, хто має магічну силу, реагують на неї.

Коли торкаєшся магії, відчуваєш тепло і дотик.

Якщо магія слабка — це просто приємне тепло.

А якщо магічна сила потужна, згущена до краю?

Я поставив на це.

Рік досліджень магії і тренувань магічної сили.

Завдяки цьому моя здатність концентрувати і випускати магічну силу була значною.

Це лише припущення, напівексперимент.

Але воно спрацювало.

Я вбив ґобліна своєю магічною силою.

Якби ґоблін не мав магічної сили, я б не зміг перемогти.

Бо якщо внутрішньої магічної сили немає, то й на чужу реакції не буде.

Я важко дихав і відступив від тіла.

Мені було огидно.

Хотілося блювати.

Від запаху і від того, що я зробив.

Іншого виходу не було.

Але факт, що я вбив істоту людської подоби, викликав у мені глибоку відразу.

Марон і Роуз дивилися на мене з подивом.

Марі дивилася на мене, ніби здивована.

— М-мамо!? — вигукнула вона.

Мама, що закривала собою Марі, впала на підлогу.

Марі плакала, тримаючи маму і трусячи її.

— Н-ні, не можна її рухати!

Я швидко підійшов до Марі.

Вона була дуже розгублена.

Але зараз її треба відірвати від мами.

Та це неминуче.

Неможливо залишатися спокійним, коли твоя рідна мати майже помирає.

Я ж дивуюся, чому я такий спокійний.

Ні, мені страшно. Страшно, але дорослий голос у мені шепоче:

Треба заспокоїтися, інакше втратиш найважливіше.

Саме тому я зміг перемогти ґобліна.

І зараз я можу залишатися спокійним.

Бо якщо не заспокоїшся, хтось помре.

Я тримав Марі, що билася, а Роуз поспішила мені допомогти.

— Я… я допоможу.

— Б-будь ласка.

— М-мамо! Мамо! Відпусти, відпусти!

Роуз відтягнула Марі.

Вона виглядала значно спокійнішою.

Марон стояла остовпіла, спостерігаючи за подіями.

Я перевірив колір обличчя мами. Воно було бліде. Кровотеча явно сильна.

Пульс... ще є, але це не гарантія безпеки.

На спині була рана.

Кров ще текла. Треба зупинити кровотечу.

Краще не рухати її, але лікувати на підлозі — погано для стану.

Хочеться перенести її хоча б на ліжко.

Але Марі була в істериці.

Роуз тримала Марі, щоб вона не вибивалася.

Мені сім років, і я невисокого зросту.

Марон стояла розгублена, ніби в ступорі.

У будь-якому разі, дітям самим із цим не впоратися.

Переносити дорослу людину — справа дуже важка.

Інших ґоблінів тут бути не повинно. Немає жодних звуків.

— Хтось! Ідіть сюди, допоможіть!

Коли я крикнув, хтось вийшов із сусідньої кімнати.

Жінки та старші люди, побачивши, що відбувається, здивувалися, а коли зрозуміли, що ґоблін мертвий, кинулися до нас.

— Щ-що тут сталося?

— Зараз треба якось допомогти мамі! Перенесіть її на ліжко!

Дорослі жінки разом перенесли маму на ліжко.

Мама, яка була такою життєрадісною і доброю, тепер зовсім не рухається.

Вона дихає. Все буде добре, вона обов’язково виживе.

Марі потроху заспокоїлася, хоч і плакала, але більше не метушилася.

— Хтось знається на медицині?!

Усі лише перезирнулися.

Це маленьке село. Тут навряд чи є хтось із такими знаннями.

Що робити? Якщо так і далі, це точно небезпечно.

Якщо ніхто не може, доведеться робити це мені.

Заспокойся, треба бути холоднокровним, інакше мама помре.

Якщо добре подумати, що треба робити, все буде гаразд.

— Тоді хто добре шиє? Є такі?

Декілька людей підняли руки.

Я вибрав ту, кого вважали найкращою, і попросив підійти до ліжка.

Молода дівчина. Мабуть, років п’ятнадцять чи шістнадцять.

Звичайна дівчинка, з косою, з характерними веснянками.

— Е-е, а що саме ми робитимемо?

— Зачекайте трохи. Інші, будь ласка, принесіть швейні приналежності з маминої кімнати.

І ще, на кухні є алкоголь, принесіть міцніший.

Потім наберіть воду з криниці, закип’ятіть. Приготуйте свічки і запаліть їх.

Принесіть якомога більше чистих тканин! Розподіліть завдання і готуйте все!

Коли я сказав це, хоч ніхто й не розумів чому, всі почали швидко діяти.

— Ті, хто залишився... будь ласка, винесіть труп ґобліна у коридор.

Розумію, це неприємно... Але прошу.

Коли закінчите, залишайтеся в коридорі. Якщо щось станеться — покличу.

Всі діяли за моїми вказівками.

Оскільки ніхто не командував, їм, мабуть, було легше рухатися.

Перенесення тіла пройшло значно легше, ніж я очікував.

Можливо, вони вже звикли...

У кімнаті залишилися лише Марі, Роуз, я і дівчина з косою.

Я негайно підійшов до Марі і заговорив з нею.

— Сестро, зараз я почну лікувати маму. Тож заспокойся.

Інакше мама може не вижити.

— Вижити?.. Ні, ні, не може бути, вона не помре...

— Тож заспокойся. Якщо ти почнеш панікувати, мамі стане ще гірше. Зрозуміла?

Я взяв Марі за руку і міцно подивився їй у вічі.

Схоже, це трохи заспокоїло її.

Марі кілька разів кивнула.

— Добре. Тоді дивись звідти. І є у тебе якийсь кинджал чи щось подібне?

— Так, так, він там.

Він, здається, лежав на полиці.

Там був маленький ніж, розміром з долоню.

Ножиці — зручна річ, але їх не було.

Я повернувся до ліжка, звертаючись до дівчини з косою, і одночасно перевіряв стан мами.

— Можна дізнатися твоє ім’я?

— Ріа.

— Можеш не вживати ввічливої мови, я молодший. Просто говори звичайно. Мене звати Сіон.

— Д-добре, зрозуміла… Сіоне.

Вона явно нервувала. Це не дуже добре.

Її роль була дуже важливою.

Я розрізав ножем мамин одяг, оголюючи рану на спині.

Кров так і струменіла.

— Яка страшна рана...

— Але, здається, вона не така глибока, як я думав. Пошкодження тягнеться від плеча до спини.

У ґобліна були отруйні кігті?

— Ні, я такого не чула.

— Добре. З отрутою ми нічого не зробимо.

Але залишати так рану небезпечно.

У цьому світі немає лікарень.

Навіть невелика травма може коштувати життя.

Навіть без отрути є ризик зараження.

Кажуть, колись люди часто вмирали від простуди.

Хоч зараз життя краще, але не можна розслаблятися.

Потрібно бути пильними.

— Принесли, паничу Сіоне!

Селяни приготували все, що я просив.

Я залишив лише одну вправну жінку, а інших попросив вийти.

На випадок, якщо інші ґобліни з’являться, ми поставили охорону в коридорі.

Якщо вони з’являться, наказав одразу повертатися до кімнати.

— Тоді почнемо.

— Е-е, що ви збираєтесь робити?

— Накладемо шви. Зашиємо рану.

— Щ-що!? Ч-чому саме так?

От халепа. Схоже, що в них просто немає поняття про шви, або це не поширено.

В ті часи хірургічні операції зазвичай піддавалися критиці і навіть переслідувалися.

Але, мабуть, у них немає сильного страху перед ушкодженням тіла, тож все буде гаразд.

Якщо ж різати скальпелем — тоді це точно викличе проблеми.

— Якщо не зашити рану, кровотеча не зупиниться, а рана залишатиметься відкритою і небезпечною.

Тому її треба зашити, щоб імітувати стан без рани.

Тоді рана швидше загоїться, а кровотеча припиниться.

І легше буде запобігти інфекції... Отже, просто роби все, як я скажу, добре?

Відчувши здивований погляд, я поспішно додав.

Я починав усвідомлювати серйозність того, що роблю, але зараз не час на сумніви.

Головне — врятувати маму. Ось і все.

— Я не зовсім розумію... але ж не можна шкодити тілу пані.

— Що краще: пошкодити, щоб врятувати, чи не пошкодити і залишити в біді?

Я говорив жахливі речі.

Але я був відчайдушним.

Поки ми стояли тут, стан мами погіршувався.

І я не був упевнений, що зможу добре зашити рану.

Тому я й просив її допомогти.

Ріа вагалася, але повільно кивнула.

— Р-розумію. Зроблю це.

— Якщо щось станеться, це моя відповідальність. Отже, спершу—

Я почав давати вказівки.

Це була проста перша допомога, нічого складного.

Спочатку витерти кров чистою тканиною, продезінфікувати спиртом, ретельно вимити руки, прокалити голку на вогні і зашити рану. Ось і все.

Але це було вперше, та ще й пацієнтка — дружина володаря земель.

Для Ріа це, мабуть, було дуже напружено.

Та все ж вона погодилася без зайвих заперечень, і я був їй вдячний.

Звичайне зашивання — не надто складно, хвилин за десять із гаком усе було готово.

Кровотеча припинилася, коли рану зашили.

Шви були дуже акуратні.

Вона справді майстерна у шитті.

Незважаючи на зовнішність, вона була досить сміливою.

Це справді врятувало ситуацію.

Після перев’язки я поклав маму на спину.

— Дякую. Ти врятувала її.

— Н-ні... Але чи справді пані виживе?

— Якщо вона буде спокійно лежати, мабуть, так. Кровотеча велика, але не смертельна.

Було б добре, якби можна було зробити переливання крові, але такої можливості немає.

Техніки виготовлення шприців у цьому світі, мабуть, немає, а навіть якби був майстер, який міг би це зробити, на створення пішло б багато часу і коштів.

Чекати, поки таке з’явиться, немає часу.

Дивлячись на пульс і колір обличчя матері, можна сказати, що поки що її стан стабільний.

— С-Сіоне. А мама як?

— Вже все гаразд.

— П-правда?

— Так. Потрібно ще трохи поспостерігати, але все буде добре. Вона одужає.

— У-ууу, ааа, уааа! Сіон... мама, мама...

Марі скривила обличчя і вчепилася в мене.

Я неодноразово гладив її по спині, кажучи, що все буде добре.

Я розумів її почуття.

Бо я відчував те саме.

Не помітивши, як, я теж почав плакати.

Довго стримувані емоції прорвалися назовні.

Було страшно. Дуже.

Було нестерпно страшно, а потім прийшло полегшення, і сили покинули мене.

Відчуття, що все закінчилося, прийшло через кілька десятків хвилин.

Це сталося, коли повернулися батько з іншими.