Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

144. Іноді треба відпочити

Минув тиждень. Опівдні.

Ми, як завжди, прийшли до Арсфії й саме обідали.

Ми з графом сиділи на підстилці й наминали сендвічі(?).

— Г'афе, я тефе пво це фумав… хрум-хрум.

— Ото учитель Сіон! Але, хрум-хрум, тут уфе фовсім інфе…

— Е-е, за їжею краще б не розмовляти…

Ми з напханими щоками жували й сперечалися про мову фей, аж поки Вінона нас не присоромила.

Ми з графом перезирнулися й майже водночас усе проковтнули.

— В-вибач.

— П-перепрошую.

Вінона, ніяково всміхаючись, прибирала посуд.

Поки ми з графом захоплено розбирали мову фей, сестра з Домініком, що вже поїли, зійшлися на галявині.

Обоє з мечами в руках.

Повітря аж бриніло від напруги, а ми з графом собі жували.

Домінік напав першим.

З кожного руху видно вишкіл.

На мечах він б'ється, як і годиться королівському гвардійцеві.

— Хух!

Меч Домініка блискавкою майнув до сестри.

Ми з графом потяглися по другий сендвіч.

До речі, часто сперечаються, як правильно — «сендвіч» чи «сандвіч», але як на мене, яка різниця.

Це ж японська переробка англійського слова, тож якщо прискіпуватися, то вже все треба вимовляти, як носії. А почнеш вимовляти по-англійськи — скажуть, що ти вихваляєшся.

Хоч що кажи, а охочі причепитися знайдуться завжди.

Під уривчастий дзенькіт металу думки мої все блукали десь далеко.

Кажуть, мовляв, дивно, що є страва «сендвіч», коли немає графа Сендвіча, — але так само дивно стверджувати це, не маючи жодного доказу, що графа Сендвіча немає.

До того ж і без графа Сендвіча страва з такою назвою цілком могла з'явитися, а в іншому світі й японську розуміють, і всі слова існують так, як я їх знаю, тож чіплятися саме до «сендвіча» й казати, що такого бути не може, трохи поквапно.

Якщо вже так, то можна спитати, звідки картопля у світі, схожому на середньовічну Європу, а ще є версія, що японська назва картоплі «джаґаімо» походить від «джаґатараімо», тобто «бульба з Джакарти», — то хіба не дивно, що вона є у світі без Джакарти?

Пошукай — знайдеться й багато іншого такого.

Але це ж не Земля, а слова тут справді існують, тож ясно, що сама ця суперечка — геть не про те.

— Гу-у-ух!

Домініка відкинуло аж до мене; він, на тремтячих ногах, із мечем у руці, підвівся й знову кинувся на сестру.

А міркувати, що у світі, де є монстри й феї, щось інше суперечить логіці, — незрозуміло, на чому це взагалі тримається.

На таке зазвичай відповідають: у фентезі щось дозволено, а щось ні, і щоб усе було правдоподібно, треба брати до уваги реальність.

Але що таке «правдоподібно»?

Найчастіше йдеться про почуття, про те, що діється в душі. Коли досі безпристрасний персонаж раптом спалахує або веселун стає холодним, кажуть: цей персонаж так не вчинив би, це суперечність, це неправдоподібно.

Але чи так це? Як на мене, немає істоти, більш суперечливої, ніж людина. Буває, що людина раптом зовсім змінюється. Кажуть, без пояснення причини це непереконливо, але все пояснити неможливо, а часом причини й зовсім немає.

Домінік, мов ганчірка, злетів у повітря, гепнувся на землю й засіпався. Але, видно, запалу ще не втратив: відчайдушно підвівся й злісно глянув на сестру.

— Оце такі вони, королівські гвардійці?

Сестрина підначка, видно, подіяла: Домінік із перекошеним від гніву обличчям кинувся на неї.

Тобто правильної відповіді майже ні в чому немає, а причини здебільшого десь посередині. Навіть коли щось здається сумнівним чи суперечливим, відповідь може бути в тому, чого ти не знаєш, а люди через незнання обурюються, заперечують і з розумним виглядом повчають.

А чого я, власне, про таке думаю?

Бо в цьому світі є пан Сендвіч, який вигадав сендвіч, а назва картоплі «джаґаімо» складена з «джаґа» — «горбкуватий» — та «імо» — «бульба».

Тобто виявилося, що можливе і таке саме походження, як я казав, і зовсім інше.

До речі, звідки я це знаю? Я теж засумнівався й розпитав. Бо цікаво ж.

Може, ті, кого бентежать такі питання й суперечності, якраз і мають хист до досліджень.

Цікавість — це сходинка до невідомого, так я думаю.

Поки я думав про всякі дурниці, бій, схоже, скінчився.

З гучним шурхотом Домінік відлетів аж бозна-куди.

Не ворушиться. Схоже, знепритомнів.

Сестра зітхнула й глянула, як він там.

— Віноно, подбаєш про нього?

— Т-так.

Як завжди доручивши Віноні подбати про Домініка, сестра знуджено повернулася до нас.

На сестрі не було ні подряпини — навіть не забруднилася.

— Ну як?

— Геть нікуди. Мабуть, хисту немає.

Сестра сказала це так прямо, що я тільки ніяково всміхнувся.

Домінік, як на звичайну людину, сильний. Це безперечно, але вище за звичайний рівень він не піднявся.

Він, гадаю, слабший і за нас із сестрою, і за Рафі.

Хоча як Рафі б'ється насправді, я ніколи не бачив, тож не можна виключати, що вона сильніша за нас, але навряд.

До речі, Домінік серед королівських гвардійців, певно, з найсильніших, тож річ не в тому, що він слабкий, а в тому, що ми надто сильні.

Ми ж із сестрою рівняємося на тата й пана Ґраста.

А ще, б'ючись із Домініком, сестра не користується Бустом. Тобто навіть без нього різниця величезна.

— Здається, за тиждень він не змінився.

— Ніяких зрушень. Чи то незграбний, чи то хисту немає. Старатися, видно, старається, але робить одне й те саме.

— Він не з тих, хто, як я, розуміє все чуттям, і не з тих, хто, як ти, будує стратегію.

Перше без природного дару неможливе.

Я не можу битися на чуттях, як сестра.

Як і Домінік, мабуть.

— Битися на чуттях — це вже талант, так не кожен може.

— Більшість людей тільки й може, що продумувати, як перемогти, і шукати спосіб просто посеред бою.

— Слухай, Сіоне.

— Звичайна людина не здатна «будувати стратегію посеред бою»…

— Хіба що бувалий вояк, хтось дуже кмітливий або той, у кого залізні нерви.

— Та ні, це кожен може. Я ж можу.

Сестра витріщилася на мене з докором, а я лише здивовано схилив голову.

Що це вона?

Сестра демонстративно зітхнула.

— Зазвичай думати можна лише тоді, коли маєш на це час.

— Або коли ніщо не заважає поринути в думки. Ви ж теж так, графе?

— Справді, пані Марі має рацію.

— Звичайна людина посеред бою стратегії не вигадає.

— Якщо вже доводиться обмірковувати, як перемогти, то супротивник тобі рівня або сильніший.

— Треба відбивати його удари й самому бити, щоб він не міг нападати.

— І все це за мить, а якщо одна хиба вирішує, жити чи вмерти, то на роздуми й поготів часу немає.

— О, то ви, графе, знаєтеся на бойових мистецтвах?

— Хо-хо-хо. Та що ви. Просто мій давній друг трохи фехтує, тож я дещо від нього чув.

— Сам я битися зовсім не вмію.

У бою з орками він лише дивився збоку, тож граф, мабуть, не кривить душею.

Мабуть… хоча хтозна.

— Он як. Ну, гаразд.

— Хай там як, отак воно. Тож будувати стратегію посеред бою, як ти, важко.

— Тому звичайні люди на тренуваннях вивчають усякі прийоми нападу й захисту, пробують їх, уявляють різні випадки й потім застосовують у бою.

— Я й сама здебільшого б'юся тим, чого навчилася, тренуючись із татом.

Мені це не здається таким уже важким.

Але коли сестра так каже, мабуть, це правда.

…А якщо це правда, то виходить, що я вихвалявся під виглядом скромності.

Якось аж соромно стало.

Краще про це не думати.

— А-але ж Домінік теж тренується, правда?

— Лицарі ж, мабуть, на прийоми особливо зважають.

— Так. Прийоми він знає.

— Якось ти це з натяком.

— Таке часто буває. Лицарі лише на словах: самі прийоми, а бойового досвіду жодного.

— Як це часто в аристократів: уміють битися лише гарненько.

— «Часто буває»… Сестро, а ти хіба таких зустрічала?

— Ні. Тато розповідав.

Так я й думав.

Хоча я й сам часто переказую слова тата й мами як щось певне, тож що вже тут казати.

Буває ж таке: здається, що слово батьків — це закон.

Але й правда те, що тато й мама кажуть лише справді слушне.

Вони ж кажуть, спираючись на великий досвід і знання.

Наші батьки, коли нас чогось навчають, завжди обережно добирають слова.

Що вони казали, коли дізналися, що я вивчаю магію, коли я пішов до гільдії авантюристів, коли почав лікувати хворобу лінощів, — це для мене досі наука.

— Домінік рухається надто правильно. А отже, надто одноманітно.

— Тож кожен його наступний рух передбачить хто завгодно. Аж так просто, що здається, ніби він знущається.

— Я це, власне, й підозрювала. Він страшенно правильний дурень.

— Мені здавалося, що він досить гнучко мислить… а, ні, не дуже.

Що ми робимо, він схвалює, а до жінок чомусь ставиться зверхньо.

Мабуть, мислить він закостеніло, але подекуди гнучко.

— Ну, як я його ще трохи погамселю, почне щось вигадувати.

— Таке треба зрозуміти самому, інакше толку не буде.

— А якщо не зрозуміє?

— Тоді гамселитиму ще дужче.

Як же страшно всміхається моя сестра.

Я поспівчував Домінікові й склав долоні, мов на молитву.

Тримайся, Домініку.

Тим часом ми з графом доїли.

— Ну, графе, повертаймося до роботи!

— Атож! Здається, ми ось-ось щось ухопимо!

Ми з графом, сяючи, кивнули одне одному й пішли до Мелфі, що спала по обіді.

— Ох, їм там весело, щасливці…

Я навмисне не звернув уваги на сестрине бурмотіння.

Вибач, сестро, що весело лише нам.

Але там без тебе не обійтися.

А в нас — своя справа.

Тож нічого не вдієш.

Переконуючи себе так, я лагідно розбудив Мелфі.