Творець магії — Як створювати магію в іншому світі
14. Дитяча безпосередність
Ми з Марі сиділи ззаду на возі, а тато з мамою — на передку.
Інші селяни теж їхали на возах.
Їхати було незручно.
Але в цьому світі не можна було дозволити собі розкіш, а ще більше я радів, що їду до міста, тож особливого дискомфорту не відчував.
Я проводив час у дорозі, розмовляючи з сестрою про те, як ми чекаємо на цю поїздку.
Ми їхали по шляху, що проходив через рівнини та ліси.
По дорозі ми зустрічали мандрівників і торговців.
Ввічливо кивали одне одному і знову поспішали вперед.
І ось, через три години.
— Ось і видно.
Почувши татове слово, ми з сестрою подивилися вперед.
Це було місто.
Виглядало воно міцнішим, ніж я очікував.
Тут були оборонні стіни, вартові на воротах і люди, що чекали на вхід.
Здавалося, що місто досить велике, але чи справді воно середнього розміру?
Звісно, без огляду з висоти важко сказати.
Вишикувавшись у чергу і пройшовши перевірку вартових, ми увійшли до Істрії.
За великими воротами простягалася пряма вулиця.
Але далі вона повертала ліворуч, і видно було не дуже далеко.
Хоча були й вузькі вулички, головна дорога не була прямою.
Через будівлі не видно було всієї карти міста, але воно не виглядало як сітка вулиць.
Через це місто справляло трохи хаотичне враження.
Якось так — не надто впорядковане, що розвивається місто.
Але оскільки це був мій перший раз у такому людному місці після перевтілення, я не був розчарований.
Навпаки, мене охоплювало сильне піднесення.
Можливо, тут я зможу дізнатися щось про магію.
Ми тимчасово розлучилися з односельцями.
Здається, потім знову зустрінемося.
Карета обережно рухалася вперед, а тато, повернувшись через плече, сказав:
— Спочатку сходимо за покупками, потім завітаємо до коваля, і повернемося додому.
Якщо загубитесь — заблукаєте, тож ні в якому разі не віддаляйтеся від нас.
— Так-так, — відповіли ми.
Ну, ми ж діти, тому це цілком зрозуміло.
Вільно досліджувати місто, мабуть, не вийде.
Та й що саме шукати, щоб дізнатися про магію?
У цій країні немає бібліотек, а магазинів із книгами майже немає.
Залишається лише оглядатися навколо в пошуках чогось цікавого.
Ну, нічого страшного.
Я ще дитина і не можу досліджувати місто сам, але коли трохи підросту, зможу приходити сюди самостійно.
Тож варто запам’ятати все це на майбутнє.
Хоч і відчуваю нетерплячість, але якщо наполегливо висловлювати надії, мене просто вважатимуть примхливою дитиною.
Я намагаюся бути відносно слухняним, але всі ці зусилля можуть піти нанівець.
Тому зараз краще так.
Принаймні, магічна сила існує, і ще є над чим працювати.
Хоча мені вже трохи нудно, але це все одно набагато краще, ніж нічого.
Отже, давайте оглянемо вулиці міста.
Переважно будівлі — це суміш дерев’яних і кам’яних конструкцій.
Хоча будівництво виглядає грубим у порівнянні з сучасністю, для цього часу це цілком звично.
Наш одяг простий і стриманих кольорів.
Чоловіки здебільшого в сорочках і штанях, жінки — у сукнях.
Хоча деталі трохи відрізняються, загалом це однаковий стиль.
Люди на вулицях одягнені приблизно так само.
Іноді трапляються солдати чи найманці в обладунках.
Такого в селі не побачиш, тож це трохи дивно.
Власне, це нагадало мені, що ми в іншому світі.
Якщо тут є мечі й обладунки, то магія теж могла б існувати, чи не так?
Віз повільно котився вулицею, і коли зупинявся біля крамниць, ми з Марі чекали на возі.
Зазвичай крамниці були тісні, тому великою компанією заважали б.
Великих магазинів майже не було, здебільшого це були приватні крамниці.
Тож я не мав жодних претензій.
Хоча було нудно.
До того ж сьогодні сестра поводилася трохи дивно.
Вона усміхалася більше, ніж зазвичай, і була неспокійною.
Навіть під час очікування вона метушилася, озиралася навколо.
— Щось сталося, сестро? — запитав я.
— Ні, ні, нічого такого, — відповіла вона.
— Правда? Ти виглядаєш неспокійною.
— Та ні, все нормально.
Ні, це не нормально.
Її явно щось непокоїть.
Але це не здається чимось поганим.
Тоді, мабуть, не варто про це говорити.
Я так і подумав і більше нічого не питав.
Після кількох крамниць на возі ставало дедалі більше дерев’яних ящиків і діжок.
Місця для мене й Марі було мало, але мені це почало подобатися.
Адже в кузові з вантажем цікавіше, ніж порожньому.
Хіба ні? Можливо, це тільки я.
— Добре, з покупками покінчено. Тепер ідемо до коваля, — сказав батько.
Слово «коваль» звучить романтично.
Але це мене не дуже стосується.
Я не вмію володіти мечем, та й узагалі я той тип, хто обирає мага, а не мечника.
Почувши «коваль», Марі розхвилювалася до краю.
Її ноги почали трястися.
Сіпала ногою від нетерплячки. Таке з Марі рідко буває.
Невже в кузні на неї щось чекає?
Я так думав, але мені було просто цікаво, тому я лише спостерігав за Марі.
Ми проїхали чималий шлях містом, звернули у вузьку вуличку, і віз зупинився.
— Добре, всі виходьте.
— Ми всі разом? Чи це не буде проблемою?
— Тут хвилюватися не варто.
Ми зійшли з кузова і подивилися на крамницю.
Мені, дитині, вона здавалася великою, але це була звичайна крамниця.
Вона була достатньо просторою, щоб усі четверо могли зайти без проблем.
На вивісці був намальований меч і щит, а також написано «Кузня Ґраста».
Батько зайшов усередину, і ми пішли за ним.
Всередині було виставлено безліч різноманітної зброї та обладунків.
Мечі, списи, сокири, молоти, щити, обладунки — і ще багато іншого.
Я шукав щось, пов’язане з магією, але, звісно, нічого такого не було.
Був там і моргенштерн. Але це не магічна зброя.
Наче його могли б використовувати священики, але це не магія.
— А-а, ласкаво про… А, це ти, Гавейне.
З’явився чоловік приблизно того ж віку, що й батько, з дещо втомленим виглядом.
Коротко стрижений чоловік, побачивши нас, зітхнув.
Він був стрункий, але підтягнутий.
— Як це «а, це ти»? Ґрасте, я ж твій постійний клієнт.
— Так, так, вибач. Ти ж прийшов забрати замовлення, так?
— Так. Воно готове?
— Зробив найкраще, що міг. Це ж меч для дівчинки.
Ой, забув представитися. Я Ґраст, а він… ну, друг вашого батька, щось таке.
— П-приємно познайомитись. Я Маріанна.
— Привіт. Я Сіон.
Коли ми з Марі привіталися, мама поруч усміхнулася від радості.
Ґраст кивнув і звернувся до батька.
— Такі ввічливі — й не скажеш, що твої діти.
— Вдарю тебе.
— Зупинись. Твій удар справді болючий. А зараз я піду за мечем, зачекайте.
Він одразу пішов у глибину кузні, але швидко повернувся.
У руках він тримав маленький меч.
Він уже згадував — невже це меч для Марі?
— Ось, тримай. Лезо вкоротили, а вагу зменшили спеціально для дитини.
— Думаю, ним буде легко користуватися. Піхви прикрашені, тож він має виглядати досить стильно.
Марі кинула погляд на батька.
Коли батько кивнув, Марі взяла меч у Ґраста.
На піхвах були вставки, схожі на коштовне каміння.
На поверхні піхв був гарний візерунок, це був меч, який міг би належати дворянину.
Вигляд у нього був зовсім не дешевий.
Коли Марі витягла меч, стало видно лезо.
Так, справді короткий. Можливо, навіть коротший за вакидзасі.
Проте це все ще приблизно довжина довгого меча.
Але, мабуть, це дуже якісний виріб.
Навіть для непрофесіонала було видно, що він гострий.
Марі знову вставила меч у піхви і вклонилася Ґрасту.
— Дякую вам.
— Не варто. Гроші я вже отримав. Просто я справді серйозно до роботи підійшов: меч міцний і дуже гострий.
Обережно з ним. Не так багато дітей у твоєму віці мають власний меч.
А якщо тобі його купили, значить, дуже тобі довіряють.
Не зрадь цю довіру.
Хоча його мова груба, у ній безсумнівно була щира турбота про Марі.
Ми зустрілися вперше сьогодні, але, мабуть, він чув про нас від батька.
Для Ґраста ми, мабуть, як племінник і племінниця.
Почувши слова Ґраста, Марі міцно стиснула губи і серйозно подивилася.
Марі — дуже серйозна. Вона точно не зрадить довіру.
— Але ж той Гавейн, що він має дітей... досі не можу в це повірити.
— Гей, Ґраст, не кажи зайвого.
— Що? Він був розпусним сином у молодості, мандрував світом, втягнув мене в це безглуздя.
Під час тієї подорожі він закохався в Емму з першого погляду і оселився в королівстві Рістія, так?
— Ґ-Ґраст! Я тобі зараз рот закрию!
— Ой, страшно, перестань, діти ж дивляться!
Батько червонів від злості, а Ґраст жартома кликав на допомогу монотонним голосом.
Вони, здається, дуже близькі.
Мені стало трохи заздрісно, і водночас приємно бачити, що батько теж може так реагувати.
Батько прийшов до тями, подивився на нас, покашляв і виправив поставу.
Обличчя батька все ще було червоним, а мама тихенько сміялася позаду.
— К-коротше, ми ще прийдемо!
І ще, іноді заходь до нас. Не працюй лише.
— Дякую за запрошення, але в мене справи йдуть непогано.
Клієнти іноді несподівано приходять з ремонтом чи поради попросити.
— Найми когось. Гроші ж є?
— Так, є. Але хочу витратити їх на розширення майстерні.
Поки що думаю працювати сам. Все якось виходить, проблем немає.
— Просто важко відпочивати. Та й до того ж, ти ж приходиш мене провідати, чи не так?
— ...Іноді, так. Але гаразд. Я ще прийду. Відтепер іноді привозитиму й дітей.
— О, так? Хе-хе, наступного разу з малим прийдеш. А, ні, з Сіоном, звісно.
— Ти ж теж вивчаєш фехтування, так?
— Ну, можна сказати, що вчився...
— Але зовсім не підходить, тож думаю зосередитися на чомусь іншому.
— Розумію. Та знаєш, батьки і діти — це різні люди. Те, що одному вдається, не означає, що другому теж.
— Важливо розуміти, що ти можеш і не можеш робити, що хочеш і що не хочеш.
— Якщо дотримуватися цих чотирьох правил, життя буде цілком приємним.
— Слова людини, яка працює за покликанням, мають вагу.
Батько посміхнувся з іронією, дивлячись на Ґраста, який сяяв дитячою усмішкою.
— Ха, і це все непросто, знаєш. Багато чого. Але весело.
— Коли твоя мрія здійсниться і ти розшириш майстерню, я надішлю тобі хоч квітку.
— Ну, ми вже йдемо. Вибач за турботу, Ґраст.
— О, приходьте ще!
Ми з Марі махали Ґрасту, який енергійно махав нам у відповідь.
Ми вийшли з крамниці, сіли на віз, і краєвиди попливли повз.
— Ґраст — хороша людина, правда?
— Не злий, але іноді трохи грубий у поведінці.
— Ой, ти ж колись був таким самим.
— Х-хіба? Минуле я вже позабував.
Поруч із радісно усміхненою мамою тато відводив погляд.
Вони теж мали своє минуле.
Я не хочу занадто в це втручатися.
Поруч зі мною Марі щасливо тримала меч.
— Добре, що так. То ти хвилювалася, бо тобі мали подарувати меч?
— Так, саме так. Було тривожно, і досі є.
— День народження близько, і тато пообіцяв купити меч.
— Але чому ти приховувала це? Можна було просто сказати.
— Не те щоб приховувала… просто Сіонові нічого не дарують, а мені — так.
— Я відчувала себе трохи винною.
— Це ж подарунок на день народження. А я — молодший брат, і меч мені не потрібен.
— Тож сестрі не варто перейматися.
— Думаю, Сіон міг би бути трохи більш капризним.
— Я й так вередую. Ти ж зі мною стільки возишся.
— Це не те.
Тоді що ж?
А, зрозумів: треба щось попросити.
До речі, мені, здається, ніколи нічого не купували.
Сестрі купували солодощі, одяг, меч.
У мене нічого немає.
Бо мені нічого й не хочеться.
Якби щось пов’язане з магією, я б, мабуть, захотів.
Але ж бажати того, чого не існує, — марна справа.
Тож, власне, нічого особливого мені й не треба.
— Тоді повертаємося. Немає бажання кудись заїхати? — сказав батько.
Ми всі похитали головами у відповідь.
— Сіоне, а ти нічого не хочеш?
Дорогого не обіцяю, але щось маленьке можу придбати.
— Ні, нічого не хочу, дякую, — відповів я одразу.
Батько з матір’ю переглянулися.
— Ти впевнений? Можеш не соромитися.
Вони, як і сестра, дійсно піклуються про мене.
Мабуть, тому що я нічого не бажаю.
Та й справді, нічого особливого не хочеться.
Коли я збирався ще раз відмовитися, помітив щось здалеку.
Спочатку не зрозумів, що саме.
Але цей магазин миттєво привернув мою увагу.
— А це що за місце? — вказав я.
Наші погляди одразу ж спрямувалися туди, куди я вказав.
Реакції були різні.
Сестра була здивована.
Мати виглядала стурбовано.
Батько насупився.
— Це місце... краще, щоб ти про нього не знав, — сказав батько.
На вивісці магазину великими літерами було написано:
«Крамниця фей».
Як тільки я прочитав це, відчув якусь тривожну атмосферу.
Вона відчувалася навіть на возі.
Батько й мати, здавалось, уникають цього місця.
Не розуміючи чому, я не стримався і спитав із цікавістю.
— Може, там продають фей?
— Ти десь про це чув?
— Ні. Раніше тато розповідав про фей і казав, що є люди, які їх добувають.
Я подумав, що, можливо, це саме те.
Згадавши це й бачачи реакцію батьків, я приблизно здогадався.
Феї схожі на маленьких людей.
Чи живі вони, чи це щось на кшталт явища — невідомо.
Про фей відомо дуже мало.
Ось і весь мій обсяг знань.
Але навіть цього достатньо, щоб зробити певні припущення.
Феї мають людську подобу. І є люди, які їх добувають.
І є ті, хто їх купує.
Купують щось, що має людську форму, і тримають це у себе.
Приблизно так і є.
Тобто з ними поводяться, як із домашніми улюбленцями.
Я ще не знаю, чи є в цьому світі домашні тварини, але навіть якщо вони є, багато хто не зможе прийняти, що улюбленець має людську подобу.
Тато, хмурячись, здавався розгубленим і не знав, що робити.
Схоже, це його дуже турбувало.
— Вибач. Просто мене це трохи зацікавило, не варто звертати увагу. Пішли додому?
Я просто не хотів їх турбувати.
Але чомусь мої слова не розвіяли їхніх тривог.
Навпаки, вони навіть трохи засмутилися.
— ...Так, пішли додому.
— Та, так, пішли.
Тато з мамою незграбно перекинулися словами, і віз покотився вулицею.
Це було складно.
Бути дитиною і поводитися правильно — чи може бути це настільки важко?
Хотілося б поводитися так само добре, як моя сестра.
Але іноді мій дорослий розум заважає.
Розумна дитина — це, мабуть, менше клопоту для батьків і легше для них.
Але водночас це може викликати тривогу і навіть сум у них.
Вони можуть думати, що я лише терплю і що міг би завдавати їм більше клопоту.
Я не був батьком, але я був дорослим.
Тому я трохи розумію.
Як дорослі ставляться до дітей.
Я кинув погляд на Крамницю фей.
З магазину вийшла заможна родина, дитина тримала в руках велику банку.
Всередині була маленька істота людської подоби.
Цей образ чомусь врізався мені в пам’ять.