Творець магії — Як створювати магію в іншому світі
164. Розшифрування 1
Знепритомнілого Домініка поклали відпочити в намет, а всі зайняли свої місця.
Я, граф і Карла сіли колом, а в центрі лежала книга, знайдена в Селі фей, яку граф передав Карлі.
Коли її відкрили, було зовсім незрозуміло, що там написано.
Схоже на черв’ячі письмена. Або, може, на латинські літери.
У будь-якому разі, цих літер я ніколи не бачив — це точно.
— Давня мова — це точно. Але таких літер я не бачив.
Граф, погладжуючи вуса, промовив.
— І як далеко ви просунулися з розшифруванням?
— Саме так.
— Зовсім?! Тобто ви не зрозуміли жодного знака?
— Ага. Порівнювали з відомими мовами й письменами, намагалися розібрати форму, міняли літери місцями — усе марно.
Карла сказала це спокійно.
Я трохи розгубився, та за кілька секунд заспокоївся.
Граф теж виглядав спокійним. Напевно, відчував те саме, що й я.
Карла не байдикувала й не бракувало їй здібностей.
Вона ж людина, якій граф довіряє, тож інакше й бути не могло.
Тоді чому нічого не зрозуміло?
Бо ця давня мова дуже особлива.
— Її будова відрізняється від звичайної мови?
— Якщо після стількох досліджень жодного збігу, то, мабуть, так.
— Зазвичай хоч щось схоже чи якийсь закон можна помітити.
— У будові мови завжди є певні закони, інакше це не мова.
— А тут їх зовсім немає. Тож логічно припустити, що вона побудована за іншими законами, ніж звичайна мова.
— Книгу ж знайшли в Селі фей.
— Тож не дивно, що вона не складається з літер і рядків за звичними законами людської мови.
— Тобто, найімовірніше, це записана мова фей?
— Або те, що написала хтось близький до фей.
— Якби феї писали, літери й книга були б завеликі.
— Тож ближче до другого варіанту.
— А що, якщо попросити Мелфі прочитати?
— О, справді, чудова думка.
— Так, варто спробувати. Попроси її.
Я подивився на Мелфі, що сиділа в мене на плечі.
Вона ще трохи боялася Карли, але вже звикла й не ховалася.
Я звернувся до Мелфі, яка виглядала трохи нудьгуючою, мовою фей.
«Мелфі, в мене є прохання.
Ти можеш прочитати літери в цій книзі?»
«Літери? Спробую!»
Мелфі радісно полетіла навколо мене, а потім приземлилася на книгу.
Кожна літера була завбільшки з її обличчя.
Мелфі сіла на книгу й уважно розглядала літери.
Так минуло кілька хвилин, але раптом Мелфі злетіла й зупинилася перед моїми очима.
Потім вона розкинула руки й звернулася до мене.
«Щось там написано про те, що хтось зголоднів, або як готувати їжу!»
Я передав ці слова обом.
— Тобто це чийсь щоденник?
— Схоже на те. А якщо там про голод і рецепти, то…
— Це написав хтось, крім феї.
Феї не їдять. Звісно, й не готують.
Їм потрібна лише чиста вода.
Отже, цей щоденник написав хтось інший.
— Не думаю, що монстри такі розумні… Тоді, може, людина?
— Справді, монстри не володіють мовою.
Ні, є.
Точніше, не монстри, а демони.
Але я проковтнув ці слова.
Бо почалася б суперечка про існування демонів.
Про демонів лише чутки, а фактів досі немає.
Тож краще не згадувати про це.
— Тоді припустімо, що щоденник написала людина.
— Вона жила в Селі фей. Тому ймовірність, що там був будинок людського розміру, зростає.
— Хоча точно невідомо, чи саме вона його написала.
— Поки що припустімо, що це вона.
Можливо, вона просто мала чужий щоденник.
Ми ж теж маємо чужий щоденник.
Але перевірити це неможливо, тож краще вважати, що щоденник написав мешканець.
— Так. У Селі фей усі хатинки були крихітні.
— Немає сенсу будувати будинок людського розміру.
— Людина, яка жила з феями… Її письмо не схоже ні на спільну мову, ні на давні письмена, які я знаю.
— Можливо, є й інші давні мови, яких ми ще не знайшли.
— Тож це може бути невідомі давні письмена.
— Є й інші можливості?
— Наприклад, хтось міг вигадати власну мову.
Від слів Карли я здригнувся.
Колись я теж вигадував власні літери, слова й заклинання.
Щоб користуватися магією.
…Хіба не кожен так робить?
— Хоча для вигадки мова виглядає надто природно, тож навряд.
— І фея її прочитала, це теж доказ.
— Справді. А, так. Зараз я розпитаю Мелфі про все детальніше.
— Я весь час тільки й займався аналізом мови фей, тож хочу розпитати й про Село фей.
— О, справді, ви праві! Я геть забув про це!
— Гей, ви обоє, ну й занурилися… Хоча я розумію, чому.
Ми весь час розмовляли з Мелфі, записували слова, тренували ротову магічну силу й таке інше.
Тому геть забули розпитати про фей і село.
Коли я занурююся в одну справу, то перестаю помічати все інше — це моя погана звичка.
Наша звичка, мабуть.
Я подивився на Мелфі, що сиділа в мене на долоні.
Підніс її до рівня очей і звернувся до неї.
«Мелфі, хто написав цю книгу?»
Мелфі здригнулася й почала метушитися.
Для неї така реакція незвична.
Зазвичай вона просто усміхалася й відповідала безтурботно.
Тепер же вона явно хвилювалася.
«Н-н-не знаю-у-у!»
Знає. Вона точно знає.
Проте я не наважився допитуватися.
Досі Мелфі завжди нам допомагала.
Без жодної винагороди, просто радісно розмовляла й проводила з нами час.
Вимагати від неї ще чогось було б надто нахабно.
Я також не хотів пред’являти їй боргу лише через те, що колись її врятував.
До того ж ми ще не впоралися з монстрами, які загрожують феям.
Тому я вирішив змінити тему, щоб не засмучувати Мелфі.
«Тоді скажи, як з’явилося Село фей?»
«Н-не знаю!»
«Є ще інші села фей?»
«Мелфі нічого не знає!»
«Можливо, феї самі створюють магічну силу?»
«Магічну силу? Н-не знаю!»
«Ось, дивись, я випускаю її»
Я випустив магічну силу, щоб показати, що означає це слово.
Мелфі злякано й перебільшено похитала головою.
«Не знаю! Не знаю ж бо!!»
Мелфі метушилася, очі в неї бігали.
Вигляд у неї був милий, але водночас у мене з’явилося почуття провини.
— Ну як?
— Схоже, вона не може говорити про фей і магічну силу.
— На все відповідає, що не знає.
— Не може говорити… тобто знає?
— Схоже на те. Напевно, є причина, чому вона не може говорити.
— Причина, га? Може, її хтось змусив мовчати? Власник того щоденника, наприклад.
Цілком можливо.
Але якщо власник — не людина, а демон.
Тоді феї жили разом із демонами.
Якщо це правда.
Якщо феї справді близькі до демонів, чи означає це, що вони стануть нашими ворогами?
Не хочу про таке думати.
Ніяк не можу повірити, що Мелфі чи інші феї мають злі наміри.
До того ж я вважаю Мелфі своєю подругою.
Не хочу думати, що вона така ж, як демони.
Так, напевно, це людина.
Гадаю, власник щоденника — людина, яка жила разом із феями.
Наразі вирішив так думати.
— Однак це проблема. Більшість питань, які ми хотіли поставити Мелфі, стосуються фей.
— У такому стані важко буде отримати від неї інформацію.
— Навіть якщо розшифрувати мову фей, навряд чи вдасться зрозуміти ці давні письмена.
— О, а що як запитати в неї, чи це справді мова фей?
— Добре, спробуємо.
Я знову звернувся до Мелфі, яка виглядала стурбованою.
«Мелфі. Чи означає це, що ці письмена — це записана мова фей?»
Мелфі, розгублена, задумалася над чимось.
Після недовгого роздуму вона повільно кивнула.
— Ого, вона кивнула! Тобто це справді мова фей!
— Схоже на те. Мабуть, відповіла, бо це не стосується фей безпосередньо.
— У будь-якому разі, хоч якийсь прогрес!
— А що далі!? Що будемо робити!?
Усі троє були схвильовані.
Нічого дивного, адже це сфера їхніх інтересів.
— Т-так, справді. Треба попросити Мелфі почитати нам.
— Вона вже читала письмена, і, здається, навчити мові фей для неї не проблема.
— Хоч і важко, але попросимо її пояснити значення кожного символу.
— Саме так! І я так думаю! Тоді я продовжу вести записи!
— А я займуся послідовностями знаків. Будь-яка мова передає значення слів через них і контекст!
— Якщо зрозуміємо значення кожного, то обов’язково виведемо сенс і правила!
Я кивнув обом.
Мелфі все ще виглядала трохи стурбованою.
Шкода Мелфі, але доведеться попросити її знову.
«У мене є прохання: чи не могла б ти почитати нам письмена з книги?»
«Письмена? Гаразд, це можна!»
«Чудово, дякую.»
Справді хороша дитина.
Вона мила, щира, допитлива і добра.
Завдяки їй ми дізналися про багато речей.
Ми завдячуємо Мелфі.
Захищати від монстрів — це природно, а винищувати їх — обов’язково.
Також треба якось подякувати.
— А куди читати?
— Так, яку сторінку обрати?
Продовження попереднього теж підійде, але мене цікавила одна частина.
Сторінка, де японською написано «Земля».
Я трохи вагався, але відкрив потрібну сторінку.
— Цю… цю сторінку можеш прочитати?
Мелфі знову сіла на книгу і почала читати літери.
— Це…
Почувши наступні слова Мелфі, я напружився.
— … Вибач, Сіоне.
Мелфі ще більше зменшила своє маленьке тіло і засмутілася.
Я очікував цього.
Тому я не розчаровувався.
— Це я вибачаюсь. Тоді прочитаєш попередню сторінку?
— Так. Тоді все гаразд!
Мелфі міцно стиснула обидві руки і відповіла посмішкою.
Якщо зрозуміємо письмена фей, то з часом зможемо читати.
Отже, доведеться почекати?
Дослідження фей, магічної сили та мови безумовно просуваються.
Тому я зовсім не засмучувався.
Навпаки, було весело.
Надто весело!
Я навіть не думав, що стільки загадок розкриється одна за одною і розвиток піде так швидко.
Ах, якби такий час тривав вічно.
— Ухе, ухехехе…
— Ого!? Що це за тип!? Ой, лишенько, яке в нього обличчя!
— Неповага до вчителя Сіона, Карло! Хіба це не чудове обличчя!!
— Хіба він не виглядає таким щасливим!?
— Т-так? Ну, виглядає щасливим, але…
Мої щоки так і розпливалися в усмішці.
Кутики губ так і залишалися піднятими.
Нехай цей веселий час триває й триває.
Думаючи так, я слухав слова Мелфі.