Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

157. Освідчення

Я лежав, дивлячись у стелю.

Зазвичай м’яке й зручне ліжко сьогодні чомусь здавалося незвично жорстким.

— Ані на мить не зміг заснути…

У похмурому потоці думок я пригадував те, що сталося вчора.

На Святі фей ми провели час утрьох — сестра, Вінона й я.

Я подарував сестрі намисто, і вона зраділа.

Та посмішка. Такої я ще ніколи не бачив — привабливої настільки, що мимоволі звертав увагу на неї як на жінку.

Віноні я подарував стрічку.

Хоч ми знайомі недовго, вона показала мені нове обличчя.

Зазвичай вона була така боязка, а тут раптом щиро висловила свої почуття словами.

Ця сміливість несподівано спрацювала в зовсім іншому напрямку.

Мені зізналися в коханні.

Я з розмаху накрився ковдрою з головою й застогнав.

— Уоооо…!

Сором, радість і якесь незрозуміле почуття розливалися в грудях.

Найточніше це можна назвати плутаниною.

Я відчував, що Вінона до мене прихильна.

Але я думав, що це просто вдячність і захоплення.

Я вважав, що це почуття до того, хто врятував Вінону від тяжких днів, коли батько змушував її страждати.

І аж ніяк не очікував, що вона висловить свої почуття так прямо.

— Угаааа!!

Саме спогад про той момент викликав сором.

Соромно було не перед Віноною, а перед самим собою.

Приємно, що вона передала мені свої почуття. Дуже приємно. До того ж мені вперше зізнаються.

Хоча сестра колись казала щось подібне, але то було ще в дитинстві.

До переродження такого взагалі не траплялося.

Та це неважливо.

Так чи інакше, мені вперше в житті зізналися. Я був на сьомому небі, метався, наче на крилах, а тоді схопився за голову й катався ліжком з боку на бік.

Я вже й сам не розумів своїх почуттів.

Хтось підкажіть!

— Уоооооо… фух-фух-фух!!

Покотавшись так якийсь час, я трохи заспокоївся.

Зізнатися в коханні — потрібна неймовірна сміливість.

А Вінона ще й така боязка.

І все ж вона мужньо зізналася.

Я розумів, що це було непросто.

На такі почуття я теж мав відповісти щиро.

Проте я й сам не знав, чого хочу.

Вінона мені подобається.

Але чи подобається вона мені як дівчина — чесно кажучи, я не знаю.

Хочеться допомогти, захистити, бути поруч.

Але не можу зрозуміти, чи це дружба, чи кохання.

Якби я це знав, то вже давно втратив би незайманість.

Мені, без досвіду стосунків чи кохання, не зрозуміти жіночих сердець чи власних почуттів.

Я зістрибнув з ліжка й переодягнувся, знявши піжаму.

Нічого не почнеться, якщо тут сидіти й роздумувати.

Вчора сталося не лише зізнання.

Вінона нарешті змогла випустити ротову магічну силу.

А я також придумав «заклинання», що використовує ротову магічну силу.

Сталося багато всього, і я ще не впорядкував думки.

Ах, надто багато про що думати.

Я, тримаючись за голову, вийшов з кімнати.

— Кях!

— Уах!

Відчинивши двері, побачив Вінону, яка стояла там.

Ми обоє злякано трохи відсахнулися.

Кілька секунд мовчання.

А потім чомусь, поправляючи одяг, випросталися.

— Д-доброго ранку, Віноно.

— Д-д-д-доброго ранку, пане Сіоне.

— Я-як самопочуття? Ти зомліла через виснаження магічної сили, тож я переніс тебе до твоєї кімнати.

— Т-так, справді. Я-я в порядку. Якось, е-е, усе гаразд.

Ми двоє не можемо нормально подивитися один одному в очі.

Ах, як свербить! Спина свербить!

У глибині живота щось стискається, і тіло опановують невимовні емоції.

Вже не розумію, що відбувається.

Лише знаю, що обличчя червоніє, а погляд блукає.

Кинувши погляд на Вінону, побачив, що в неї те саме.

Той, хто зізнався, і той, кому зізналися.

Напевно, їхні почуття схожі.

Серцебиття прискорюється, думки плутаються.

Чи це кохання?

Чи просто хвилювання?

У Вінони в волоссі була стрічка, яку я подарував.

Приємно, але трохи соромно.

— Т-ти вдягла ту стрічку.

— Т-так. Було так приємно, що я кілька разів дивилася в дзеркало.

Вінона кілька разів торкнулася стрічки, ніби перевіряючи.

Цей жест ніби казав, що їй справді приємно, і мені теж стало приємно.

Несподівано наші погляди зустрілися.

Але майже одночасно ми відвели погляди.

— Ч-че, сніданок уже готовий… ось сюди.

— А, так. А, дякую.

Вінона, яка виглядала стривоженою, повела мене.

Це теж звична справа.

Вінона готує сніданок рано-вранці.

Це дім графа Ґолтби, але оскільки покоївок немає, Вінона часто береться за домашні справи.

Дім графа великий. Тому Віноні самій важко впоратися з усім, але граф Ґолтба, звісно, відмовився, бо йому незручно перекладати це на неї.

Тому Вінона готує сніданок у домі графа, доглядає за мною, а також готує їжу в Арсфії тощо.

Звичайно, я плачу їй нормальну платню і даю вихідні.

Хоча, здається, вона майже не витрачає гроші, а ще й відмовляється від вихідних.

Коли ми прибули до їдальні, тобто дайнінгу, сестра та граф Ґолтба вже сиділи на стільцях.

— Ранку, Сіоне.

— О, доброго ранку, учителю Сіоне!

Двоє з усмішками привітали мене.

— Так, доброго ранку, вам обом.

Я теж усміхнувся у відповідь і сів за стіл.

Обідній стіл був розрахований на шістьох.

Порівняно з розміром будинку він досить маленький, але граф сказав: «Гостей ми приймаємо нечасто, а їсти окремо — немає сенсу!»

Мені теж спокійніше їсти не за надто великим столом, тож це добре.

Вінона старанно носила їжу.

Мимоволі я краєм ока спостерігав за Віноною.

Здавалося, Вінона теж хвилювалася за мене і час від часу поглядала сюди.

Це лоскотливе відчуття — що ж це таке?

Я похитав головою, намагаючись прогнати погані думки.

Спокійно, заспокойся.

Раптом мої погляди зустрілися з поглядом сестри, яка сиділа навпроти.

Ой, чи не побачила вона мою дивну поведінку!?

Сестра на мить широко розплющила очі, ніби здивувалася.

Потім вона підняла погляд угору, ніби задумавшись, і знову подивилася на мене.

Вона усміхнулася і дістала з-за пазухи синє намисто.

Її дитяча й чиста поведінка, якої я давно не бачив, чомусь порадувала мене.

Я усміхнувся у відповідь і ледь кивнув.

Задоволена, сестра знову сховала намисто під одяг.

Здається, зазвичай вона тримає його так, щоб не було видно.

Ну, я теж ховаю під одягом намисто, яке раніше подарувала сестра.

Сестра сперлася ліктями на стіл і підперла щоку рукою.

Вона усміхнулася й дивилася на мене.

— Щ-що таке?

— Хм? Нічого. Нічого особливого.

Хоч і каже, що нічого, але на обличчі посмішка, ніби щось приховує.

Не схоже на пустощі.

Її обличчя розпливається в усмішці. Тобто вона явно рада.

Посміхається широко і задоволено.

Мабуть, згадує вчорашнє.

Від цієї думки стає якось соромно.

Останнім часом сестра здавалася спокійнішою, ніж раніше.

Раніше вона була яскравішою, чистішою, прямолінійнішою.

Але тепер, як і личить її віку, вона стала спокійнішою й дорослішою, і мені здавалося, що вона перетворюється з дівчинки на жінку.

Навіть здавалося, що вона трохи віддаляється.

Але сестра, яка сиділа переді мною, все одно була лише сестрою.

Така сама, як раніше. Не змінилася ні тоді, ні тепер.

Хоча нічого не змінилося, я чомусь хвилююся.

Заспокойся, не розумію, чому так хвилююся, але заспокойся.

Ласкава й приваблива посмішка сестри збурює моє серце.

Не розумію чому, але насправді я сильно хвилювався.

Вінона поставила чай.

Гаразд, вип'ю і заспокоюся.

— Сіоне. Я люблю тебе.

— Бухооо!

Я з гуркотом вивергаю чай.

Сестра здивовано дивиться.

Граф виглядає так, наче каже: «Ну й ну».

Вінона квапливо принесла рушник і витерла.

— Гей, ти в порядку?

— Т-т-т-так, у порядку. Так.

Що це вона раптом каже.

І це при людях!

Я, що так голосно вчинив, хвилювався з багатьох причин.

Ще з учорашнього дня щось не так.

Коли Вінона витерла чай, я випростався.

— М-може, я неправильно почув?

— Е? Те, що я казала, що люблю Сіона?

Все-таки сказала.

Чому так спокійно каже.

Дивно. Ні, це я дивний.

— Що. Я ж завжди кажу.

— Т-то, ну так, але ж це з дитинства?

— Ой, справді? Ну, може, останнім часом і не казала. Але ж ми родина, тож любити одне одного — це ж природно, правда?

Сестра каже це так невимушено.

Якщо подумати, то дивним є саме я, який так хвилююся.

Адже ми з сестрою брат і сестра. На вигляд — родина, пов'язана кров'ю.

І раніше сестра не раз казала, що любить Сіона чи що вийде за Сіона заміж.

Звісно, тепер уже не з тією дитячою щирістю, але для родини любити одне одного — річ цілком природна.

Тож, мабуть, дивний усе ж таки я.

Чи то тому, що я знаю, що ми з сестрою не пов'язані кров'ю?

Сестра каже, що любить мене як брата.

А я думаю, що люблю сестру, хоч ми й не рідні.

Наші почуття мають бути любов'ю, зверненою до родини.

…мають бути.

— Так, ну, так, можливо.

— А ти, Сіоне?

— Га?

— Ти мене любиш?

Що за розмова.

Чому взагалі зайшла така мова.

Сестра поводиться так, ніби це звичайна розмова.

Ніякого хвилювання чи сорому.

Вираз обличчя й жести такі, ніби вона просто веде легку балачку.

Але зміст розмови — наче між закоханими чи парою.

Сестра не відчуває жодної напруги.

Вінона, схоже, зайнята приготуванням їжі, а граф майже не звертає уваги на розмову.

Тобто, ось у чому річ.

Хвилююся тільки я.

Тоді й думати надто не варто.

Просто скажи чесно. І все.

— Так, я теж сестру…

Гей, чому я запнувся.

Можна ж просто сказати. Завжди казав.

Чому саме сьогодні відчуваю опір.

Я люблю сестру. Можу сказати це від усього серця.

Але зараз чомусь не можу вимовити.

Здається, ніби слово «люблю» означає щось інше.

Не розуміючи цього почуття, я завагався.

Це тривало менше секунди.

Раптом я глянув сестрі в обличчя.

На мить, зовсім на мить, у неї був такий вираз, ніби вона зараз заплаче.

Таким я бачив її кілька разів у дитинстві.

Чиста, невинна печаль, від якої стискається груди.

Скривлене обличчя сестри глибоко вп'ялося мені в серце.

Я зробив те, чого не можна було робити.

Засмутив улюблену сестру.

Лише мить закарбувалася в пам'яті, а наступної миті зникла, ніби то була ілюзія.

Сестра, як завжди, була спокійною.

Там була сестра, схожа на будь-яку звичайну сестру.

Дитячої сестри вже не було.

— О-о, вибачте за очікування.

Коли Вінона принесла їжу, сестра вже знову стала тією, якою була завжди.

Від того часу, як сестра захворіла на хворобу лінощів, і до мого повернення після курсів у столиці Санострії ми майже не бачилися.

Я знав від тата й мами, що за цей час у настрої сестри відбулися якісь зміни.

Але я досі не можу туди втрутитися.

Ні, я просто не втручався.

Я навіть не намагався дізнатися, які конфлікти були в серці сестри.

Те, що сталося з сестрою, поки мене не було.

Те, що мене попросили забути обіцянку з дитинства.

Те, що на відміну від попередньої сестри, вона стала дорослою і спокійною.

Я все це пояснював собі тим, що вона виросла, що минув час.

Але чи справді це так?

— Пане Сіоне? Вам не до смаку?

— Е? А, н-ні, нічого такого.

Я занурився в роздуми, не торкаючись їжі.

Я посміхнувся стурбованій Віноні й почав їсти.

Сестра їла з дорослою поставою, елегантно.

Це виглядало точно так, як у аристократів, що брали участь у відборі на курси лікування хвороби лінощів.