Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

138. Я знаю

Усередині будинок, на диво, був майже як звичайний.

Щоправда, усе тут здавалося старомодним.

Може, його збудували дуже давно?

Цивілізація в цьому світі розвивається страшенно повільно.

Думаєш, що будівлі кілька років, а їй уже кілька десятків.

Звісно, часто вони старі й зношені, але матеріали й будова, видно, міцні, тож тримаються вони досить добре.

Тут звикли, що речі мають служити довго, тож будинки часто підправляють і підсилюють, — мабуть, тому старих будівель так багато.

Я подумав, що й цей будинок не виняток і його теж підсилювали, але, хоч збудований він по-старому, на давно обжитий не скидався.

Може, тут жив хтось, хто любив старовину?

Вітальня й кухня, а в кутку — лише книжкова полиця та стіл.

Схоже, є й другий поверх: глянувши вгору, я побачив над відкритими сходами двоє дверей.

Мабуть, гостьова й спальня.

Кухнею користувалися — це було видно.

Але всюди було чисто прибрано, пилу ніде не було.

Хтось тут жив, а може, прибирають феї?

Будинком стривожено металися рожева й зелена феї.

Було ясно, що нас вони остерігаються.

Налітавшись, феї зупинилися віддалік і, обнявшись, тремтіли.

Фея, що й досі сиділа в мене на плечі, щось їм сказала.

Обидві помітно хвилювалися й раз у раз хитали головами.

«Він хороший».

«Не може він бути хорошим!»

«Люди небезпечні!»

Може, вони про таке говорять?

Хоча я це щойно вигадав, тож хтозна, чи так воно.

Але, гадаю, недалеко від правди.

Блакитна фея, схоже, все вмовляла їх, а ми могли лише дивитися.

За кілька хвилин дві феї, схоже, трохи заспокоїлися й боязко підлетіли до нас.

Я всміхнувся, вони перезирнулися й знову відлетіли трохи далі.

Вони вже не так насторожі, як досі, але все ще не довіряють.

Тримаються віддалік і стежать, що ми робимо.

Швидко подружитися, схоже, не вийде.

Я глянув на блакитну фею — вона радісно всміхалася.

Ми, звісно, врятували її від кобольдів, але, може, вона й сама дуже довірлива.

Мені хотілося її торкнутися, але якщо підступитися надто близько, вона може насторожитися, тож краще не треба.

Я лише всміхнувся їй у відповідь.

— Схоже, лишитися в будинку нам принаймні дозволили.

— Т-так, схоже на те… Але, учителю Сіоне, що то за фея у вас на плечі?

— Це фея, яку ми з сестрою колись урятували від кобольдів.

— Так. Скільки часу минуло. І як це вона нас запам'ятала?

— До того ж кобольдів ми били в лісі біля Істрії, тож якщо її дім тут, вона подолала чималу відстань…

— Гм-м, он воно як.

— Але я досі не чув, щоб феї долали такі відстані.

— Може, феї мають звичку перелітати з лісу до лісу…

— А вже те, що фея пам'ятає добро, показує, що вона дуже розумна!!

— Це ж нове відкриття! Та ще й ціле село фей!

— Т-таки недарма я чекав на учителя Сіона!

— Поряд з учителем відкриття сиплються одне за одним!

Граф захоплено вигукнув.

Феї аж здригнулися й утупилися в нас.

— Графе…

— П-перепрошую… я обережніше. Вибачте.

Граф квапливо вклонився нам і феям.

Побачивши це, феї поки що заспокоїлися.

Мені сподобалося, що він отак щиро вибачився перед феями.

Таки граф — достойна людина, що з усіма поводиться однаково.

Утім, я це й так знав: на курсах лікування хвороби лінощів він шанобливо ставився й до мене, і до тих, хто набагато молодший за нього.

— Ну що, оглянемо будинок?

— Тільки так, щоб не розгнівати фей.

Ми всі обережно взялися оглядати будинок.

На другому поверсі було дві кімнати — гостьова й спальня.

У спальні стояли книжкова полиця й стіл, але на полиці була лише одна книжка.

Я взяв її й погортав, але там були самі незнайомі письмена, і прочитати я не зміг.

Наче кривульки — складне письмо, як десь на Близькому Сході.

Потім спитаю графа, чи він може це прочитати.

На столі нічого не знайшлося.

Зазирнув і до гостьової, але там не було нічого ні про господаря будинку, ні про фей.

Отже, тільки одна книжка.

Я з книжкою спустився на перший поверх.

— Графе, ви можете це прочитати?

— Дайте-но гляну.

Граф гортав книжку й щось бурмотів, але зрештою, ніби здавшись, похитав головою.

— Ніколи не бачив таких письмен. Я не прочитаю…

— Може, це давня мова, а може, якась ще невідома.

Давня мова.

Може, це щось пов'язане з Луґре, а може, мова демонів?

У цьому світі навіть історія Війни Луґре, що була тисячу років тому, оповита туманом, тож про те, що було до неї, певно, й записів немає.

Утім, і на Землі сила-силенна історичних фактів стає відома, лише коли знайдуть якісь письмові пам'ятки.

Якщо так буває навіть у світі з розвиненою наукою, то тут — і поготів.

— А мовознавець прочитав би?

— Навряд.

— Записів давніми мовами майже не лишилося, та й мовознавців дуже мало.

— Серед учених це нікому не потрібно, а головне — на цьому не заробиш…

Але й самі ми це навряд чи розшифруємо.

Якщо розшифровувати мову з нуля, навіть ціла купа знавців навряд чи прочитає все.

Не думаю, що нам, цілковитим неукам, це під силу.

Розчарований, я машинально гортав книжку далі.

І раптом погляд зупинився.

Чому…

…тут ці знаки?

Серце гупнуло.

Мене вмить усього обсипало потом, руки затремтіли.

Що ж це таке?

— Що з тобою?

Голос сестри долинув до мене.

Але я думав лише про книжку.

Я не міг відірвати очей від того рядка.

Там було написано…

…японською: «Земля».