Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

145. Різниця між феями та людьми

Минуло ще кілька днів.

Та сама галявина, та сама картина.

Домінік лежить на землі, сестра дивиться на нього з докором, а Вінона його доглядає.

А я сидів на підстилці навпроти графа.

— …Гм.

— …Розумію.

Ми з графом майже водночас замислено гмикнули.

Сестра непомітно присіла поряд із нами.

— Що таке? Щось не виходить?

— Га? А, та ні. Не те щоб погано, але…

— Т-так. Не те щоб погано.

— Щось ви недоговорюєте. То як справи?

Ми з графом перезирнулися й водночас ніяково всміхнулися.

— Е-е, поки що ми здебільшого вивчали колір магічної сили, яку випускають феї, — я ж казав, що в кольорі видно почуття?

— Ось що ми поки що з'ясували.

Я знайшов серед купи списаних пергаментів найсвіжіший і показав сестрі.

Там було написано:

● Кольори магічної сили фей

Червоний — гнів, обурення, роздратування

Помаранчевий — безтурботність, веселощі, радісне очікування

Жовтий — захват, радість, збудження, піднесення, схвалення

Салатовий — щастя, ніжність, бадьорість, любов, співчуття

Зелений — спокій, затишок, умиротворення

Бірюзовий — суворість, стриманість, холоднокровність, безпристрасність

Синій — холодність, відчуженість, розсудливість

Темно-синій — смуток, печаль, мука, неспокій

Фіолетовий — сум'яття, нерозуміння, невідомість, мінливий настрій

Рожевий — пристрасть, бажання, хіть, сексуальна любов

Чорний (сірий) — жорстокість, заздрість, злоба, жага руйнування

Білий (прозорий) — невинність, бажання знати, цікавість, щирість, зацікавленість

Це ми зрозуміли з численних розмов із Мелфі — із того, що було перед тим і після, і з виразу її обличчя.

Десь, може, і є неточності, але загалом мало б бути правильно.

Особливо непевно з чорним і білим.

Мелфі не бажає нам зла, а білий з'являється часом, але інколи здавалося, що з виразом обличчя він не збігається.

«Щирість» — це, правду кажучи, відписка.

Щодо рожевого я не дуже зрозумів.

Граф сказав «Це точно правильно», тож ми тимчасово залишили.

…Ні, але якщо це правильно, то Мелфі, коли розмовляє з нами… ну, краще не заглиблюватися.

Сестра пробігла очима пергамент, підвела голову й захоплено вигукнула:

— Та ви вже стільки всього розібрали!

— Ну от, я думала, що в вас нічого не виходить, раз ви такі похнюплені, а все ж непогано, хіба ні?

— Гм, ну так. Що ми трохи зрозуміли, що означає колір магічної сили фей — ми називаємо його «барвою магічної сили», — справді тішить.

— Але ж. Саме через ці зрушення й виникла нова заковика.

— Заковика? Яка?

— Почуття ми розуміємо, а от що означають слова — ні.

Ми ж і взялися вивчати мову фей насамперед тому, що хотіли з ними розмовляти.

Звісно, ще й заради магії і щоб більше дізнатися про фей, але навчитися розмовляти — це наша проміжна мета.

Побачивши барву магічної сили, ми розуміємо, що Мелфі в цю мить відчуває.

Але що вона каже — незрозуміло.

Тобто розмовляти ми просто не можемо.

— А-а… он воно що. Дивно. У людей слова все чітко передають, а от що за ними за почуття, що людина думає насправді — не знаєш.

— А у фей навпаки.

— Як подумати, справді… Тоді, може, феї, на відміну від людей, щиріші.

Може, тому в розмовах із Мелфі так часто трапляється біла барва.

Я мимохідь глянув на графа — той розширив очі, всміхнувся й щось записав на іншому пергаменті.

Так у феєзнавстві з'явилася ще одна теорія.

Ох і радий же граф.

Дивлюся, як він радіє, — і мені якось радісно.

Наче поділяю настрій однодумця.

Раптом я відчув на щоці чийсь дотик.

Сестра тикала мене пальцем у щоку.

— Щось дуже радий.

— Т-так?

— Коли друг радий, і сам стаєш радісним, це зрозуміло.

Сказавши це, сестра лагідно усміхнулася.

Її дорослий вираз обличчя змусив мене завмерти.

Її незвичні дорослі й жіночні рухи здавались чужими.

— Хі-хі, а ви з графом схожі.

— …Я й сам часом так думаю.

Не скажу, що бачу себе збоку, але розумію, що поринаю в магію з головою й то радію, то журюся.

Дивлячись на графа, думаю, що я, мабуть, такий самий.

Граф дописав і сяяв від задоволення.

Помітивши, що ми на нього дивимося, він схилив голову, а тоді ляснув себе по долоні.

— Ой, перепрошую. Знову я захопився…

— Нічого. Хай там як, перший етап ми, можна сказати, пройшли, тож час переходити до наступного.

— Атож! Тепер — міркування, гіпотези й перевірка на підставі фактів?

— Так. Даних у нас уже чимало.

— Ретельно розберімо, що ми з'ясували з барв магічної сили й розмов із Мелфі, і докопаймося до істини.

— А ти, сестро? Ви ж уже сьогодні обійшли все? Посидиш із нами?

Домінік так і лежав на підстилці.

Він, певно, ще довго не прийде до тями, а ранковий пошук сьогодні вже скінчено.

Монстрів, на відміну від досліджень, можна шукати лише вдень, а до Аджорама треба повернутися засвітла, тож шукають лише зранку й до другої-третьої години.

Тому, схоже, шукають двічі — зранку і по обіді.

Але після обіду, на уроці фехтування, Домінік частенько непритомніє, і по обіді вже ніхто нікого не шукає.

Сьогодні саме такий день.

Через дорогу, службу Домініка, розклад досліджень і таке інше вчитися фехтування доводиться лише опівдні.

Отже, сьогодні — день непритомного Домініка.

Я подумав, що сестрі, може, нема чим зайнятися.

— Ні, дякую. У мене є свої справи.

— Га? Он як?

Відмовила.

Щоб сестра відмовилася, коли я кличу, — рідкість.

Зазвичай вона погоджується, не роздумуючи.

Мене це трохи збентежило.

— Ну, до зустрічі.

Сестра, чи то помітивши, що в мене на душі, чи то ні, підвелася й швиденько пішла в ліс.

— С-сестро! Самій шукати не варто!

— Знаю! Монстрів я не шукатиму й далеко не піду!

Що ж це за справи?

Вона, здається, навмисне не сказала — невже це щось таке, чого мені казати не можна?

Сестра щось робить, не кажучи мені.

Я знаю, що вона не зробить нічого поганого.

Але таке вперше, і мені якось неспокійно.

Колись, у дитинстві, коли вона не змогла захистити маму, сестра з головою поринула у фехтування.

Сестра рідко ділиться тим, що її гнітить.

Завжди ставить на перше місце мене й інших.

Може, її й тепер щось мучить?

І чи не через мене?

— Даруйте, що втручаюся, але, здається, причина не сумна.

— Радше навпаки. Здалося, що вона щось задумала.

Граф лагідно всміхнувся, ворухнувши пишною бородою.

Невже в мене все на обличчі написано?

Негаразд. Ще граф через мене хвилюватиметься.

Я тут-таки зібрався й ледь усміхнувся.

— Дякую за турботу. Вибачте, що завдав клопоту.

— Та що ви!

— Ох, на старість так і тягне казати зайве!

— Треба й мені бути обачнішим! Ха-ха-ха!!

Граф розвіяв мою тривогу гучним сміхом.

Подумки дякуючи графові, я глянув туди, де зникла сестра.

Останнім часом сестра не така, як була.

Як подумати, воно й зрозуміло.

Сестра дорослішає. У неї саме перехідний вік, тож було б дивно, якби вона не змінювалася.

А я… мабуть, такий і лишуся.

Та й нехай. Мій справжній вік тут ні до чого.

Я просто робитиму те, що мушу й що хочу.

— Ну, почнімо.

— Так! Висловимо думки, обговоримо й дійдемо до гіпотези!

Ми з графом рішуче кивнули одне одному.

Зараз зосереджуся на тому, що переді мною.

Ну, до наступного етапу!