Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

135. Ієрархію встановлено

На мене летить палиця сірого орка.

Краєм ока побачивши, що Домінік і лицарі зійшлися з рештою орків, я відбив палицю тильним боком правої руки.

Навколо розлігся важкий металевий брязкіт.

Так я відбивав, щоб перевірити, чи вдосконалений Громовий вогонь справді такий міцний.

Звісно, ще й завдяки Щиту кістки, м'язи й шкіра руки вціліли.

— Таки молодчина Фрея.

Відколи Фрея його вдосконалила, у справжньому бою я застосовую його вперше.

Так, чудово. З таким можна битися навіть із демонами.

Сірий орк, чий удар з усієї сили я так легко відбив, розгубився.

Може, хоч трохи запал утратив?

Та ні — сірий орк тут-таки розлютився й ударив знову.

Я відбиваю. Знову удар — відбиваю — удар.

Після кількох десятків таких ударів сірий орк важко засапався.

Громовий вогонь цілий. Тож я переконався, що він справді дуже міцний.

Я стежив і за Домініком із лицарями — схоже, з орками вони таки впоралися.

Що ж, на орках, мабуть, більше нічого не перевіриш.

Магією тут особливо не покористуєшся, та й нічого такого, що можна випробувати лише на орках, у мене немає.

Я неквапом підійшов до знесиленого сірого орка.

Мабуть, я рухався так буденно, що сірий орк не встиг зреагувати.

Я поклав обидві долоні йому на груди й тут-таки випустив Болт.

— О-ґо-ґо-ґо-о?!

Орк закотив очі, глянув у небо й повалився навзнак.

Орка все ще било в судомах.

Я присів поряд з орком і став його розглядати.

Схоже, навіть Болт на якісь п'ятсот магічної сили, якщо пустити його просто в тіло, неабияк сильний.

А якщо уявити, що пускаєш його просто в серце, діє нищівно.

Це теж знадобиться.

Досі я здебільшого вдавався до показної й грубої магії, як-от Флер-Шторм чи Високий Блоу, але якщо треба ховатися від чужих очей, варто шукати й такі способи.

Хоча я ж зараз і так з Бустом, тож збоку все одно поводжуся дивно…

— Ні рани, а вбили на місці — чудово.

— Кажуть, що в орків товсте м'ясо і зброєю їх важко вбити.

— …Це опік? Хм, як же ви його здолали?

Я й не помітив, як поряд присів граф і розглядав орка.

Я аж здригнувся й озирнувся: Домінік і лицарі вже впоралися з орками.

Он як, значить, він переконався, що вже безпечно.

Граф дивився на мене зі жвавою цікавістю, а я ніяково всміхнувся у відповідь.

Графові, певно, можна розповісти про магію, але поряд Домінік із лицарями, тож про всяк випадок поки що змовчу.

— Ось цією зброєю.

— О? Можна глянути?

— Так. Тільки обережно. Якщо піднести близько, по ній іде струм.

— Струм? Гм, незнайоме слово… Ну, дозвольте.

Я зняв Громовий вогонь і дав графові.

Граф уважно роздивлявся Громовий вогонь.

— Он як, це ж, здається, громовий камінь? Схоже, у нього ті самі властивості.

— Але ж казали, що цей камінь неможливо обробити…

— Так і було, але все склалося по-різному.

— Гм, цікаво, але в ковальстві й мінералогії я не тямлю, тож далі розпитувати не буду.

— Але ж учитель Сіон — справжнє диво!

— Знатися не лише на медицині, а й на ковальстві…

— Недарма я так шаную учителя Сіона!

— Т-та що ви, нічого такого особливого.

Зробив його пан Ґраст, а вдосконалила Фрея.

Я лише з поважним виглядом казав, що робити, а насправді нічого особливого не зробив.

Але граф дивився на мене з пошаною.

Ох і щира ж він душа.

Поки ми розмовляли, Домінік стояв похмурий.

— Пане Сіоне… вибачте. Я лицар, а мене довелося рятувати…

— Я гостро відчуваю, що мені бракує сили.

— Не переймайся так.

Більше я нічого не міг сказати.

Правду кажучи, я подумав, чи не зачепив його гордість.

Але якби я тоді просто дивився, хтось, мабуть, загинув би.

Якщо за це мене просто не злюблять — нехай.

Так я думав.

Але Домінік із лицарями вишикувалися переді мною й разом стали на коліно.

— Пане Сіоне… ні, учителю Сіоне! Навчіть нас битися!

— …………Що?

Від такої несподіванки в мене в голові стало порожньо.

Що вони таке кажуть?

Ні-ні, це ж якось не так!

Хіба коли якийсь простак, не тямлячи свого місця, лізе вперед, йому не заздрять і не кажуть «не пхайся, куди не просять»?!

Я страшенно розгубився.

Ну просто геть розгубився.

Я з тих, хто дає раду всьому, лише коли все передбачив, підготувався й налаштувався.

Тож коли трапляється щось несподіване, я гублюся й не знаю, що робити.

Так було, і коли сестра раптом знепритомніла, і в Багряну ніч.

Поки все так, як я передбачив, я тримаюся спокійно, а як не передбачив — розгублююся.

От і зараз я розгублений.

— А-але ж у вас є наставник чи хтось, хто вас навчає?

— Ні, немає!

— Нам звеліли вправлятися кожному самому.

— Зазвичай кожен шукає собі когось, хто навчить, але нам цього було мало.

— Таких, як ви, учителю Сіоне, ми ще не бачили!

— Благаємо, благаємо, навчіть нас!!

Лицарі дивилися на мене палкими, ні, налитими кров'ю очима.

Страшно. Що це за люди?

Це що, ті самі схиблені на фехтуванні?!

Кепсько, щось мені це не подобається.

Я глянув на сестру, благаючи про допомогу.

Сестра гарно всміхнулася й схилила голову набік.

А, вона й не думає допомагати.

Гр-р, ну, раз ти так!

— Т-та ні, фехтування — це не моє.

— Моя сестра і на мечах, і в рухах набагато вправніша за мене, тож, може, попросите її?

Почувши це, сестра аж очі витріщила.

А тоді люто глянула на мене й стиснула кулаки.

Хе-хе-хе, не вийде, сестро, в тебе відсидітися збоку.

Пропадати — то разом, а ще краще — перекласти все на неї.

До того ж, як на мене, я й не збрехав.

Я вправлявся з татом, покладаючись на магію, а сестра — мечниця, тож навчати Домініка й лицарів пасує їй більше… так я думав.

— Перепрошую, пане Сіоне. Хоч би яка вона була талановита, а все ж дівчина.

— Як мечникам нам нема з чого їй програвати.

— Серед лицарів немає жодної жінки.

— Жінки поступаються чоловікам і силою, і вмінням.

Ох, ну й наробив я.

Сестра, сіпаючи щокою, свердлила поглядом спини Домініка й лицарів.

Якщо говорити лише про фехтування, рівних сестрі не так уже й багато.

А вона ж ще й Буст уміє, тож сильна страшенно.

Але сказати цього я не наважився, лише, обливаючись холодним потом, підняв руки.

Сестра непомітно вже стояла в Домініка й лицарів за спиною.

Сестра не злостива. Зазвичай вона рідко сердиться.

Але коли глузують з її фехтування чи кажуть «ти ж дівчина», вона гнівається.

Ще й як гнівається.

Удома вона не сердиться, а от на авантюристів не раз показувала ікла.

Ну, про це якось іншим разом.

Чи то відчувши, що за спиною в них стоїть сестра з обличчям демона, Домінік і лицарі повільно обернулися.

— А перевірмо, чи я слабка?

Здавалося, вона ось-ось вихопить меч.

Хоч і моя сестра, а страшно.

Коли сердиться зазвичай лагідна сестра, від страху аж мороз по спині.

Я позадкував, наче тікаючи.

— Хе, гаразд. Показати дівчині, як воно насправді, — теж обов'язок лицаря.

— Та не бійтеся, я битимуся впівсили.

— В-впів-впівсили, кажеш?!

— Ну с-спробуй. Якщо зможеш!!!

Вони вихопили мечі й стали одне проти одного.

Вінона біля них метушиться, а лицарі збираються подивитися.

Ох, нічого не вдієш.

Я з докором зітхнув.

І раптом на краю поля зору щось ніби майнуло.

— О, он там…

Мимоволі вихопилося в мене.

Там були феї.

Три феї — із зеленим, блакитним і рожевим волоссям, крильцями й убранням.

Зустрівшись зі мною поглядом, вони квапливо втекли.

— А! Ч-чекайте!

Тільки-но феї зникли, ззаду підбіг граф.

Він, поки все це діялося, якось непомітно відійшов.

Я аж подивувався, як спритно він утік, щоб його ні в що не втягли.

— Що сталося, учителю Сіоне? Що там?!

— Тут були феї, але, схоже, втекли.

— Гм… здається, неподалік є невелике поселення фей. Може, вони подалися туди.

— Певно, коли з'явилися монстри, феї з великого поселення перебралися до іншого.

— Може, підемо туди?

— Атож. Монстрів здолали, тож тепер, певно, безпечно.

Я з графом не погодився.

Бо не вірив, що всіх монстрів здолано.

Доказів і підстав у мене немає, але чуття мене, певно, не підводить.

Бо в лісі й досі відчувалося щось недобре.

А позаду лежав непритомний Домінік, переможно стояла сестра, Вінона ледь не плачучи кликала мене на поміч, а лицарі все гукали Домініка.

Мені лишалося тільки покірно всміхнутися.