Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

131. Ліс фей Арсфія

Наступного дня, рано-вранці.

За день відпочинку втома майже минула.

Сестра й Вінона, схоже, теж бадьорі.

Сьогодні ходитимемо лісом, тож усі вбралися так, щоб було зручно рухатися.

Дівчата замість спідниць вдягли штани й простий одяг.

Звісно, і Вінона, що завжди ходить у вбранні покоївки, тепер одягнена як звичайна дівчина.

А сама вона чомусь неспокійно себе оглядає.

— Віноно, щось не так?

— Н-ні. Я ж завжди ходжу у вбранні покоївки, тож якось незвично…

— Ц-це не дивно виглядає?

— Ні, тобі личить. Як на мене, незвичний вигляд — це навіть добре.

Вінона збентежено опустила очі.

Вона не звикла, щоб її хвалили.

Як згадати, як вона росла, — воно й не дивно.

Хоч я хвалитиму її щиро. Так вона потроху й наважиться в себе вірити.

Раптом я відчув погляд, обернувся — сестра дивилася на мене.

Сестра, не звертаючи особливої уваги, вантажила речі на віз.

Усе ж таки це дивно.

Як казали тато й мама, сестра змінилася.

Колишня надто близька відстань ніби стала правильною відстанню між братом і сестрою.

Я не відчуваю стіни, ми, як і раніше, близькі, але зникла та дивна душевна близькість.

Можливо, сестра спочатку не мала до мене романтичних почуттів.

Усвідомивши це, вона, мабуть, поступово вибудовує правильні братньо-сестринські стосунки.

Що це? Мене це дуже бентежить.

Адже це, безсумнівно, добре для всіх.

Чому ж мені так неспокійно?

— Учителю Сіоне! Час рушати!

Граф Ґолтба аж не міг дочекатися.

— Т-так. Рушаймо.

Ми з сестрою й Віноною сіли в мій віз і поїхали.

З нами, схоже, їхав не лише граф, а й Домінік, і цього разу, не те що вчора, вбраний досить легко.

Хоча меч при ньому.

Поїхало й кілька людей — схоже, його підлеглі.

Мабуть, вони не лише зустрічають мене, а й охороняють.

Загін королівської гвардії ж мав би підкорятися самому королю.

Хіба можна їм отак увесь час з нами панькатися?

Граф і решта їхали верхи попереду, показуючи дорогу.

Віз рушив.

Нарешті. Ми їдемо туди, де живуть феї, — я так на це чекав.

— Ми ж їдемо до Лісу фей, так?

— Ага. Його, схоже, називають Арсфія.

— Старою мовою Медіфу це нібито означає «межа фантазії».

— Ого, гарна назва.

У цьому світі є два дива, що наче з казки.

Монстри й феї.

Тепер до них можна додати й магію, але якби не я, були б тільки монстри й феї.

Звісно, були ще Луґре й демони, але про них мало хто знає.

Монстри тісно пов'язані з магією — точніше, з тим, що демони називають «чаклунством».

Як вони живуть і що вони таке — сама загадка, але згадати хоч би те, скільки рейфів з'явилося в Багряну ніч, — демони й монстри безперечно тісно пов'язані.

До того ж монстри мають магічну силу, і магія на них діє.

А феї, яких можна вважати протилежністю монстрів, безперечно пов'язані з магією.

Я кілька разів бачив фей і пам'ятаю, що в них була магічна сила.

Вони навіть випускали з рота маленькі кульки магічної сили.

Мабуть, як і еттентраути, вони спілкуються за допомогою магічної сили.

До цього я додумався ще в Санострії, коли розмовляв із графом.

Тепер треба дослідити більше, розвіяти сумніви й перетворити здогадки на певність.

Тільки тоді стане ясно, чи вдасться піднести магію на новий рівень.

Підстав у мене немає, але я вірю, що щось та з'ясую.

До того ж мені просто цікаві феї.

Як не дослідити таких казкових створінь!

Непомітно місто за вікном змінилося лісом.

Схоже, ми вже виїхали за місто.

— До Арсфії від міста десь година їзди, так?

— Так граф казав. А ще що монстри дорогою навряд чи трапляться.

— Бо люди поряд, мабуть. Але коли довкола стільки дикої природи, монстрам тут теж має бути привільно, хіба ні?

— Місто теж оточене лісом, сховатися є де.

— І справді… Може, вони щось для цього роблять?

— Ліси патрулює багато вояків.

Голос Домініка долинув крізь віконце.

Він їхав верхи поряд із возом.

Віз ішов не надто швидко, але й не повільно, а він весь час тримався на тій самій відстані від мене.

Без неабиякої вправності в їзді верхи так не зможеш.

— Перепрошую. Боюся, я втрутився не до речі.

Скла у вікнах воза, звісно, немає, тож нашу розмову чути.

Та ми з сестрою й не зважали, що нас почують.

— Ні, я якраз про це думав, дякую. Але якщо оглядати ще й ліс, то це ж треба чимало людей?

— Так. У лісі багато місць, яких не видно, тож треба перевіряти, чи не зачаїлися там монстри.

— Ще ловимо тих, хто перетнув кордон незаконно, і стежимо за порядком серед людей.

— Людей треба багато, зате в Аджорамі спокійно.

Інакше й фей, і природу не вберегти.

Добре це чи погано — інше питання, але, схоже, усе тут налагоджено.

— Але ж, мабуть, і платять їм чимало?

— Не заперечую. Але платять стільки, скільки треба, і без затримок.

Не лише Аджорам, а й увесь Медіф ставить понад усе охорону природи й фей.

Тоді й деінде на це виділяють людей.

Звідки ж на це гроші?

Як на мене, нічим таким Медіф особливо не багатіє.

— Я чув, що Медіф — країна медицини й технологій. Невже це дає такі прибутки?

— Бо інакше на таке не вистачило б.

— Ваша правда, медицина в Медіфі найрозвиненіша.

— Якщо не брати до уваги лікування хвороби лінощів.

На такий натяк я міг лише ніяково всміхнутися.

Домінік схаменувся й поспіхом схилив голову.

— Перепрошую. Я не хотів вас зачепити, лише кажу як є.

— Якщо я вас образив, прошу вибачення.

— Та ні, усе гаразд. Краще розповідайте далі.

— Дякую. Лікування коштує дуже дорого.

— А найновіше — тим паче. Тож уже сама медицина приносить Медіфу чималі гроші.

— А з ремесел ковальство й будівництво в нас набагато розвиненіші, ніж в інших країнах.

— Будівництво я ще розумію, але ковальство?

— Хіба воно пасує Медіфу, де так бережуть природу?

— Справді. Не дивно, що ви так думаєте.

— Ковальство потребує багато палива й дає багато диму.

— А дим, кажуть, забруднює повітря й шкодить деревам.

— Але ковальство буває різне.

Ми з сестрою не зрозуміли, про що він, і здивовано схилили голови набік.

— У Рістії є громовий камінь. У Медіфі теж є схожий камінь.

Він натякав.

Навіщо Домінік раптом згадав громовий камінь?

Невже він знає, що це я придумав Громові ліхтарі й мечі з громового заліза?

Про це знає лише кілька людей.

Випадково? Чи він мене промацує?

Я мовчав, і Домінік повів далі.

— Перепрошую. Так ви не зрозумієте.

— Річ досить відома, але в Медіфі добувають так званий плавильний камінь.

— Він дуже гарячий, а деякі плавильні камені такі гарячі, що плавлять навіть залізо.

— Тобто ним і кують?

— Саме так. Ви, як і слід було чекати, пане Сіоне, швидко збагнули.

Що він мав на увазі під «як і слід було чекати», не дуже зрозуміло, але ясно, що він навмисне говорив манівцями.

Я думав, він просто приємний юнак, а він, може, ще той хитрун?

Багато що в ньому мене насторожує, тож, мабуть, краще йому надто не довіряти.

Я ж для Рістії важлива особа.

Хоч би те, що я знайшов, як лікувати хворобу лінощів, — інші країни мене з руками відірвали б.

Цілком можливо, що до мене спробують якось підступитися.

Утім, королева Мільхія, певно, вже щось робить за лаштунками.

Та й чимало вже зробила.

До того ж я гість графа Ґолтби, а він у Медіфі людина шанована.

До мене мають ставитися не як до звичайного туриста, тож так просто мене не зачепиш.

А якщо щось і станеться — просто втечу щодуху.

Якщо ми з сестрою викладемося на повну, нас ніхто не наздожене, а Вінону я й на руках віднесу.

Сестра мовчки стежить, що буде.

Перехопивши мій погляд, вона ледь опустила очі й зиркнула на Домініка.

Сестру, видно, теж щось насторожило.

Але в таких випадках думати — моя справа.

За вдачею сестра товариськіша, але домовлятися й розпитувати, зважаючи на те, що ми знаємо, здебільшого доводиться мені.

Так було й тоді, коли ми серед дорослих брали завдання в гільдії авантюристів.

Хай там як, раз уже така нагода, спробую розпитати трохи більше.

— Пане Домініку, а чому ви, по суті, охороняєте графа?

— Я думав, королівська гвардія служить у замку чи охороняє короля.

— Річ у тім… що тепер моє завдання — охороняти графа й дбати про його побут.

— Це наказ його величності короля Ральфґанґа.

— Охороняти графа?

— Так. Граф — шанований у Медіфі вчений.

— Кажуть, у монстрології й феєзнавстві йому нема рівних.

— До того ж він давній знайомий короля і його радник.

— Сам він посад не любить і задовольняється титулом графа.

Може, граф Ґолтба куди важливіша персона, ніж я думав?

Як подумати, він же без перешкод ходить туди, де живуть феї, яких береже вся країна.

Та й нам, його гостям, дозволили туди ввійти.

— Граф, як би це сказати, надто вільна людина, надто піддається своїй цікавості…

— Досі він рідко виїжджав з Аджорама, тож на це, схоже, дивилися крізь пальці.

— Але коли граф самовільно поїхав на курси лікування хвороби лінощів, король вирішив, що далі так не можна.

— І його величність Ральфґанґ звелів мені наглядати за графом.

Я глянув на спину графа.

Навіть зі спини видно, як він радіє.

Я якось одразу все собі уявив.

Ото він, виходить, самовільно поїхав?

Ну, так не можна.

— …Нелегко вам.

— Що ви, граф — чудова людина, і я вважаю за честь дбати про нього.

Він усміхнувся так сліпуче, що я аж примружився.

От же красунчик…!

Правду кажучи, через свою зовнішність я не комплексую, але від такої неземної вроди мені якось не по собі.

— І ще, пане Сіоне. Якщо можна, звертайтеся до мене просто «Домініку», без «пана».

— І говоріть зі мною, будь ласка, простіше — я буду вдячний.

«Буду вдячний», он як.

Може, у нього на те є причини?

Хоча, може, йому просто ніяково, коли з ним говорять так шанобливо, зважаючи на наше становище.

Ми ж, як-не-як, аристократи й гості графа, про якого він дбає.

Хоча, раз він королівський гвардієць, Домінік і сам, певно, аристократ.

— Гаразд. Тоді кликатиму тебе Домініком.

— І вас, пані Маріанно, прошу про те саме.

— Я так і збиралася від самого початку, тож не переймайся.

Домінік ледь розширив очі, а тоді радісно кивнув.

Ото сестра!

Не те щоб зухвала — просто невимушена.

Сестра майже не говорить шанобливо.

І часто це зовсім не здається нечемним.

Чи то вона так уміє себе поставити, чи то вдача така.

Не мені це казати, але з людьми сестра ладнає неймовірно…

— Здається, ми вже майже приїхали.

Попереду, куди дивився Домінік, виднілася галявина.

Густий ліс розступився, і перед нами відкрилася рівнина.

Завширшки вона була лише кілька десятків метрів, а за нею знову починався ліс.

Ми з сестрою аж роти роззявили.

Ми заворожено дивилися на той ліс.

Увесь ліс світився.

Увесь ліс випромінював ледь помітну магічну силу.

Від еттентраутів магічної сили йшло куди менше.

Увесь ліс, мов живий, випромінював магічну силу й яскраво сяяв.

Ми з сестрою стояли приголомшені й не могли й слова вимовити.

— Це Ліс фей, Арсфія.

Пояснюючи це, Домінік, здавалося, трохи пишався.