Творець магії — Як створювати магію в іншому світі
155. Вінона і Свято фей 1
Навіть після того, як Вінона повернулася, я все ще був збентежений.
Сестра, вручивши подарунок, була у чудовому настрої.
Побачивши її такою, я відчув щире щастя.
По всьому місту стояли відра та пляшки з водою.
Чиста вода нагадувала фонтан на центральному перехресті.
Кажуть, що феям потрібна чиста вода.
Можливо, це робиться, щоб відтворити їхню природу.
Ми ходили по ларьках, дивилися вуличних артистів, перекушували, розглядали одяг і дрібнички, і непомітно настав вечір.
— Здається, ввечері буде завершення Свята фей. Якісь заходи, пов'язані з феями.
— Це буде цікаво!
Вінона скромно погодилася.
Але вираз обличчя був радісним, тож це було щиро.
Втім, у який момент краще подарувати Віноні подарунок?
Після свята можна й у домі графа, але…
Все ж таки хотілося б подарувати під час свята.
Це ж особлива подія.
…Гм, що це, щось не те.
Наче щось муляє.
Прогулянка з дівчиною, подарунок, подія.
Це, можливо…
Перед тим, як дійти до висновку, сестра зупинилася.
Коли ми з Віноною обернулися, сестра посміхалася і підняла руку.
— Вибачте, але я піду першою.
— Е? Чому?
— У мене є справа. До того ж хочу потренуватися.
Навіть з урахуванням справ, це занадто раптово.
Поки я дивувався, сестра нахилилася до мого вуха.
— У тебе є подарунок і для Вінони, так?
Я здивовано подивився на сестру.
Сестра посміхалася як зазвичай.
Тут я нарешті зрозумів, що за сум'яття було в мене на душі.
Що замість того, щоб вручити подарунки обом, коли ми втрьох, я намагався зробити це, коли ми вдвох.
Не було ніякого іншого наміру.
Просто хотів подякувати обом.
Але є багато речей, які знаємо тільки ми двоє, і мені здалося, що втрьох говорити буде важче, тож я просто хотів поговорити наодинці.
Але врешті це означало, що я несвідомо намагався створити особливу атмосферу.
Та це ж справжній підступний залицяльник.
Сестра, не знаючи про мої почуття, не образилася, а навпаки, радісно повернулася до нас спиною.
— Ну, до зустрічі.
Я проводжав сестру, яка йшла легкою ходою.
Точніше, я просто не міг нічого сказати.
З погляду сестри, не дивно, що вона подумала, чи подарую я щось і іншим.
Можливо, варто було зробити це в інший день.
Ах, який же я необдуманий.
Ось тому я й незайманий.
— А хіба не добре, що пані Марі не з нами…?
Не можу позбутися відчуття, що завдав сестрі клопоту.
Але тепер уже пізно її зупиняти, і головне — не хочу знецінювати турботу сестри.
Ніяких задніх думок у мене немає. Тож можна триматися впевнено.
Якби я зізнавався комусь або намагався догодити обом, або мав дві дівчини — то була б проблема, але я не такий. Зовсім не такий!
— Т-так, сестра, здається, має справи. Підемо вдвох?
— А-але… чи зможу я вас розважити наодинці, пане Сіоне…
Вінона тривожно опустила погляд, а я нахилив голову у відповідь.
— Весело? Тобто ми й так завжди разом, і часто були наодинці, чому раптом зараз інакше?
— М-можливо, але цього разу ситуація, так би мовити, інша…
— Що ти маєш на увазі?
Не зрозумівши, я знову запитав.
Але Вінона не відповіла. Здавалося, вона не може відповісти.
— У-у… е-е… е-е-е…
Вона довго гуділа, опустивши очі, час від часу поглядала на мене знизу вгору, а потім почервоніла й похнюпилася.
Вона крутилася, швидко переводила погляд і знову дивилася на мене. І так повторювалося.
Невже… знову те саме. Хоче піти на квіткову галявину.
Але на відміну від минулого разу, тепер сестри немає.
Не знаю, як сказати, щоб не завдати Віноні клопоту, але все ж піти збирати квіти.
Що ж робити.
Насамперед важливо, щоб вона заспокоїлася.
— Усе гаразд. Мені весело, коли я з Віноною.
— В-весело!? Зі мною…?
— Так, весело. Вінона добра, завжди усміхається і слухає мене, серйозно думає над моїми запитаннями, уважна, чудово готує і прибирає.
— Т-т-такого не буває! Н-ні, зовсім ні…
Вінона знову опустила голову.
Обличчя червоне. Мабуть, соромиться.
Але моє бажання підбадьорити скромну Вінону не знало меж.
Навпаки, коли я почав висловлювати те, про що завжди думав, слова полилися без зупинки.
— Ні-ні, не треба скромничати. До того ж Вінона гарна собою, правда ж? Красива.
— К-красива!? Щ-що за дивні слова…
— Так і є. Я справді вважаю Вінону вродливою. І постать гарна, і рухи граційні, і є в ній шляхетність. Так. Думав, що це через те, що вона аристократка, але порівняно з іншими аристократами вона набагато красивіша. Іноді навіть зачаровуєшся.
Я заплющив очі й пригадав Вінону з минулого.
У будь-якій ситуації вона демонструє чудові манери.
Я розхвалив Вінону на всі лади.
Бо це були щирі слова, тому вони просто полилися одне за одним.
Балакаючи без упину, я раптом почув звук «дос».
І побачив, що Вінона, яка була переді мною, раптом сіла на землю.
— Що, що з тобою, Віноно!? Все гаразд!?
Я квапливо опустився на коліна й заглянув у лице Вінони.
Обличчя Вінони було яскраво-червоним.
— Вже, вже пробачте мене, пане Сіоне… Мені так соромно, що я помру…
Очі були вологі, а погляд розпливчастий і млосний.
Її дихання було спокусливим, а вираз обличчя дивним чином пробуджував бажання захищати.
Мене охопило відчуття, ніби хтось схопив мене за серце.
Тіло ніби розжарилося. Обличчя теж гаряче.
Здається, ніби час зупинився.
Сцена перед очима так сильно зачарувала моє серце.
Я справді подумав, що вона гарна.
Я опустив погляд, ніби уникаючи реальності.
І обережно торкнувся плеча Вінони.
І.
— …Гм?
Я мимоволі вигукнув.
Плече Вінони трохи сіпалося, і явно не мало сили.
У цьому немає сумніву.
Ноги підкосилися.
Не думав, що хтось може втратити сили від похвали.
— Пф!
— Уу, не смійтеся, будь ласка…
Коли я мимоволі розсміявся, Вінона невдоволено сказала.
Не було ні смутку, ні гніву, лише легке невдоволення.
Ще недавно Вінона напевно б вибачилася.
Але тепер, можливо, вона довіряє мені.
Вінона трохи надула губки.
Сміючись, я повернувся до неї спиною й присів.
●〇●〇
— Кяа!!
Серед свисту вітру я чув ззаду крик Вінони.
Я летів у небі, несучи Вінону на спині.
Сонце вже заходило, і довкола ставало темно.
Я багато разів використовував магічний Джамп, перестрибуючи з даху на дах будинків — або краще сказати, з гілки на гілку.
Будинки в Аджорамі виглядають так, ніби їх вирізали з дерев, тому опора ненадійна.
Але завдяки структурі, що використовує природу, їх важче помітити.
Мене трохи занепокоїла думка, що так само могли б переховуватися й злодії.
Завершивши кілька стрибків Джамп, я опинився на даху одного будинку.
— Трохи, трохи було страшно.
З гіркою посмішкою я спустив Вінону, яку ніс на спині.
— Вибач. Може, краще було йти пішки.
— Ні, ні. Здається, інакше ми б не встигли… хух-хух, вже, вже все гаразд. Тож це те затишне місце, про яке казав пан Домінік?
— Так. Наприкінці Свята фей має щось статися. Кажуть, звідси все видно як на долоні. Зазвичай сюди піднімаються драбиною.
Будівля заввишки з десяток метрів.
На даху стоїть дзвін, тож це, мабуть, годинникова вежа.
У цьому світі немає точних годинників. Зазвичай, коли настає певна година, просто дзвонять у дзвін.
Я кажу «зазвичай», бо в моєму селі такої звички не було.
У деяких місцях усе роблять доволі недбало.
Вінона обережно, ніби боячись, зазирнула вниз.
Але одразу ж відступила й швидко-швидко похитала головою.
— В-в-високо, страшно… Якби драбина, я б точно сюди не піднялася.
— Розумію. Ступати щабель за щаблем справді страшніше…
У грі часто бувають сцени, коли піднімаєшся драбиною на висоту.
Від одного погляду на таке в мене по спині бігли мурашки, а шкіра вкривалася сиротами.
А Джамп я можу контролювати сам, тож насправді не так уже й страшно.
— Якщо страшно, підемо в інше місце? Тут є й нижчі дахи. Хоча, мабуть, там хтось буде.
— Ні, ні! Якщо трохи відійти від краю, все буде гаразд.
— Гаразд, тільки не напружуйся.
— …Р-раз уже пан Сіоне запросив, я-я хочу якомога довше бути поруч.
Голос був тихий і трохи тремтячий, але я його почув.
Серце один раз сильно стукнуло.
Молодий хлопець і дівчина наодинці.
Як не крути, це побачення.
А я до останньої миті навіть не зрозумів.
— С-сідаймо.
— Т-так! Ой!
Побачивши, що я сідаю на землю, Вінона швидко дістала з-за пазухи хустинку.
Вона постелила хустинку на землю.
Але сідати самому мені було незручно.
— Я, я можу й так, Віноно, сідай ти.
— Ні, ні, я не можу сісти, поки пан Сіоне стоїть… Прошу, сідайте.
Ми вдвох поступалися одне одному.
Так тривало кілька разів, доки слова в нас не закінчилися.
Після хвилинки мовчання я поступився.
— …Сядьмо разом.
— Т-так.
Сказав я це, не дуже замислюючись, але одразу ж пошкодував.
Я сів першим на половину хустинки, а Вінона трохи вагалася.
Та невдовзі наче зібралася з духом і сіла поруч зі мною.
Хустинка була маленька. Навіть одному на ній ледве вистачало місця.
А коли двоє сідали силоміць, тіла неминуче притискалися одне до одного.
Вінонине тіло торкнулося мого так близько, що в голові навіть промайнуло «піт».
Ми обидвоє застигли.
Набагато ближче, ніж я думав. Занадто близько. У багатьох сенсах це погано.
Навіть крізь одяг я відчував м’якість її тіла.
Ми обоє мимоволі сіли, підібгавши ноги, щоб займати якнайменше місця, та все одно її плече, стегно й сідниці торкалися мене.
Серце калатає так гучно, що аж дратує. Справді дратує!
Руки й ноги трохи тремтіли. Це від напруги.
Тіло невимовно розжарилося, обличчя пекло, а серце забилося частіше.
Ми живемо разом уже півроку з хвостиком.
Ніколи ще не були так близько й не торкалися одне одного.
Завжди тримали певну відстань.
Колись Вінона вже намагалася мене спокусити.
Але й тоді не було так близько.
За ситуацією тоді мало б бути хвилюючіше.
Вона ж просила дозволити їй супроводжувати мене вночі.
Але тоді й тепер — небо й земля.
Тоді я не хвилювався й не тремтів так сильно.
Що це таке? Чому все так склалося?
Сам запросив, а тепер не розумію, в якій опинився ситуації.
Може, краще встати, та тоді вона подумає, ніби я її відштовхую.
Тож не міг цього зробити.
Та й не те щоб мені було неприємно. Навпаки, радість переважала.
Тому я мовчав і просто сам тремтів від хвилювання.
Поглянувши на Вінону збоку, побачив, що вона сором’язливо опустила очі.
Але нічого не казала. І не відсувалася.
Можливо, вона відчуває те саме, що й я.
Від цієї думки чомусь піднялася хвиля радості.
Навколо вже зовсім стемніло.
Подекуди світилися громові ліхтарі й смолоскипи.
Людський потік став спокійнішим, ніж удень, та все одно людей лишалося чимало.
Проте на відміну від дня, майже ніхто не ходив — усі, здається, чекали на завершення свята.
Що саме мало статися, я ще не знав.
До початку лишалося ще трохи часу.
Треба віддати зараз.
— Віноно, це.
Я дістав з-за пазухи стрічку.
Простої роботи, але з матеріалу, що на дотик як шовк.
Вінона, ніби здивована, взяла стрічку в руки.
— Це… це мені…?
— Так. Подарунок. Ти ж так про мене піклуєшся.
Я насилу здобувся на усмішку.
Був дуже напружений, тож думав, що голос затремтить, але ледве стримався.
Хотів похвалити себе.
Думав зробити прикрасу для волосся, але Вінона часто збирає волосся збоку.
Тому зробив просту стрічку.
А якби надто розкішну, то вона б засоромилася.
Вінона так і стояла закам'яніла, не рухаючись.
І обличчя залишалося серйозним.
— П-пробач, не сподобалася? Я сам купив… Якщо не дуже подобається, то разом купимо іншу…
Тут я зупинив слова.
Вінона не змінила виразу обличчя, але плакала.
Це сталося надто раптово, без жодних ознак.
Тому я був приголомшений.
Це тривало лише кілька секунд.
Вінона раптом ніби прийшла до тями й витерла сльози.
— П-пр-пробачте. Я… здивувалася. Я… рада. Дуже, дуже рада… і тому заплакала.
— Не сподобатися — ну що ви! Дуже сподобалася.
— Т-так. Добре.
Вінона плакала, винувато схилила голову, кілька разів похитала нею і міцно стиснула стрічку.
З цих жестів я зрозумів, що вона рада.
Я зітхнув з полегшенням. Водночас відчув радість.
— Дякую. Пане Сіоне… Буду берегти.
Вінона сказала це, ніби смакуючи радість.
Це зігрівало моє серце.
Я подумав, що добре зробив, подарувавши.
Але в глибині душі щось мене муляло.
Бо я не дав Віноні те, чого вона справді хоче.
Магічної сили та магії.
Вона вже кілька місяців тренує викид магічної сили.
Але жодного разу не досягла успіху.
Можливо, Вінона взагалі не має магічної сили, подумав я.
Навіть граф Ґолтба, який не бачив магічної сили, на курсах зміг виконати викид магічної сили.
Тож я подумав, що, може, й Вінона зможе.
Можливо, є люди без жодної магічної сили.
Думав, що шанс є з ротовою магічною силою.
Порівняно з магічним наповненням чи збиранням магії, обсяг викиду ротової магічної сили дуже малий.
Тому я думав, що й у Вінони є така можливість.
— А, пане Сіоне. Здається, починається.
Вінона з радісним виглядом зарум'янила щоки.
Її профіль, що вказував уперед, на центр вулиці, був дуже гарним, освітлений місячним світлом.