Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

137. Село фей

Ми ввійшли туди, де магічна сила була ще густіша.

Ліс був такий самий, але щось у ньому було не так.

Я мимоволі обернувся.

— Та не може бути…

Вихопилося в мене від подиву.

Усі теж подивилися туди, куди дивився я.

І всі як один витріщили очі й завмерли.

Позаду був обрив.

Я боязко зазирнув униз, але там, як у безодні, нічого не було видно.

Саме небо, а вдалині — ні землі, ні моря.

Я подумав, що ми, мабуть, дуже високо, але повітря не було розріджене, і хмар поряд теж не було.

А внизу простягалося море хмар.

Дивне місце.

Сяк-так оговтавшись, я рушив углиб лісу.

Я йшов за крихтами магічної сили, що були всюди.

І ми дійшли.

Дерева розступилися, і перед нами відкрилася простора галявина.

На деревах і на землі стояло кілька хатинок.

Але не для людей — зовсім крихітні.

Навколо цих хатинок, менших за третину людського житла, весело кружляли феї.

Голосів чути не було, але з ротів у фей вилітало безліч кульок магічної сили, і ясно було, що вони весело розмовляють.

Це було село фей.

Перед незліченними феями ми так і закам'яніли.

— Стільки фей…

Це вихопилося в мене мимоволі, але, певно, кожен подумав те саме.

Відколи я в цьому світі, я бачив чимало дивовижного, але нічого такого казкового ще не траплялося.

Я, мов зачарований, забувши про все, дивився на це видовище.

Усе було таке несподіване, що ніхто й не подумав сховатися.

Тож феї нас помітили.

Феї кинулися врозтіч: хто сховався в хатинку, хто полетів геть.

Отямившись, я одразу зрозумів, що схибив.

Але було вже пізно.

Фей, що були всюди, як і не було.

— Ну й халепа…

— Якщо отак раптом з'явитися, вони, звісно, злякаються.

Граф ніби ще не прокинувся від сну, але отямився досить швидко.

Хоча й досі був збуджений.

Як і я, правду кажучи.

Навіть сестра заніміла, задивившись на це.

Тут хто завгодно втратив би спокій.

— Що робитимемо? Феї поховалися.

— Гм, може, постукаємо в хатинки?

— Можна… Хоча так налякані, навряд чи вони відгукнуться.

Ми ходили від хатинки до хатинки й гукали.

Але феї визирали з віконець і, тільки-но зустрівшись із нами поглядом, ховалися.

Нас, безперечно, вважали непроханими гостями.

— Так я й думав. Феї не люблять ні людей, ні монстрів.

Ми не знали, що й робити.

Правду кажучи, ми прийшли лише дослідити, як живуть феї, і шкодити їм зовсім не збиралися.

Навпаки, якщо вдасться, ми хотіли б із ними подружитися.

Хоча, судячи з того, як вони поводяться, це навряд чи вийде.

Та й невідомо, чи розуміють вони нашу мову.

Поки ми з графом мізкували, поряд стала сестра — вона, здається, уже оговталася.

— Слухай, а деякі феї ж полетіли не до хатинок, а вглиб лісу, так?

— Може, там щось є? Ходімо глянемо.

Ми вийшли із села фей і рушили вглиб лісу.

Там була дорога. Дивно, але не звірина стежка, а справжня, вимощена.

Невже це зробили феї? Надто вже вона скидалася на людську роботу.

Пройшовши дорогою, ми побачили будинок.

Але цей будинок, на відміну від хатинок фей, був такий самий, як людський.

— Це… що це означає?

Вінона розгублено спитала мене.

Я розумію, про що вона.

Щоб потрапити сюди, треба надзвичайно тонко керувати магічною силою.

Щоб відчинити браму, через яку ми ввійшли, треба було випустити магічну силу, схожу на ту, що випускають феї.

Ключ був не потрібен, і щось сталося без жодних дій фей, — тож я вирішив, що річ у магічній силі, і випустив туди, де зникли феї, магічну силу, схожу на їхню.

Здогад виявився слушним: брама відчинилася, і ми тут.

Але навряд чи хтось іще з людей на таке здатен.

Тоді, може… це була й не людина?

Якщо в нього є магічна сила, то це або демон, або… Луґре.

Хоча, може, браму можна відчинити й інакше, без керування магічною силою, тож напевно не скажу.

Але безперечно одне: у цьому селі фей жила або живе людина чи хтось подібний до людини.

Мене тривожить, я насторожі, але хвилювання стримати не можу.

Адже якщо тут є хтось, кому довіряють феї, він, можливо, щось знає про магію.

Тепер мої дослідження магії майже не посуваються.

Якщо він щось знає, може, це й зрушить їх із місця.

Від цієї думки сподівання самі собою зростали.

З вікон будинку на нас стривожено дивилися феї.

Придивившись, я помітив, що тут і там у будинку є крихітні дверцята, щоб феї могли залітати й вилітати.

— Звідки тут будинок, у якому може жити людина?

Граф, видно, думав про те саме, що й я.

Але відповісти тут нікому.

Самі загадки.

Таки без розмови з феями нічого не з'ясуєш.

Але якщо силоміць вдиратися в дім чи наполягати на розмові, вони ще більше від нас відсахнуться.

Я думав, як бути, аж тут Домінік, якого ніс на спині лицар, прокинувся.

— Га?.. Д-де це я?

Лицар поставив Домініка на землю.

— Річ у тім, що…

Я коротко розповів, що сталося.

Домінік слухав недовірливо, але, побачивши на власні очі село фей і самих фей, поки що з цим змирився.

— Чого тільки не буває… Але що робитимемо далі?

— Феї, схоже, налякані. Поговорити з ними, мабуть, не вийде.

Домінік мав рацію.

Якщо лишатися тут, ми тільки лякатимемо фей.

Може, повернутися?

Але тоді ми підемо ні з чим.

Нарешті з'явилася нагода дізнатися про фей — не хочеться її змарнувати.

Але й нав'язуватися не можна.

Що ж робити?

Аж поки я сушив собі голову, маленькі дверцята будинку повільно відчинилися.

Я глянув туди: крізь щілину на нас крадькома визирала фея.

Ми розгублено чекали, що вона робитиме.

Блакитна фея, побачивши мене, кілька разів кліпнула, радісно всміхнулася й жваво закружляла.

Вона кружляла навколо мене, лишаючи в повітрі блискучий пилок магічної сили.

— Щ-що ж це відбувається?!

Граф, лицарі й Вінона розгублено стежили очима за феєю.

Фея зупинилася просто переді мною.

І всміхнулася.

І тут до мене дійшло.

Я глянув на сестру — вона, схоже, теж збагнула.

— Та сама фея, що її спіймали кобольди?!

Ми з сестрою вигукнули це водночас.

Блакитна фея здивовано глянула на нас і сіла мені на плече.

— Т-ти що, мене пам'ятаєш?

Блакитна фея не промовила ні слова.

Але ворушила ротом, випускаючи різнобарвні кульки магічної сили.

Схоже, вона щось відповідала, але що — незрозуміло.

Чи розуміє вона, що ми кажемо, чи, як і я, просто говорить своє?

Не знаю. Але, здається, вона до нас прихильна.

До речі, здається, вона була серед тих фей, що тікали від орків.

Було далеко, тож певності нема, але, здається, ще дві — рожева й зелена — сховалися в хатинці.

Отже, ці троє фей — може, ті самі, за якими гналися орки.

Поки я міркував, блакитна фея показала на будинок.

— Це вона кличе зайти?

— Мабуть, так?

Перемовляючись із сестрою навмання, я боязко взявся за ручку дверей.

Замкнено, схоже, не було — двері легко відчинилися.