Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

140. Мелфі

Я поставив книжку на місце, повернувся до вітальні — і раптом відчув, що зголоднів.

Уже, мабуть, минув полудень.

Мабуть, скоро перша.

Після всього, що сталося, їсти хотілося ще дужче.

— Здається, пора пообідати.

Усі закивали на знак згоди.

А, то вони теж зголодніли, просто мовчали.

Ну й я: думаю лише про себе й зовсім не зважаю на інших.

— Слухай, ми що, тут їстимемо? Нам же тут не раді.

Сестра має рацію: феї нас остерігаються, ми тут зовсім чужі.

Ми без дозволу вдерлися до їхньої оселі.

А ще й нахабно тут обідати — це вже занадто.

— Так… вийдімо надвір. Негоже так із феями.

Я глянув на зелену й рожеву фей.

Вони все ще нас остерігалися.

Мабуть, страшенно бояться людей.

Хочеться все тут дослідити, але довше лишатися не варто.

Ми вже збиралися виходити, коли блакитна фея з мого плеча підлетіла просто до мого обличчя.

Вона щось казала, ворушачи ротом і випускаючи кульки магічної сили.

Здавалося, вона про щось просить, але я не міг зрозуміти, про що.

Чого вона хоче?

Ми перезирнулися, а блакитна фея полетіла до двох інших і стала з ними сперечатися.

Блакитна щось гаряче доводила, зелена злякано ховалася за рожеву й раз у раз зиркала на нас, а рожева хитала головою й показувала на нас пальцем.

— Здається, вони сваряться, вигнати нас чи лишити…?

— Схоже на те. Блакитна, видно, нам довіряє.

— Але ж феї зазвичай не люблять людей, тож блакитна поводиться напрочуд незвично.

— Т-то, може, нам краще все-таки піти?

На ці слова Вінони я повільно кивнув.

Приємно, що блакитна фея за нас заступається, але через інших фей нам таки краще піти.

Я поволі відійшов, щоб феї мене бачили, але не надто близько.

Рожева й зелена феї люто на мене зиркнули чи насторожено завмерли, а блакитна підлетіла до мене й замахала руками, ніби кажучи «зачекай».

Мабуть, хоче сказати, що все гаразд.

Я ніяково всміхнувся й показав на двері.

— Дякую. Ми підемо. Негоже нам тут бути.

І ми всі вийшли надвір.

Блакитна фея сумно дивилася нам услід.

Коли я вже зачиняв двері, то побачив її обличчя, і мені стало якось ніяково.

Ми вийшли, а блакитна фея квапливо вилетіла з маленьких дверцят.

Ми помахали їй і пішли до села фей.

Блакитна фея ще трохи щось мені втовкмачувала, але згодом зажурилася й похнюпилася.

На душі в нас було якось недобре, і ми знову перезирнулися: що ж робити?

Але нічого не вдієш.

Принаймні поки що.

Ми ж тут лише чужі.

Ми пройшли через село фей і дісталися брами.

Я обернувся до блакитної феї.

Вона стільки для нас зробила.

Якби не ця блакитна фея, нас би навіть до будинку не пустили.

Увійти силоміць ми б, звісно, змогли, але тоді феї про нас були б геть поганої думки, і порозумітися з ними ми б уже й не мріяли.

Нас і досі остерігаються, але те, що ми потрапили до села фей, — це вже початок.

І все завдяки їй.

— Дякую. Ти нам дуже допомогла. Ми багато чого дізналися.

Блакитна фея кволо глянула на мене й схилила голівку набік.

— Не зрозуміла… Ну, для неї це виглядає так: вона нас затримує, а ми йдемо, тож навряд чи вона думає, що ми вдячні.

— А то ще й подумає, що ми її образили.

— Якби ж ми розуміли одне одного…

Сказав я — і тут до мене дійшло.

Феї не розуміють людської мови.

Точніше, мови як такої в них, мабуть, немає.

Тому вони й передають, що хочуть сказати, кульками магічної сили з рота.

Жестами трохи порозумітися можна, але не дуже.

Якби ми могли спілкуватися як слід, я б дізнався про фей куди більше.

Кульки магічної сили.

Що вони означають — я не знаю.

Що означає колір магічної сили, рух рота — я ще не збагнув.

Але…

Навіть не розуміючи змісту, дещо зрозуміти можна.

Я відчув магічну силу.

Не так, як зазвичай, коли магічна сила підіймається зсередини, я виводжу її назовні, веду по шкірі до руки й випускаю.

Я уявив, як магічна сила тече в моєму тілі, і, не перериваючи цього потоку, видихнув її з рота.

Це — «мова фей».

Я розтулив рота, звертаючись до блакитної феї.

Без голосу.

Важило лише те, що я так зробив.

Сама ця магічна сила, певно, нічого не означала.

А може, це було щось для неї образливе.

Або щось безглузде, недоладне, по-дитячому незграбне чи й зовсім непристойне.

Але…

…я справді заговорив до неї її мовою.

Блакитна фея глянула на мої губи й роззявила рота.

Вона заворожено дивилася на кульку магічної сили, а тоді аж зарум'янилася.

Сяючи усмішкою, вона захоплено замахала руками, облетіла мене навколо й обійняла мене за обличчя.

Вона щось каже. З її рота сиплються кульки магічної сили.

Відповісти я не можу.

Але я зрозумів, що вона мене зрозуміла.

Що я хочу подружитися з феями.

Що заради цього я й так зробив.

І що я здатен спілкуватися з ними, феями.

Феї, мабуть, і самі знають, що випускати магічну силу вміє далеко не кожен.

Вони не менш розумні за людей, і в них є свій, не такий, як у людей, спосіб спілкування.

Вони такі самі. Такі самі, як ми, — відчув я.

Мені стало так радісно, що я й сам розплився в усмішці.

Усі тепло дивилися на нас.

Фея відлетіла від мене й показала на браму.

Мабуть, не «забирайтеся», а «ходімо туди».

Бо вигляд у неї радісний.

Ми підійшли до брами, і в ній проступила картина зовні.

А, щоб вийти, магічного ключа не треба.

Блакитна фея сіла мені на плече.

Не те що досі — тепер вона була в чудовому гуморі й бовтала ніжками.

— Вона що, з нами збирається?

— Схоже на те. Але за межі Арсфії я її, звісно, не візьму.

Людину з феєю на плечі одразу ж усі помітять.

У Рістії ще нічого, а в Медіфі подумають, що я щось зробив із феєю, і мене ще й покарають.

— Е-е, а може, дамо їй ім'я?

— А то незручно до неї звертатися… т-тобто я не про те, що вона як домашня тваринка.

Несміливо мовила Вінона.

— І справді. Без імені незручно.

— …Тоді, може, Аой?

Бо по-японському «блакитна» — «аой».

Так, я знаю, що це надто просто.

Зате ж зрозуміло, хіба ні?

— …………Ну, а чом би й ні?

— Т-т-та хіба так можна?!

Сестра абияк погодилася, і Вінона аж скрикнула.

— Ц-це ж ім'я! Її ж так завжди кликатимуть!

— Н-ну, бачиш, у фей, здається, і мови немає… це ім'я лише для нас.

— А-але ж ім'я — це важливо.

Як рідко коли, вона не приховувала почуттів.

І справді, я, мабуть, надто легковажно до цього поставився.

Мені якось байдуже до імен і назв.

Навіть назви магії я складаю навмання зі слів, які колись чув.

Але щоб Вінона мені заперечила — це справжня рідкість.

Кілька місяців тому вона нізащо б мені не перечила.

Я пильно подивився на неї, і Вінона, наче схаменувшись, рвучко вклонилася.

— О-ой, п-перепрошую… Як я могла заперечити вам, пане Сіоне…

— Та ні, усе гаразд. Я справді надто легко до цього поставився.

Та й узагалі, Аой — це надто по-японському.

Для японця це звичайне ім'я, тож, хоч і просте, але згодилося б, а тут це просто слово «блакитна».

Певно, подумають, що я до неї зовсім байдужий.

Ім'я, кажете…

Гм, не виходить. Не вмію я такого.

От і меч із громового заліза я так назвав просто ієрогліфами — що він є, то й назва.

Вінона, знітившись, опустила очі.

Гм. Раз уже Вінона висловила власну думку…

Може, це якраз нагода, щоб вона стала самостійнішою.

— Тоді, Віноно, придумай ім'я ти.

— Я-я?! А-але…

Я поплескав Вінону по плечу.

— Доручаю це тобі.

Вінона розгубилася, але, здається, трохи зраділа.

Вона останнім часом зажурилася, бо вправи з магічною силою не ладяться, тож це, може, якраз до речі.

Вінона невисокої про себе думки, тож якщо доручити їй щось особливе, вона трохи більше в себе повірить.

Та й мені це, як бачите, не дуже дається…

— Т-тоді… може, Мелфі?

— О? Це ж ім'я діви чистої води з міфу про сотворіння.

Міф про сотворіння, або міф творення, розповідає, як постав цей світ.

Утім, у цьому світі навіть про Війну Луґре, що була тисячу років тому, майже забули.

Певно, міфи сильно перекручені, та й узагалі вірити міфам не варто.

Колись мені їх розповідала мама, але мені було нецікаво, тож я мало що запам'ятав.

Я ж не думав, що вони мають якийсь стосунок до магії.

До речі, міфи — обов'язковий предмет для дітей аристократів.

Але назвати фею на честь героїні міфу…

Здається, я трохи зрозумів, якими Вінона бачить фей.

Дивовижними, недоторканними істотами, до яких її тягне.

Мабуть, вона почувається приблизно так само, як я.

— Так, Мелфі — гарне ім'я.

— П-правда? Я рада.

Вінона полегшено зітхнула.

Утім, я й надалі збираюся доручати їй вигадувати імена іншим феям.

Але поки що змовчу.

— Тебе звуть Мелфі. Подобається?

Мелфі здивовано кліпнула, а тоді всміхнулася.

Хе-хе, не зрозуміла.

Ну й нехай. Це ім'я не стільки для неї, скільки для нас, щоб ми якось її називали.

І ми разом із Мелфі пройшли крізь браму.