Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

15. Навала ґоблінів 1

Як і раніше, дослідження не просуваються.

Схоже, що в цій ситуації я досяг межі.

У своїй кімнаті я сам-один сушив голову.

Щодня я переходив зі стану магічного наповнення у стан зібраної магії.

Повторював це багато разів, доки магічна сила майже не вичерпувалась.

Так я намагався збільшити загальний обсяг магічної сили та верхню межу обсягу викиду магічної сили.

Але й це тренування поступово втрачало ефективність.

— На тому, що дала форель, далі вже не просунешся.

Потрібно змінити підхід.

Проте інформації про магію немає.

Явище з фореллю знайшла сестра, а інших подібних я не знаю.

Втім, у мене є певні припущення.

На даний момент магічною силою володіють лише живі істоти.

Отже, треба шукати іншу живу істоту з магічною силою.

Чи існує вона — питання, але на основі наявної інформації інших варіантів немає.

І саме на це я роблю ставку.

Монстри і феї.

Ці два види істот.

Щодо фей — це сумнівно, але вони близькі до поняття живих істот.

Для мене це два різновиди фантастичних створінь.

В іншому світі, якщо говорити про істот, пов’язаних із магією, то це лише монстри та феї.

Я ще не бачив монстрів, а фей бачив лише здалеку.

Зустріти монстрів і дослідити їх навряд чи вдасться, а фей дістати буде складно.

Є речі, які я хотів би мати, але це не дитячі забаганки.

Отже, що робити далі?

Я думав, але нічого не приходило в голову, тож продовжував звичні тренування магічної сили.

Минуло півроку, мені виповнилося сім років.

Я росту, але дослідження магії майже не просунулися.

Думаю, що робити, але не знаходжу відповіді і просто живу далі.

І ось одного дня.

Я тренував магічну силу у своїй кімнаті, дивлячись на скупчення магії в правій руці.

Стан магічного наповнення, стан зібраної магії, а останнім часом я також практикував утримання магічної сили.

Зазвичай це тривало кілька секунд, але поступово я збільшував цей час.

Зараз я міг утримувати магію близько десяти секунд.

Коли магія закріплюється, я вже не відчуваю особливих емоцій.

Бо сама по собі операція з магією не має особливого сенсу.

Спочатку я не розумів, що роблю, і випускав магію під впливом сильних емоцій.

Але, дійшовши висновку, що емоції — це теж воля, я навчився доволі легко випускати магічну силу.

Повністю беземоційна воля не породжує магії, але чітких емоцій не обов’язково.

Напевно, це просто справа звички.

Після багаторазового випускання магічної сили я навчився відчувати її інтенсивність, і тепер магічна сила виникає разом із волею.

Простими словами, в основі будь-якої дії чи волі лежать емоції.

Навіть якщо це не яскраві емоції, завжди є щось, чого я прагну, щось, що хочу зробити.

У цьому випадку слово «емоції» краще замінити на «потреби».

Звісно, коли свідомість сплутана, або ти в стані сильного виснаження, це інша справа, але за нормальних умов все саме так.

Отже, якщо є помірковані емоції та воля, магічна сила виникає.

Це досить розмито, але, мабуть, магічна сила виникає залежно від співвідношення емоцій, волі та потреб.

Потрібно було багато тренувань, щоб зрозуміти цю міру.

Але коли я досяг цього, знову натрапив на стіну.

Цього разу — межа. Більше немає жодних орієнтирів.

Потрібно якось дістати або зустрітися з монстрами чи феями.

Поки я так думав, знизу долинали гучні кроки та голоси.

Я спустився вниз, щоб дізнатися, що сталося.

На вулиці лив сильний дощ, і шум води був гучним.

Але для концентрації краще, коли є шум дощу, ніж повна тиша.

Принаймні для мене.

Звук дощу якось заспокоює.

Спустившись на перший поверх і зайшовши до вітальні, я побачив тата — він стояв у плащі, промоклий до нитки.

Поруч було кілька селян — дорослі чоловіки в подібному одязі з серйозними обличчями.

Вони, здається, розмовляли з мамою.

Щось було не так.

Раніше такого ніколи не траплялося.

Поки я хвилювався, сестра спустилася з другого поверху.

Вона теж, мабуть, зацікавилася і прийшла вниз.

Ми разом підійшли до батька, і вони нас помітили.

— Е-е, щось сталося?

Дорослі обмінялися поглядами, не знаючи, що робити, але батько заговорив.

— Ґобліни, — сказав він.

— Ґобліни? Це… це ж монстри?!

— Так. Є свідчення, що неподалік бачили кілька ґоблінів.

Це небезпечно, але їх треба знищити. Не виходьте з дому.

Ґобліни — це типовий вид монстрів.

Зазвичай їх вважають слабкими ворогами, здобиччю для початківців-героїв чи авантюристів.

Чи в цьому світі так само?

Але всі такі серйозні й бліді.

Батько повернувся до матері і сказав:

— Всіх жінок, старих і дітей зберемо тут.

Близько тридцяти осіб. Чоловіки підуть до гнізда ґоблінів і знищать їх. Нікому не виходити надвір.

— Добре, зрозуміло, — відповіла мама.

Мама, яка зазвичай була лагідною, сьогодні виглядала дуже серйозною.

Чи справді дорослі, які панікують, можуть викликати таку тривогу?

Я теж дорослий всередині, але водночас залишаюся дитиною, яка нічого не знає.

Марі, мабуть, відчувала те саме, бо міцно стиснула мою руку.

— Все буде добре. Тато з іншими їх переможуть. А я тебе захищу, — сказала вона.

Марі мала при собі меч, який висів у неї на поясі.

Її володіння мечем, без сумніву, були вражаючими для дитини.

Але бойового досвіду в неї нема, і вправна вона лише як на дитину.

Чи зможе вона справитися з монстрами?

У мене ж лише розпливчасте відчуття тривоги.

До того ж, коли чую слово «монстри», одразу згадую ігри, і це не здається реальним.

Ще й ґобліни —

Здається дивним, що всі так панікують через них.

Але судячи з реакції всіх, це справді дуже небезпечні створіння.

Потрібно змінити свої уявлення.

— Тоді ми підемо до їхнього лігва. Кажуть, там лише двоє, тож усе буде гаразд.

Якщо всі чоловіки зберуться разом, то впораються.

Напевно, тато так сказав, щоб заспокоїти нас.

Ці слова були адресовані мамі, але він явно говорив так, щоб і ми почули.

Але саме ці слова змусили мене почати усвідомлювати реальність.

Він сказав «всі чоловіки».

У селі є близько п’ятнадцяти дорослих чоловіків.

Всі вони разом мають перемогти двох ґоблінів.

Інакше їх не здолати. А можливо, навіть і так буде нелегко.

Вони такі небезпечні?

Я миттєво оцінив ситуацію і рефлекторно покликав тата.

— Т-тату!

— Сіоне, вибач, але часу немає. Поговоримо пізніше.

— Це займе хвилину. Тату, чи можуть ґобліни проникнути на другий поверх ззовні?

Тато спочатку здивувався, але швидко відповів.

— Ні, вони дурні, і стіни будинку зовні майже рівні, тож піднятися не зможуть.

— Тоді ми зачинимося на другому поверсі.

Вхід на першому поверсі заблокуємо меблями, щоб не впустити їх.

Так навіть якщо ґобліни прийдуть, вони не зможуть зайти, правда?

Коли я це сказав, тато поклав палець на підборіддя і задумався.

Мама та дорослі поруч здивовано дивилися на мене.

Марі з тривогою спостерігала за подіями.

— Добре... зробіть так. Коли ми повернемося, подамо сигнал, щоб ви почули на другому поверсі.

— Добре. Ми не виходитимемо, доки ви не повернетеся.

Тато спокійно кивнув і погладив мене по голові.

— Розраховую на тебе, Сіоне.

І відразу ж, відійшовши, він повів дорослих назовні.

Рука Марі міцно тримала мою руку.

Здавалося, що її сила трохи посилилася.

— Т-тоді, перш ніж усі прийдуть, давайте приб’ємо дошки до вікон.

Ц-цвяхи є — нам Ґраст дав, а дошки якраз на такий випадок лежать.

Е-е, д-де ж вони були…

Мама почала метушитися.

Вона, схоже, не дуже витримує стрес у надзвичайних ситуаціях.

— Вони мають бути у сараї на подвір’ї, я їх принесу. Мамо, збирай цвяхи. Сестро, ходімо.

— Т-так, зрозуміла. Розраховую на тебе.

— Д-добре.

Обидві були досить розгублені.

Здається, краще, щоб я, хоч трохи спокійний, взяв на себе керівництво.

Так я й зробив і почав тягти дошки зі сараю на подвір’ї.

Невдовзі до нас приєдналися старші, жінки та діти з усього села, і, пояснивши ситуацію, вони допомогли.

Разом із нами були Марон, Ред і Роуз.

Всі разом ми переносили дошки і прибивали їх до вікон.

Також прибили кілька до дверей і заблокували їх меблями, щоб ніхто не зміг увійти.

Тепер це має стати певною перешкодою.

Я не знаю, якими саме монстрами є ґобліни, але вони точно не зможуть легко проникнути.

Близько тридцяти беззбройних людей зібралися на першому поверсі, сповнені тривоги.

Матері обіймали дітей, старі пари трималися за руки, і всі відкрито виражали свій страх.

Я, мама і Марі відчували те саме.

Але ще залишалося зробити дещо.

— Отже, всі, зараз підемо до кімнат на другому поверсі.

— Не виходьте надвір, поки ґобліни не будуть переможені.

— Дошки закінчилися, тому, зайшовши в кімнати, ставте меблі перед дверима.

— І через велику кількість людей, у кожній кімнаті має бути від п’яти до семи осіб.

— Не хвилюйтеся, тато з іншими обов’язково переможуть ґоблінів.

Я говорив спокійно.

Можливо, те, що семирічна дитина така спокійна, трохи заспокоїло всіх.

Я повів усіх на другий поверх.

На другому поверсі було п’ять кімнат.

Моя кімната й кімната Марі.

Спальня батьків.

Кабінет і гостьова кімната.

Нам із Марі, мамою, Роуз і Марон дісталася одна кімната.

Ред залишився в кімнаті з родиною.

Я не знаю точно, але, здається, у Роуз немає сім’ї, і вона перебуває під опікою старости села.

Староста вміє битися, тож пішов разом з усіма на ґоблінів.

У Марон велика родина, тож мама взялася за догляд за нею.

Ред теж був зі своєю сім’єю. Здається, у нього теж багато родичів, тому його поселили в окрему кімнату.

Нас же поселили в особисту кімнату Марі.

Прикраси були скромні, але там було кілька м’яких іграшок.

Штори та простирадла були світлих тонів, іноді з мереживом — справжня дівоча кімната.

Увійшовши, ми поставили стіл перед дверима і сіли на ліжко та стільці.

Ззовні лив сильний дощ, і було важко щось розгледіти.

Це, здається, лише посилювало наше занепокоєння.

Монстри, так?

Я хотів би дослідити їх для вивчення магії, але це виглядає надто складним.

І я, звісно, не хочу помирати.

Марон притискалася до Роуз.

Мама і Марі сіли поруч зі мною, тримали за руку, гладили по голові.

Час минав у мовчанні.

Це було не так, як завжди.

Я ніколи не уявляв собі такого.

Але реальність — саме така.

Без підготовки раптово накочує нещастя.

Я теж помер саме так.

Я ніколи не хочу знову переживати це.

І не хочу, щоб хтось інший це відчував.

Я нічого не сказав.

Насправді я хотів запитати про ґоблінів.

Але зараз, якби я заговорив про це, тільки підлив би олії у вогонь тривоги.

Тож я мовчав.

До того ж, якби ґобліни були поруч, розмова могла б видати наше місце.

Це було б небезпечно.

Напевно, всі це розуміли.

Тому всі терпляче мовчали.