Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

133. Тривога глибокого лісу

Ми трохи пройшли лісом, і граф пригнувся.

— Далі, будь ласка, тихенько.

Слідом за графом ми теж пригнулися й намагалися не шуміти.

Кілька хвилин ми повільно посувалися вперед, а тоді граф зупинився.

— Ось тут.

Граф радісно прошепотів це й рішуче кивнув.

Ми теж кивнули у відповідь, і граф обережно виглянув із кущів.

— Гм?!

Граф щось буркнув і вискочив із кущів.

Ми квапливо подалися за ним.

Там було напрочуд прозоре озеро.

Магічна сила, ще густіша, ніж на озері з еттентраутами, здіймалася й розчинялася в повітрі.

Довкола пливла безліч кульок, що випромінювали тепле світло.

Але й годі.

Більше там нічого не було.

Граф розгубився, і я звернувся до нього.

— Зазвичай тут бувають феї?

— Т-так. Зазвичай тут кілька десятків фей, а то й більше.

— Щойно відчують людину, вони тікають, але я завжди дивлюся на них зі схованки, і мене майже ніколи не помічали.

— А феї не бачать магічної сили здалеку?

— Може, ми хоч і ховалися, а вони помітили, що в нас є магічна сила, і втекли?

До речі, свою магічну силу я притлумлюю.

Тож збоку мою магічну силу розгледіти мало б бути важко.

Але хоч я свою й притлумлюю, магічну силу графа й сестри видно як на долоні.

Щоправда, її в них не так багато, тож здалеку, гадаю, навіть я б її не побачив.

— Н-ні. Навіть відколи я навчився випускати магічну силу, феї мене жодного разу не помітили!

— Я ж і кілька днів тому сюди приходив, і тоді феї точно були!

— Тобто навряд чи вони втекли через нас.

— Може, причина інша. Давайте подивимося.

Ми розділилися й оглянули береги озера.

Людська рука тут нічого не чіпала, тож нічого незвичного не було.

Лише сама природа.

В озері нікого, і на рослинах навколо нічого підозрілого.

— П-пане Сіоне!

Вінона махала рукою з берега.

Усі зібралися, а Вінона злякано на щось дивилася.

Сліди.

Не людські.

Там було кілька слідів — безперечно, монстрових.

Граф Ґолтба присів, оглянув сліди й знову підвівся.

— Це сліди орків.

Найпоширеніші монстри в цьому світі — три види: ґобліни, кобольди й орки.

З ґоблінами й кобольдами я бився — вони траплялися й біля нашого дому, — а от з орками ні.

І в завданнях гільдії авантюристів здебільшого траплялися ґобліни чи кобольди.

Звісно, і з їхніми вищими видами я бився.

Орки, здається, великі монстри й неймовірно дужі.

Але через величезне тіло вони неповороткі, тож, кажуть, упоратися з ними порівняно легко.

Я згадав, як Рафі розповідала, що колись убила орка.

Рафі сильна, але, гадаю, б'ється не краще за мене.

Тож здолати їх, мабуть, неважко.

Але виникає питання.

— Але як монстри потрапили до Лісу фей?

— Не знаю. Довкола лісу мали б пильно стерегти, та й патрулі ходять…

— Ззовні проникнути сюди майже неможливо.

— А може, вони народилися в самому лісі?

— Це… цілком можливо.

— Орки живуть довго. Ростуть повільно, і їх небагато.

— Саме тому, що люди сюди не ходять, ворогів у них не було, і вони могли вирости.

— Щоправда, незрозуміло, чому вони раптом заворушилися саме тепер.

— До того ж їх кілька. Схоже, щонайменше п'ятеро.

— Останнім часом монстри дедалі активніші, а ще кажуть, що з'являються нові.

— Може, це якось пов'язано.

Чи це через Багряну ніч?

А може, те, що з'явилися демони, якось вплинуло й на монстрів?

Рейфи вперше з'явилися саме в Багряну ніч.

Можуть з'явитися й інші монстри, і не буде дивно, якщо після Багряної ночі монстри по всьому світу почнуть змінюватися.

— Графе Ґолтбо. Гадаю, варто повернутися до Аджорама.

— Раз тут монстри, треба вирішити, що робити. Держава має надіслати загін, щоб їх знищити.

— Гм-м, Домінік, звісно, має рацію.

— Але вояків, яким дозволено заходити до Лісу фей, і так мало, а дозвіл забере чимало часу.

— Не думаю, що Товариство феєзнавства, захисники природи й аристократи одразу погодяться.

— Для них феї — щось особливе, та й мене самого до лісу пустили не одразу.

— Ти ж, Домініку, добре це знаєш, правда?

— Так, але все ж…

Обидва з напруженими обличчями щось обмірковували.

І тут я повільно підняв руку.

— Слухайте. Може, краще ми самі їх здолаємо?

— Ми самі? Т-та воно… так, звісно, було б зручніше.

Граф нерішуче глянув на Домініка.

— Ми й самі можемо здолати орків.

— Але скільки їх, точно невідомо. Може, є й інші монстри.

— До того ж із нами ви. Наше завдання — охороняти вас і дбати про вас.

— Гадаю, не варто навмисне лізти в саме пекло. Це наразить вас на небезпеку.

— Ми досить добре б'ємося, тож усе буде гаразд.

— …Я чув про те, що сталося в Істрії.

Схоже, він не вірить.

Що на Істрію напали демони, люди досі вважають хіба що чутками чи байками.

Воно й не дивно. Мало хто повірить на слово, що напали якісь небачені демони й невидимі монстри.

Навіть у самій Рістії мало хто в це вірить, крім тих, хто був там сам.

Через це мене, схоже, цінують лише як того, хто придумав, як лікувати хворобу лінощів.

Якби всі зрозуміли, що без мене з демонами майже нема чим боротися, я одразу став би куди важливішим.

Тоді, щоправда, королева Мільхія навряд чи відпустила б мене.

Хай там як, Домініка, схоже, доведеться переконувати.

— Взагалі-то в гільдії авантюристів я ледь не дійшов до рангу Срібло.

Насправді я цей рівень давно переріс, але чимось іншим його не переконаєш.

Я навіть думав показати магію.

Але графові ще можна, а от Домінікові й лицарям показувати, мабуть, небезпечно.

Принаймні поки що краще не треба.

— Срібло, кажете… Що ж, тоді з орками ви, мабуть, упораєтеся.

— Але… це все одно небезпечно.

— Слухай, ваше завдання — охороняти графа, так?

— Про нас там ніби не йдеться, хіба ні?

Домінік ледь розгубився.

Якщо вірити його словам, нас, гостей графа, охороняють лише заодно, а самі ми не ті, кого Домінік і його люди мусять стерегти.

— …Справді, у королівському наказі про вас не йшлося.

— Тоді стережіть передусім графа.

— За мене, Сіона й Вінону не переймайтеся.

— Ми з Сіоном сильні, тож і самі поб'ємося, і Вінону захистимо.

— В-вони обоє справді дуже сильні!

— Дорогою до Медіфу вони вмить розправилися з двадцятьма розбійниками!

Чи то через підтримку Вінони, але Домінік, схоже, не знайшов, що заперечити.

Кілька секунд мовчання — і я озвався.

— Тож здолаймо орків усі разом.

— Якщо не впоратися з ними швидко, феї будуть у небезпеці, та й граф, хоч ти й забороняй, може сам піти шукати фей, правда ж?

Я скоса глянув на графа, і він, схоже, зрозумів, до чого я веду.

— Т-так! Я піду шукати фей сам!

— Що, можна?! Я ж піду, га?!

Грав він кепсько, але якось аж надто щиро.

Домінік довго думав, а тоді зітхнув.

— Фух… Гаразд. Тоді здолаємо їх самі. Але з однією умовою.

— По-перше, ви всі тримаєтеся позаду й по змозі не б'єтеся. Бо як щось станеться, буде пізно.

— І щойно я вирішу, що це небезпечно, ми одразу відступаємо.

— Домовилися?

Що ж, це, мабуть, розумна поступка.

Правду кажучи, я б і сам упорався, але в Арсфію мене пустили лише завдяки графові, тож самовільничати я не можу.

До того ж, якщо станеться щось непередбачене, відповідатимуть Домінік і граф.

З орками я впораюся, але якщо станеться щось гірше, немає певності, що ми з сестрою з усім дамо раду.

Та й що коїться з монстрами, ще мало зрозуміло.

— Мене це влаштовує.

— Гм, і мене теж.

— І я не заперечую.

— Я… я зроблю, як усі скажуть.

Тож усі одностайно погодилися на умови Домініка.

Що при небезпеці відразу відступлять, трохи прикро, але нічого не вдієш.

Утім, поки ми з сестрою поруч, від більшості небезпек ми вбережемося.

Якщо, звісно, вороги звичайні, як-от монстри.

— Отже, домовилися. Графе Ґолтбо, ви знаєте, куди пішли орки?

— Еге ж. Орки важкі, тож сліди в них глибокі.

Домінік оглянув сліди й переглянувся з лицарями.

— Я йду першим. Ідіть за мною.

Лицарі стали з боків і позаду, оточивши нас.

Рухалися вони так спритно, що одразу видно вишкіл.

Може, вони сильніші, ніж я думав.

Хоча, звісно, не такі, як тато чи пан Ґраст.

Схоже, я їх недооцінював.

Може, вони й самі впораються.

Нам зайвий раз висуватися не треба, і якщо Домінік із лицарями дадуть раду самі, то так буде найкраще.

Ми знову заглибилися в гущавину.

Казкова атмосфера, що була щойно, стала якоюсь тривожною.