Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

154. Марі та Свято фей

Кілька днів потому. День Свята фей.

Ми з сестрою та Віноною стояли приголомшені.

— Вау… стільки людей…

У місті Аджорам кишіло людьми.

Зазвичай тут теж людно, але сьогодні рівень зовсім інший.

Люди на головній вулиці йшли так близько, що торкалися плечима.

Скрізь стільки людей, що навіть ходити важко.

Поки йшли, ми озиралися навколо.

Скрізь вивіски з написом «Свято фей», а на краях вулиці стоять ряди яток.

— Заходьте, будь ласка!

— Продаємо аджорамську особливість — солодощі з пилку!

— Гей, відвідувачу, як щодо цього!?

Жваві заклики торговців приваблювали туристів.

Жар неймовірний. І від покупців, і від крамниць.

— Я… я не очікувала, що тут стільки людей.

— У Істрії таких свят не було, тож я теж шокована.

Вінона й сестра, як сільські, безперервно переводили погляд.

І я теж був у такому ж стані.

До переродження в Японії я жив у досить великому місті й звик до таких натовпів.

Але після переїзду сюди звик до малої кількості людей, тож різниця вражає.

— Шкода, що граф Ґолтба та лицар Домінік не змогли прийти…

— Зрештою, вони пішли на роботу. Ну, нічого не поробиш.

Хоч обоє багато разів казали «Я теж піду» та «І я приєднаюся», зрештою їх силоміць забрали на роботу.

Сумно без них, але й змушувати їх кидати роботу заради обіцянки мені теж неприємно.

— Нічого не вдієш. Насолодимося втрьох!

— Так.

— Так!

Сестра й Вінона відповіли з усмішками.

Раніше Вінона часто носила форму покоївки, але останнім часом дедалі частіше з'являється в цивільному.

У лісі в формі незручно рухатися, та й надто помітно.

Її цивільний одяг уже став звичним. Не те щоб набрид, але звик.

Сестра одягнена, як завжди.

Через велику кількість людей, щоб не заважати, вона взяла не два мечі, а лише меч із громового заліза.

Навіть під час прогулянки не випускає меча з рук. Ну, я теж причепив Громовий вогонь до пояса.

Доросла сестра має горда й суворий вигляд, нічим не поступаючись лицарю.

Хоча, здається, вона не планує ставати на службу.

Ми втрьох вирішили оглянути ятки.

До речі, подарунки для них двох я вже підготував.

Сподіваюся, їм сподобається.

●〇●〇

Обійшовши кіоски й перекусивши на ходу, ми троє присіли відпочити на малолюдній лавці.

— Ха-а, наїлися-наїлися.

Я поплескував себе по животу.

Здається, вперше за довгий час я так об’ївся.

Сестра й Вінона теж посміхалися задоволено.

— Останнім часом ми постійно чимось займалися, тож такий день теж непогано.

— Так. Ми або б’ємося, або досліджуємо, отаке враження. Хоча й це подобається.

— О-о, ви обидві завжди такі зайняті. Іноді й відпочинок потрібен!

— Та й сама Вінона завжди поралася біля нас. Тобі теж відпочинок потрібен.

— Н-ні, що ви…

Дивлюся, як вони приязно розмовляють.

Хоч і знайомі лише кілька місяців, але, видно, душі сходяться.

Точніше, у сестри просто неймовірна комунікабельність.

Вона взагалі з будь-ким швидко знаходить спільну мову.

Я ж сором’язливий, тому з людьми сходжуся вибірково.

Раптом у кутку зору з’явилася Вінона.

Щось мене зацікавило, я глянув скоса й побачив, що в неї стурбований вигляд.

Наче вона ніяковіє й вертиться.

Гм… ну, ось воно що.

Але як це сказати.

Поки я вагався, сестра взяла слово.

— Вибач, Віноно. Не принесеш нам напої?

— Е? А, так! Слухаюся!

— Не треба так офіційно. Я ж не твоя пані.

— А, п-пробачте…

— Нічого. Тоді прошу. І не квапся.

— Так! Т-тоді я піду.

Сестра дала Віноні грошей.

Вінона швидким кроком зникла в натовпі.

Схоже, сестра теж усе помітила.

— Ну, то що сталося?

— Т-то що саме?

Невже сестра помітила, що я помітив?

Це трохи незручно.

— Раптове «Підемо на Свято фей!» — для Сіона це незвично.

— Коли перед очима феї, пов’язані з магічною силою, а ти кидаєш дослідження й запрошуєш, значить, щось не так?

— То що? Свято фей пов’язане з магією?

А-а, зрозуміло. Оце.

Якщо згадати мої попередні вчинки, то сестра має рацію.

Змалку я весь час був поглинутий магією, а все інше відкладав.

Якщо хтось просив мене про щось, я завжди був готовий допомогти, але сам майже ніколи нікого не просив і не запрошував.

Коли я просив тата про пела-камінь, він навіть виглядав щасливим.

— Ні, це не пов'язано з магією.

— Просто хотів пограти з усіма.

— Гм, і справді тільки це?

— Так, без жодного заднього наміру.

— Тоді гаразд. Мені теж весело. Давно вже ми з Сіоном так не гралися.

— А-ха-ха, справді. Стільки всього сталося.

— Через хворобу лінощів і курси в Санострії ми довго були далеко один від одного.

Подивившись на профіль сестри, я побачив, що вона трохи сумно опустила обличчя.

У грудях гостро кольнуло.

Це було заради сестри, заради людей і заради мене самого.

Тому жалю немає, але факт, що я змусив сестру сумувати, не змінюється.

Мені тринадцять, сестрі скоро шістнадцять.

Ми вже не діти, але братом і сестрою все одно залишаємося.

Досі сестра заради мене робила стільки всього.

Вона знайшла магічну силу еттентраута.

Намагалася захистити мене, свого молодшого брата.

Не висміювала мої магічні дослідження й допомагала.

Завжди залишалася на моєму боці.

І завжди вірила в мене.

Я настільки вдячний сестрі, що ніколи не зможу їй відплатити.

Сестра скаже, що це природно для брата й сестри.

Але все одно я хочу висловити їй подяку.

З цією думкою я дістав з-за пазухи намисто.

— Сестро.

— Це…

Я простягнув сестрі синє намисто.

Воно було парою до червоного намиста, яке колись подарувала мені сестра.

Прикраси були майже однакові. Точніше, я попросив зробити такі самі.

Я подумав, що краще не той самий камінь, а синій.

— Подарунок. Знак подяки сестрі, яка завжди допомагає.

— Д… дякую.

Останнім часом сестра трималася спокійно, але тепер явно здивувалася.

Вона розплющила очі й часто заморгала.

Цей вигляд здавався таким по-дитячому щирим, що я мимоволі усміхнувся.

— Спробуй одягнути.

Сестра, як я сказав, несміливо накинула намисто на шию.

Прикраса була простою, тож не заважатиме й у мандрах.

Синій камінь, що відбивав світло, навіював щось магічне.

— Гарно…

Сестра втупилася в синій самоцвіт і зачаровано зітхнула.

Від цього виразу, що здавався блаженним, моє серце здригнулося.

Вираз був дорослим.

Вона виглядала зовсім іншою, не такою, як завжди.

— Буду берегти, Сіоне. Я справді рада.

Притиснувши намисто до грудей, сестра засміялася так, ніби ось-ось заплаче.

У грудях розлилося тепло, а серце забилося, як на сполох.

Дивно.

Ніколи раніше перед сестрою я не почувався так.

Обличчя пекло, а серцебиття прискорювалося.

Можливо, через довгу розлуку, а може, тому, що сестра стала не такою, як раніше.

Кілька місяців мандрів, і я нічого не помічав.

А тепер дівчина перед очима здавалася дивно милою.

Помаранчеве волосся, вологі очі, блискучі губи, гнучке тіло, що ще росте, — усе це раптом привертало увагу.

Ніколи раніше такого не було.

Невже я дивлюся на сестру як на дівчину?

— Сіоне?

Звична надто близька відстань.

Рука сестри безцеремонно торкнулася мене.

Солодкий запах сестри вдарив у ніс, і хвилювання тільки зросло.

Не розуміючи, що це за почуття, я трохи відступив, ніби намагаючись це приховати.

— А, ні, н-нічого. Р-рад і я, що тобі сподобалося!

— …Так. Справді рада. Дуже рада. Справді… буду берегти. Буду берегти все життя.

Сестра ніжно пригорнула намисто.

Вона здавалася не моєю сестрою, а просто дівчиною на ім’я Марі.