Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

129. Домінік Єрк

— Пане Сіоне, пані Марі, вже видно!

Почувши Вінону, ми з сестрою відразу визирнули у вікно.

Удалині виднілося місто, схоже на ліс.

Незвичне місто, над серцем якого здіймалося величезне дерево, — це столиця Медіфу, Аджорам.

Медіф понад усе шанує природу: люди тут живуть у злагоді з рослинами, і, кажуть, у самому місті буяють дерева.

І справді, Аджорам був увесь зелений.

Від виїзду минуло двадцять днів із гаком.

Увесь цей час ми жили у возі — і от нарешті дісталися мети.

— Нарешті приїхали…

— Ох і втомилася ж я… тут хоч тренуйся, хоч ні — однаково.

— Магія теж майже не допомогла. Добре хоч мене не заколисує.

На щастя, нікого з нас не заколисало.

Якби хоч когось занудило, було б справжнє лихо, та й приїхали б ми куди пізніше.

Дорога до Аджорама дуже широка — кілька десятків возів поїдуть поряд.

А обабіч неї — велична природа.

Медіф не бере в природи більше, ніж треба.

Тож дерева рубають якомога менше, і вогнем, кажуть, користуються рідше, ніж в інших країнах.

Із копалинами тут порівняно м'якше, але й на них обмежень більше, ніж деінде.

Пробачте за неприємну тему, але я подумав, що паливом тут може бути гній, — але ні, й так не роблять. Мені це, щиро кажучи, на руку, але, виходить, природу тут бережуть дуже ретельно.

Довкола було повно купців, туристів і мандрівників, і ми разом із ними їхали до Аджорама.

Десь за годину ми дісталися головної брами. Точніше, черги перед нею.

— Ой, як людно. Щось тут відбувається?

— Хм, граф нічого не казав. Але він міг і забути.

— У нього звичка відкладати все, що йому нецікаве.

— О, геть як ти, Сіоне.

— …Не заперечуватиму.

Але граф уміє й зважати на інших.

У групі проблемних учнів він часто всіх підтримував.

Хоча здебільшого був заклопотаний магічною силою.

Я глянув у вікно на браму й помітив, що на початку черги якийсь гамір.

Що там таке? Щось сталося?

Я подумав, чи не сварка, але черга майже не збилася.

Натомість я побачив, як натовп розступається, ніби даючи комусь дорогу.

— Що там?

— Не знаю, але маю погане передчуття.

До нас хтось наближався.

Поступово я його роздивився.

Золотаве волосся, мужнє обличчя.

Обличчя ще трохи юне, але статура міцна — видно, що він постійно тренується.

Його бездоганна врода притягувала погляди, особливо жіночі.

Вбраний як лицар, на поясі — меч.

Обладунок ще новенький, неношений.

Років сімнадцять-вісімнадцять, мабуть.

Він із кількома лицарями підходив до кожного розкішного воза, щось питав і йшов до наступного.

Схоже, когось шукають.

Тільки б не мене.

Тільки б не мене!

Він звернувся до Вінони.

— Перепрошую. Чи немає в цьому возі пана Сіона Орнстайна?

Таки мене-е-е-е?!

Як я й думав.

Але так хотілося, щоб це була помилка.

Бо всі на нас дивляться.

Ще й як дивляться.

Люди довкола витріщаються на наш віз — що там таке?

Так, я вже бував у центрі уваги, досвід є.

Але тоді це була робота чи справа, яку треба було зробити, і я мирився з цим лише з потреби.

А тут — раптом, серед самих чужих людей, на мене всі дивляться.

Правду кажучи, краще б мене обминули.

Я ж трохи боюся людей.

Юний лицар постукав у дверцята.

Е-е, не хочу відчиняти. Розумію, що треба, але…

Поки я вагався, сестра з виглядом «ну що з тобою вдієш» відчинила дверцята.

Ото моя сестра. Знає, що в мене на душі.

— Перепрошую. Чи не ви пан Сіон Орнстайн?

— Т-так, я Сіон.

— О! То це ви той, про кого розповідав граф Ґолтба, — герой Рістії, першопрохідець у лікуванні хвороби лінощів, учитель Сіон?!

— Я Домінік Єрк, лицар королівської гвардії Аджорама.

— Радий знайомству.

Наче навмисне, він не просто ввічливо все пояснив, а ще й гучно сповістив усіх навколо.

Звісно, люди це почули.

— Лікування хвороби лінощів? Це ж у сусідній Рістії були курси лікування, так?

— Ага. То що, оцей хлопчик і знайшов, як лікувати? Та не може бути…

— Але ж за останні кілька тижнів хворих на хворобу лінощів таки почали лікувати.

— Король же повідомляв, що з лікуванням дадуть раду, тож хвилюватися нема чого.

— Я теж чула. То це він?

Люди тут і там перешіптувалися.

А глянувши на нас, раптом схилялися й опускали очі.

Не треба-а-а!

Я ж зовсім не така важлива персона!

Тим часом до воза підійшла якась бабуся.

Домінік і кілька лицарів насторожилися, але, побачивши, що в бабусі порожні руки й вона нікому не загрожує, трохи заспокоїлися.

— Ц-це ви… ви знайшли, як вилікувати хворобу лінощів?

— Га? А, так. Ну, так. Я.

Почувши це, бабуся раптом розплакалася.

Тоді впала на коліна й уклонилася мало не до землі.

— Д-дякую вам, дякую.

— М-мій онук захворів на хворобу лінощів і кілька років не вставав з ліжка, а оце нещодавно прокинувся.

— Ц-це завдяки вам… Щиро вам дякую…

Бабуся говорила, ковтаючи сльози.

Я розгубився й не знав, що й робити.

Тут і інші люди вийшли з натовпу й схилили голови поряд із бабусею.

— І я. Завдяки вам мій син живий. Дякую.

— І я… сестра од-одужала. Знову розмовляє.

— Казали, що вже нічого не вдієш, родина вже й надію втратила…

— Дякую… дякую!

Люди один за одним ставали біля воза й дякували.

Я так оторопів, що й слова не міг вимовити.

Але, дивлячись, як усі дякують крізь сльози, я відчув тепло в серці.

У мене був розрахунок. Були й задні думки.

Я робив це не з чистої доброти. Але раз уже це когось урятувало, я радий, що взявся.

І тут пролунав дзвінкий голос.

— Годі вже, прошу. Ви завдаєте клопоту панові Сіону.

Домінік твердо стримував людей.

Він не тиснув, а говорив із розумінням, і рідні хворих почали розходитися.

Ідучи, усі вклонялися, дякували, плакали, а дехто й усміхався.

Таке траплялося зі мною і в Санострії, і в Істрії.

Я не надто добра людина, але коли мені дякують чи хтось стає щасливим, я щиро радію.

Ще й виявилося, що учні, схоже, старанно лікують хворих, і мені стало радісно.

Раптом сестра легенько поплескала мене по плечу.

Я обернувся, а вона тихенько

— І від мене дякую, —

сказала.

Я мимоволі всміхнувся

— Нема за що, —

і відповів.

— Пане Сіоне, дозволите перейти до нашої справи?

Домінік, про якого я геть забув, ніяково всміхався.

Я квапливо закивав.

— Ой, вибачте. Прошу.

— Нас прислав граф Ґолтба. Незабаром Свято фей, і туристів та купців так багато, що до міста довго не потрапиш, тож ми приїхали вас зустріти.

Свято фей.

Он чому тут стільки людей.

Граф Ґолтба про це не казав, але він, здається, і справді байдужий до всього, що йому нецікаве.

Утім, сказати, що для графа Ґолтби це дуже передбачливо, — мабуть, нечемно.

Він же ні покоївок не тримає, ні до свого становища не дбає, тож я не думав, що він отак когось пришле.

Що ж, граф усе-таки аристократ.

Це навіть добре. Я тільки вдячний. І спина, і сили вже майже на межі.

— Он воно що. Тоді, будь ласка, проведіть нас.

— Неодмінно. Ну… до справи.

— Слухаюсь!

Домінік кивнув лицарям, і ті вправно вийшли поперед воза й стали просити людей розступитися.

Поки ми їхали, дехто, як та бабуся, вклонявся чи дякував.

Хтось просто витріщався з цікавості, а хтось невдоволено кривився.

Тобто на нас дивилися. Ще більше, ніж досі.

Обливаючись холодним потом, я намагався не дивитися у вікно.

Але голоси однаково чути, та й вікно не завішене, тож людей видно.

Я подумки бурчав, що все пішло шкереберть, а сестра поруч тихенько сміялася.

Я глянув на неї спідлоба, а вона демонстративно вдала, що нічого не помітила.

Я глянув на сестру збоку й зітхнув — що з неї візьмеш.

Мені чомусь стало від цього трохи радісно, але голоси людей знову повертали мене до дійсності.

Так ми й під'їжджали до Аджорама.