Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

130. Столиця Аджорам

Столиця Аджорам — це дерева й будівлі, що зрослися докупи.

Дерева лишають як є, а на гілках і біля коріння стоять дерев'яні будиночки.

Подекуди вулиці вимощені каменем, але здебільшого дороги й стіни зроблено з необроблених природних матеріалів.

Схоже, місто задумували як житло серед природи: будинки стоять досить розкидано, і, звісно, то вище, то нижче.

Тут усе мало зовсім інший присмак, ніж у Рістії, і в мені прокинувся хлопчисько.

— Цікаве місто. Геть не схоже на Рістію.

Сестра з блиском в очах роздивлялася вулиці.

— У Медіфі ж понад усе ставлять охорону природи.

— Кажуть, навіть за те, що самовільно зрубаєш якесь дерево, можуть покарати.

— Щоправда, з дозволом, схоже, можна. Хоч і з обмеженнями.

Щоб жити, людям доводиться і палити рослини, і обробляти їх.

Медіф дуже дбає про охорону природи, але це не означає, що тут зовсім не втручаються в природу.

Якщо дерева надто розростуться, ґрунт виснажиться, а для природи загалом це може бути й небезпечно.

Тож закони країни, щоб підтримувати природу в певному стані, дозволяють окремим промисловцям і людям із дозволом збирати рослини чи рубати дерева.

— Як на мене, вони трохи перегинають. Треба бути обачнішими.

— Так. У кожної країни свої цінності й погляди, тож не варто мірятися тільки своїми звичками.

Віз їхав далі головною вулицею Аджорама.

Домінік із лицарями їхали попереду, а Вінона обережно правила кіньми.

Правити возом у місті — справа нервова.

Бо помилишся — кінь може понести або когось переїхати.

Як аристократка й покоївка, вона багато чого навчена, тож, звісно, возом правити вміє.

На Вінону можна покластися, але в дорозі ми надто вже на неї покладалися — і куховарила вона, і возом правила.

Щоправда, вночі вартував я.

Без магії з незвичайними монстрами не впоратися, а проти монстрів найкраще годжуся я.

До речі, возом ми з сестрою теж правили по черзі.

Не все звалили на Вінону.

Хоча Вінона через це дуже ніяковіла.

Місто аж кишить людьми.

Возом і проїхати важко, тож ми ледве посувалися.

— А що то за Свято фей? Ніколи про нього не чула.

— Я теж уперше чую. Правду кажучи, мені було нецікаво, тож я й не розпитував.

— Ти ж тільки про магію й думаєш. Що для магії не треба, те тобі й нецікаве, правда?

— Я-я ж цікавлюся й іншим, хіба ні?

— От, приміром, тваринами, монстрами, як живуть феї!

— …Бо з них іде магічна сила, хіба ні?

Вона влучила в саму точку, і я не знайшов, що сказати.

— Та що тут поганого? Вивчати те, що тобі цікаво, — цілком природно, хіба ні?

— Хоча ти, Сіоне, часом трохи перегинаєш.

— Ти, сестро, така сама, правда? Тільки й знаєш, що фехтування.

— Я, між іншим, багато чого вчу.

— Як донька власника земель, я принаймні знаю основи законів, як живуть селяни, які прибутки й податки.

— Хоча, правду кажучи, про інші країни я вчила мало.

Сестра мала дуже самовдоволений вигляд.

Гр-р, ще й дивиться згори вниз.

Насправді сестра дуже старанно вчиться. Щоправда, навчання їй дається не надто легко.

Вона не дурна. Мабуть, просто не завжди вдається вхопити суть.

Я ображено глянув на сестру, зітхнув і знизав плечима.

— Гаразд. Я програв.

— У цьому, що ти назвала, ти справді знаєш більше.

— Ой, ми ж не змагалися.

— Але що ж. Раз ти визнаєш поразку, я її приймаю.

Сестра пирхнула «хм-м» і задоволено всміхнулася.

Вона здавалася трохи дорослішою, ніж зазвичай, але відповіла цілком по-своєму.

Поки ми весело розмовляли, віз їхав містом далі.

Невдовзі натовп порідшав, і ми поїхали звичайним кроком.

Будинки ставали дедалі розкішнішими — безперечно, це був квартал, де живуть аристократи.

Далі за багатими кварталами виднівся ліс.

Густий ліс просто в місті.

Але, на відміну від дикого лісу, він був добре доглянутий.

Проїхавши ліс, за кілька хвилин ми побачили величезний маєток.

Кімнат там, здавалося, з двадцять, але сад так заріс, що маєток мав вигляд покинутого.

Але, придивившись, я помітив, що дерева доглянуті.

Тільки-но Вінона зупинила віз у саду, як двері маєтку рвучко відчинилися.

— Учителю Сіо-о-о-оне-е-е!!

Граф Ґолтба щосили махав мені рукою.

Сяючи усмішкою на все обличчя й не приховуючи радості, граф підбіг до нас.

Біг він зовсім не як старий. Щодуху.

— А ми на вас чекали!

— Ох-ох, не по літах це, але я так нетерпляче вас чекав, що місця собі не знаходив!

— Дорогою нічого не трапилося?!

— Ні, усе було гаразд.

— А ви, графе, як поживаєте?

— Чудово, чудово! Щодня бадьорий, працюю над дослідженням фей!

— Щоправда, майже жодного питання так і не розв'язав.

— Тож з нетерпінням чекав цього дня, щоб попросити допомоги в учителя Сіона!

Ну й зустріч.

Чи не через нетерпіння граф і послав Домініка?

Ми ж нікому не казали, що приїдемо до Аджорама саме сьогодні.

Та й ніхто не міг цього знати. У цьому світі дорога може затягтися через погоду, негоду чи ще щось.

І ми не виняток — могли приїхати на кілька днів раніше чи пізніше.

А проте, щойно ми приїхали, з'явилися Домінік і його лицарі.

Він знав наперед?

Мабуть, ні.

Я крадькома глянув на Домініка.

Перехопивши мій погляд, він ніяково всміхнувся.

А, ну це точно.

Графе, ви ж, мабуть, раз у раз посилали Домініка перевірити, чи я не приїхав.

Я з докором глянув на старого, що дивився на мене сяючими очима.

Утім, я його розумію: я й сам на його місці не всидів би.

До того ж, хоч граф і бадьорий, він уже літній.

Щодня продиратися крізь натовп, долати чималу відстань і шукати нас серед людей — мабуть, нелегко.

Може, спершу він так і робив, а потім Домінік зголосився ходити замість нього.

Граф, здається, не дуже любить комусь наказувати.

— А ця прекрасна панночка — мабуть, старша сестра учителя Сіона?

— Так, саме так.

Сестра вишукано вклонилася й мовила:

— Рада знайомству. Я Маріанна Орнстайн, сестра Сіона.

— Сподіваюся на вашу прихильність.

— О, яка чемність! Щиро дякую.

— І з вами, пані Віноно, давно не бачилися!

— Д-давно не бачилися.

Граф не зважає на титули. Тому й до Вінони, хоч вона й покоївка, ставиться шанобливо.

До речі, Домінік теж чемно поводився з Віноною, хоч вона й покоївка.

Може, він у графа вдався?

А раптом він графів син… та ні, прізвища ж різні.

— Ну ж бо, ви, певно, втомилися з довгої дороги. Заходьте!

Сяючи від радості, граф повів нас до маєтку.

Понад двадцять днів дороги таки далися взнаки.

Сьогодні ляжу раніше, а від завтра візьмуся досліджувати фей.

Від цієї думки втома ніби трохи відступила.

Але сил немає, тож сьогодні все-таки відпочину.

З такими думками я поплентався за графом, ледве переставляючи ноги.