Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

161. Карла Аккерман

Ганганган — таким оглушливим звуком я прокинувся.

Стрибнувши з ліжка, я одягнув Громовий вогонь і попрямував до джерела звуку.

Здавалося, хтось стукав у парадні двері графського будинку.

— Ора-ора, відчиняй негайно!!

Ззовні долинув розлючений крик.

Поза сумнівом, там хтось є.

Голос звучав дивно грубо, але, здається, належав жінці.

— Не відчините швидко — розвалю ці двері!!

Груба мова, грубі вчинки.

У цьому немає сумніву. Це люди, з якими краще не зв’язуватися.

— Що, що тут відбувається?!

— …Та що ж це з самого ранку, боже мій.

Вінона, сестра й граф прийшли трохи пізніше.

Усі були ще в нічному одязі.

Сонце щойно зійшло, тож нічого дивного.

Крізь вікно видно, що надворі ще напівтемно.

Ганганган.

Парадні двері все ще гучно гриміли.

— Це, це грабіжники?

— Тоді доведеться рубати.

Вінона тремтіла, сестра ж була готова до бою.

Так чи інакше, залишатися так не можна.

Доведеться відчиняти.

Я зібрався з духом і підійшов до дверей.

— А ну! Відчиняй, кажу! Я ж прибула, чуєте, ви там?!

Від страху мені хотілося, щоб вона перестала так розкочувати «р».

Я ковтнув слину й одним ривком відчинив двері.

— Відчиняй, відчиняй, гвааааа!!!

З відчинених дверей хтось покотився й вилетів назовні.

Він усе котився, промчав повз сестру й решту й ударився об стіну.

Почулося «бух», і нарешті він зупинився.

— Угюю…

Згорблена постать тихо застогнала.

Вона лежала біля стіни, розкинувши руки й ноги.

Ми обережно підійшли й почали розглядати.

Це була жінка. До того ж висока — мабуть, близько ста вісімдесяти сантиметрів.

Одяг був надто відкритим: верхня частина тіла прикривала лише шматок тканини, схожий на бікіні, ледве приховуючи пишні груди.

Груди майже повністю видно. До того ж пупок і пахви теж на видноті.

На нижній частині тіла — короткі шорти з різними прикрасами.

Через коротке волосся вона виглядала по-чоловічому, але такий жіночий одяг створював дивний контраст.

Мабуть, із тих, кого називають хлопчикуватими.

Здається, вона несла велику валізу, і її вміст розсипався всюди.

На підлозі лежить купа книг, ручок і паперу.

Речі теж цікаві, але спочатку розберемося з людиною.

— А-а, ви в порядку?

Коли я боязко запитав, жінка затремтіла.

Це, мабуть, тремтіння. Щось лячно.

— Ай!

Вінона скрикнула і притулилася до мого плеча.

М'який дотик змусив моє серце раптово стукнути.

Я внутрішньо лайнув серце, яке почало калатати.

Ні, зараз не час для такого!

Жінка великого зросту повільно підвелася.

Коли встала, вона виглядала ще більшою.

Потім жінка вказала на мене вказівним пальцем.

— Ти, якщо раптово відчиняти, то небезпечно!! Аа!?

Жест був такий різкий, що, здавалося, аж свиснуло в повітрі.

Я рефлекторно схилив голову.

— П-пробачте.

— Вибачитися — і пробачу! Стережися!

Жінка пирхнула носом і схрестила руки.

Чому вона така пихата?

Загадка, але раз пробачила, то й добре.

Жінка широко розплющила очі, ніби отямилася, і почала швидко складати розсипані на підлозі речі у валізу.

— Та ну, робочі інструменти ж забрудняться…

Бурмочучи щось собі під ніс, вона швидко складала речі у валізу.

Ми перезирнулися і могли лише спостерігати за цим.

Коли все склала, жінка закинула валізу за спину й гордо випросталася, розставивши ноги.

— Я — Карла Аккерман! Найкраща мовознавиця в Медіфі, ні, в усьому світі!!

Карла сказала це з гордістю.

Їй, мабуть, десь двадцять п'ять.

Обличчя з вузькими очима справляло суворе враження, але риси були правильні.

Через зріст і зовнішність враження чоловічої вдачі було сильним.

Але справді велика. В усьому.

— Ааа!! Гей, Ґолтбо! Сам попросив людину про послугу, а тепер ігноруєш, га?!

— Послуга? Тобто ця людина — мовознавиця, яку граф Ґолтба просив розшифрувати давні письмена?

— Е-е, ну… я не дуже хотіла з цим пов'язуватися.

— Гей-гей! Просиш людину про послугу, а поводишся отак? Це ж не дуже правильно, чи що!?

— Я ж спеціально приїхала, чуєш!

Припини казати «чуєш», чуєш!

Якась надто вже брутальна, чи то груба.

Трохи важкувата людина для спілкування.

Граф тихенько шепнув мені на вухо.

— Ця особа не погана людина, і їй можна довіряти, але насправді спілкуватися з нею трохи клопітно…

— Клопітно, кажете?

— …Згодом зрозумієте.

— Гей, гей! Не шепчіться потайки! Хіба мама не казала, що так робити при людях не годиться?!

— Е-е, до речі…

— Не обривай розмову так неприродно! Що там?!

— Чи не ви часом та вчена, яку прислав король?

— Ага! Не знаю, що там, але мені сказали допомогти розшифрувати мову фей!

— І взагалі, ви тут робите щось цікаве, а чому до мене ніхто не підійшов?!

Граф, мнучи вуса, дивився кудись убік.

Потім розтулив рота й застиг.

— А? Що?

Ага, це він вдає старого забуваку, щоб ухилитися.

Граф усе ще в добрій формі.

Ніяких ознак забудькуватості.

Отже, він саме так і робить.

— Тьху! Знову це. Як тільки щось не так — одразу це!

— А, годі вже. У будь-якому разі, відтепер я з вами, тож давайте ладнати!

— Радий знайомству. Я — Сіон Орнстайн.

— Маріанна Орнстайн. Сестра Сіона. Можете звати мене Марі.

— Вінона Олоф… Я… я покоївка пана Сіона…

Карла широко посміхнулася й рішуче кивнула.

Озирнувшись через плече, я побачив, що граф усе ще вдає старого.

Сестра знизала плечима, а Вінона витріщила очі.

…Неспокійно.

●〇●〇

Ми вирушили з Карлою до Лісу фей, Арсфії.

У групі були я, сестра, Вінона, граф, Карла й Домінік із кількома королівськими гвардійцями.

Карла та кілька лицарів приєдналися вже в дорозі.

Лицарі, мабуть, виконували роль наглядачів.

Це були колишні підлеглі Домініка.

У дорозі вони виглядали дуже ніяково, тож, мабуть, саме вони й видали інформацію королю.

Насправді ми самі просили їх мовчати, тож вина наша.

Повітря було важким.

Тиша заполонила все навколо.

Це погано.

Принаймні нам доведеться деякий час діяти разом.

Ми не посварилися, але й відчуття не з найприємніших.

Поки я думав, що ж робити, сестра завела розмову.

— Гей, а чому мовознавець лише один?

— А? Що значить «чому»? Є якась проблема?

— Для нас проблем немає. А от для вас, здається, є? З того, як говорив король, я гадала, що він пришле більше людей.

— Не знаю. Мені просто наказали, а обставин не пояснили.

— Ну, я можу уявити, що ви там накоїли. Напевно, Ґолтба знову розійшовся й наробив дурниць.

— Ну, розійшовся ще один, крім нього.

Сестра кинула на мене погляд, і я лише безтурботно всміхнувся.

Сестра зітхнула з виглядом «ну що з тобою робити» й гірко всміхнулася.

Розмова нарешті зав’язалася, тож саме час у неї втрутитися.

— Що саме ви вже встигли почути?

— А? А-а, ну так, про те, що в Арсфії з’явилися монстри.

— Про те, що знайшли оселю фей.

— Про те, що феї мають мову й ви її зараз розбираєте.

— Про те, що магічну силу, яку використовують для лікування хвороби лінощів, теж уже вивчили.

— А ще про те, що в оселі фей знайшли книгу, написану давніми письменами. Мені її доручили, тож я привезла оригінал.

— Хоча я не знала, що це феї.

Граф усе ще вдає, ніби нічого не знає.

Справжній пройдисвіт.

Чесно кажучи, якщо все викласти, то тільки все заплутаємо, тож я не збираюся його зупиняти.

На його місці я, мабуть, зробив би те саме.

Залежно від того, з ким маєш справу.

— Якщо чесно, то я повірив лише наполовину.

— Магічну силу я не бачу й не розумію.

— Та й чи справді існувала та оселя фей?

— Її так довго не могли знайти.

— Побачите — зрозумієте.

— Гм, якщо це брехня, то так просто не минеться.

Глянувши на її міцну статуру, я зрозумів: без наслідків це справді не обійдеться.

Але чому вона так відверто одягнена?

Хоча, звісно, запитати не наважуся.

— Гей, а я все хотіла спитати: чому ти так одягаєшся?

Це запитала людина, що стояла поруч.

Сестра, як завжди, легко переступає через усі бар’єри!

Але питання досить делікатне — чи варто його ставити?

Мої побоювання виявилися марними — Карла, здається, не образилася.

— Бо так зручніше рухатися.

— …І все?

— Мовознавцям доводиться лазити по лісах, горах і печерах.

— Давні письмена не записані лише в книгах.

— Вони є на кам’яних плитах, фресках та багатьох інших речах.

— Ну, я не лише давніми письменами займаюся. У спільній мові теж багато старих слів」

Спільна мова — це та, якою користуємося ми, люди.

— Якщо прийдеш до таких місць у легкому вбранні з оборками…

— Зачепишся за щось, порвеш, рухатимешся незручно — суцільні клопоти」

— Хм. Але ж оголена шкіра небезпечніша, чи не так?

— Нічого. Я ж тренуюся!」

Мізки з м’язів. Так міркує людина, у якої весь мозок — суцільні м’язи.

Страшно. Але дивно переконливо.

— …Може, й мені варто одягатися легше?

— Так, роби так. Чим легше, тим рухливіше」

Сестра опустила погляд на свій одяг і надула губи.

Ні-ні, про що вона взагалі думає?

Навіть зараз вона досить легко вбрана.

У спідниці, коли бігаєш, тканина іноді хитається, і це трохи дратувало.

А якщо оголитися ще більше, що тоді буде?

Сестра одягнеться так само, як Карла?

Мимоволі уявив.

Ні в якому разі.

— Сестро, найкраще залишитися такою, як зараз! Залиш усе як є!

— Так? Хм, якщо Сіон каже…」

Цілком жахливо.

Що за пропозицію вона висунула.

Не можна дозволяти сестрі ходити так, щоб груди підстрибували на кожному кроці, а оголені стегна миготіли.

— Тьху, а я сподівалася, що нас побільшає」

Який жахливий план вона замислила.

Уяви, що твоя сестра одного дня раптом одягне відвертий одяг і почне ходити містом.

Половина — сором, половина — страх, що на твою родину дивитимуться.

Ні, я зовсім не думаю, що хотів би хоч трохи подивитися.

— Усі, ми майже прибули」

Голос Домініка, який ішов попереду, пролунав.

Коли ми вийшли на відкрите місце, як завжди, прилетіла Мелфі.

«Я чекала тебе, Сіоне!»

Ротова магічна сила Мелфі розлилася в полі зору.

«Вибач за очікування, Мелфі. Сьогодні з нами нова людина.»

Майже досконала мова фей.

Це вдається лише тому, що мова на рівні побутової розмови.

Мелфі трохи нахилила голову й помітила Карлу.

Вона здригнулася й швидко сховалася за мною.

«Велика… як орк…»

Ми з графом ледь не зареготали, але стрималися в останню мить.

Інші нічого не зрозуміли з того, що сказала Мелфі.

— Ого, фея до тебе причепилася… І вона щойно щось казала!?

— Ні, я нічого не почув, то мені здалося…? А взагалі, фея до когось причепилася — це ж рідкість.

— Хоча, я ж не феєзнавець, то мені байдуже!

Кажучи це, вона все ж із цікавістю поглядала на Мелфі.

Гм, може, ця людина любить фей?

Мелфі боязко ховалася за моїм плечем, але висунула голівку й розглядала Карлу.

Карла дивилася на це з блискучими очима, але швидко відвела погляд, ніби отямилася.

— Т-тобто, те, що ти розбираєш мову фей, схоже на правду.

— Раз ти так подружилася з феєю…

— Т-тоді, де ж це Село фей? Воно справді є?

— Справді є? Д-де воно?

Побачивши, як Карла зовсім розхвилювалася, я відчув до неї трохи симпатії.

Хоч характери різні, але всі вчені, мабуть, однакові.

Хочеться дізнатися більше. Саме це почуття рухає ними.

Думаючи про це, я використав магічну силу й відкрив шлях до оселі фей.