Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

128. Зустріч

Дорога до Медіфу неблизька.

Від дому до Медіфу — днів двадцять.

А від кордону до столиці Аджорама, де живе граф Ґолтба, ще днів три.

Отже, разом двадцять три дні. І то якщо все йтиме гладко.

Подорожувати в цьому світі нудно. Робити геть нічого.

Тільки сиди, дивися у вікно чи розмовляй.

Їдеш куди повільніше, ніж автомобілем, сидіння тверді — аж сідниці болять.

Часом колесо наскакує на камінь, і так трусне, що мало не вилітаєш, — приємного мало.

Я до цього сяк-так звик, а сестра, певно, їздила возом хіба що до Істрії.

А до Істрії — лише кілька годин.

Я так і думав, що дорога до Медіфу дасться сестрі нелегко.

Як я й гадав, години за шість після виїзду сестра вже мала геть знуджений вигляд.

— Нудно.

— Нудно.

— Тісно.

— Тісно.

— Не розвернутися.

— Не розвернутися.

Я теж, повторюючи за нею, як папуга, добряче втомився.

Звикнути — не означає не втомлюватися.

Просто легше терпіти.

А віз же ще й просторий.

Розкішний віз, купований за мою платню й винагороди, — на таких їздить хіба що вища знать.

Зовні він не пишний: я замовив його зручним, а не показним.

До речі, його зробили на замовлення. Тому коштував він шалені гроші.

Купувати мені нічого не треба й нічого не хочеться, тож гроші лише накопичуються.

Свого часу я ще й у гільдії авантюристів заробляв, тож грошей мені не бракує.

Скільки в мене заощаджень — ну, про це згодом.

До речі, з собою багато грошей не повозиш, тож більшість я тримаю в банку.

Та повернімося до справи.

Такою знудженою я сестру ще ніколи не бачив.

Я ж домосід, а вона завжди любила бути надворі…

Як їй нудно, вона кудись іде чи вправляється з мечем, тож сидіти сиднем у тісному возі для неї, певно, справжня мука.

Спершу ми розмовляли, але вона, схоже, потроху знесилилася.

А поки говорили, їй ніби було весело.

Я саме думав, як бути, аж раптом віз зупинився.

Ми з сестрою мимоволі скористалися Бустом і вперлися ногами, щоб нас не кинуло вперед.

Хоч віз і зупинився різко, нас майже не зрушило з місця.

Що сталося?

Я хотів гукнути Вінону на передку через маленьке віконце в передній стінці.

— Р-розбійники!

Розбійники?

Ми з сестрою вистрибнули з воза — я з одного боку, вона з другого.

Дорогу возові загородили чоловіки.

Душ двадцять.

У драному одязі, з абияк зробленою зброєю, вони мерзенно шкірилися.

Оце так.

Розбійники й справді такі, якими їх уявляєш, — я аж розчулився.

— Хе-хе, оце щастя — панство тут проїжджає.

— Ого, диви, яке на них вбрання. Здається, нам пофартило?

— Малий, а вже й меча причепив. Що, гратися надумав, мацюпусю?

— Баби — перший сорт. Продамо дорого.

— А заразом і викуп із батечків здеремо — двох зайців одним пострілом!

— Ґа-га-га! — зареготали розбійники.

Ми з сестрою лише зітхнули.

— П-пане Сіоне, пані Марі, т-тікайте!

— Я… я з-затримаю їх.

Вінона сказала це, тремтячи.

Вона аж зблідла.

А я ж майже ніколи не бився при Віноні.

Хіба що того разу, коли в лікарні вгатив аристократа.

Ну, з цього навряд чи скажеш, що я такий уже сильний.

Щоб заспокоїти Вінону, я легенько поплескав її по плечу.

— Залиш це нам. А ти, Віноно, сідай у віз.

— А-але ж!

— Усе буде гаразд.

Я подивився Віноні просто в очі.

Вінона, здається, якусь мить вагалася, але тут-таки побігла до воза.

— Тямуща. І дуже довіряє своєму господареві. Хороша дівчина.

У цих словах не було ні колючки.

Вона сказала це так природно, що я мало не засумнівався, чи це справді моя сестра.

Коли я дружу з дівчиною, це вже не та сестра, що раніше ревнувала.

Так, сестра змінилася.

Хоч я й відчув легкий смуток, але зберіг спокій.

— Та який із мене господар.

— А хто ж тоді?

— …Молодша сестричка?

Сестра знизала плечима.

Я не зрозумів, що вона хотіла цим сказати, і вже збирався спитати, але різко відхилив голову.

Там, де щойно було моє обличчя, пролетів ніж.

— Ви ще й не помічаєте нас, базікаєте собі, га?!

— Ти з нас глузуєш, шмаркачу?!

Розбійники аж кипіли від люті, а я лише зітхнув.

— Я з ними впораюся. Сіоне, подивися звідси.

— Гаразд.

Я став перед возом, широко розставивши ноги, і вирішив подивитися.

Сестра вихопила два мечі, що висіли в неї з обох боків.

У лівій руці — меч із громового заліза. Його я привіз із Санострії.

Я дав їй його на випадок демонів чи незвичайних монстрів.

А в правій — меч від пана Ґраста.

Не той, що тато подарував їй у дитинстві, а новий, викуваний під уже дорослу сестру.

Схоже, його зробили, поки я був у Санострії.

До речі, меч, з яким вона ходила в дитинстві, висить у неї на поясі ззаду.

Він досить короткий, тож вона, схоже, орудує ним як кинджалом.

— Ач, мала, розперлася! Гей, провчіть її!

Ватажок, судячи з усього, аж кричав від люті.

Розбійники, наливаючись кров'ю, оточили сестру.

На мене позаду вони й не глянули.

Чоловіки ще не встигли рушити, як сестра відштовхнулася від землі.

Швидко, блискавично. Неймовірна швидкість.

Навіть мені, звиклому, важко було встежити за сестрою.

— А?

Один із розбійників ошелешено скрикнув.

Їм, певно, здалося, що дівчина, яка щойно стояла перед ними, зникла.

Наступної миті цей чоловік відлетів назад.

Я бачив, як сестра вмить опинилася поруч і копнула його в живіт.

Одним плавним рухом вона копала інших або била руків'ям меча в скроню чи під дих.

Наче танець.

Вона рухалася красиво, без жодного зайвого руху, наче ковзала повітрям, — аж забуваєш, що це бій.

Але за мить розбійники вже злітали в повітря чи падали, де стояли, непритомні.

— З-зупиніть її!

— Щ-що?! Гх!

— Ч-чудовисько!

Від їхньої недавньої самовпевненості не лишилося й сліду — розбійники метушилися в паніці.

Дехто, хоч і бачив її, не встигав нічого вдіяти, а то й узагалі розмахував мечем навмання.

У звичайному бою це погано, але проти сестри випадково спрацювало.

Сестра мчала з неймовірною швидкістю, і саме там, куди вона мчала, якийсь розбійник рубонув мечем.

Через це сестра мусила спинитися.

Щойно розбійники побачили, що вона зупинилася, вони, ошалілі й із налитими кров'ю очима, замахнулися на неї зброєю.

— Здохни-и-и!

П'ять лез ударили по сестрі.

Мечі й сокири падають згори — тікати нікуди.

Але…

Дзень!

Неприємний брязкіт металу злетів у небо.

Усі леза спинилися над головою сестри.

Їх прийняли на себе два мечі.

Неймовірна сила. Але з Бустом це можливо.

І швидкість, і сила сестри — від магії посилення тіла, тобто Буста.

Може, вона, відновлюючись, ще й вправлялася керувати магічною силою?

Магічною силою вона керує дуже гарно, і перехід до магії теж без зайвого руху.

Хисту до магії в сестри завжди було більше, ніж у мене.

Хоча у знаннях, обсязі магічної сили й розумінні магії я їй не поступлюся.

Сестра силою відкинула зброю.

Розбійники остовпіли.

Що й не дивно.

Здоровенні чоловіки не подужали тендітну дівчину.

Та ще й уп'ятьох проти однієї.

Зазвичай таке неможливо.

Доки я не знав про Буст, я думав би так само, тож їх можна зрозуміти.

Сестра не проґавила миті й прямо в повітрі вдарила п'ять разів ногою.

І кожен удар влучив розбійникам у вразливе місце.

— Гх?! …Т-ти… хто т-така…

На цьому розбійник знепритомнів.

Розбійників розгромлено.

Проти однієї сестри вони нічого не змогли вдіяти.

— Н-не рухатися!

Почувся голос ззаду — і шиї торкнулося щось холодне.

До горла приставили меч.

Он як, були ще розбійники.

Кілька, схоже, ховалися на бічній стежці й тепер вийшли з кущів.

Магії, щоб відчувати чужу присутність, у мене все-таки немає, тож я не вберігся.

Якби вони мали магічну силу, я б їх побачив, хоч би як вони ховалися.

Сестра анітрохи не стривожилася й сказала розбійникові:

— Відійди.

— Т-ти ще й накази віддаєш?! Кидай зброю! Чи тобі байдуже, що з ним буде?!

Сестра втомлено зітхнула й сховала мечі в піхви.

— К-кидай, кажу! Бо вб'ю його!

— Краще не треба. Він сильніший за мене.

— Га? Щ-що ти…

Я щосили стиснув лезо меча біля своєї шиї.

Буст і Щит разом — і меч легко розлетівся на друзки.

— …Що?

Чоловік не второпав, що сталося, і витріщився на свій улюблений клинок.

Я спокійно вивільнився, обернувся й показав пальцем на розбійників.

Чоловіки розгубилися.

Я зібрав магічну силу на кінчику пальця.

Стиснутий вітер тієї ж миті вдарив по розбійниках.

— У-у-у-у-у?!

Вітер відніс розбійників кудись світ за очі.

Вони врізалися в дерева й, схоже, знепритомніли.

— Ой, перестарався… Вони ж живі, правда?

— Та нічого їм не буде. Он які здоровані.

— Те, що ти щойно зробив, — це магія Щит, так?

— Схопити меч і не поранитися — оце так.

— Ага. Щоправда, гадаю, ніхто, крім мене, нею не скористається.

— А ти, сестро, тепер чаруєш краще, ніж раніше. Чудово.

— Ну, є таке. Але магічної сили в мене мало, тож вистачає хіба на Буст.

— Мені б хотілося й Аквою користуватися, але з моєю магічною силою виходить хіба що грудочка води.

— Тож зрештою покладаюся на Буст.

— Якби ж знайти спосіб збільшити загальний обсяг магічної сили понад межу…

— Е-е-е…

Поки ми ділилися враженнями після бою, Вінона несміливо озвалася.

Схоже, побачила, що все скінчилося, і вийшла з воза.

— В-ви не поранені?.. Здається, ні.

— Ага. Сестра майже сама з ними впоралася.

— Та що ти кажеш. Ти ж теж їх розкидав.

Вінона боязко озирнулася.

Розбійники лежали непритомні хто де.

Усіх вивели з ладу напрочуд вправно.

Що ж, на те вона й сестра.

— В-ви обоє такі сильні… Я аж здивувалася.

— Та це просто вони слабаки.

Мабуть, це ми сильні, але краще змовчу.

У гільдії авантюристів нас, здається, теж шанували.

Дійшовши до такого рівня, вже якось не вважатимеш себе слабким.

Хоча сестра досить недосвідчена, тож, певно, каже це щиро.

Вона ж рівняється на тата й пана Ґраста…

— А щ-що ж нам тепер робити?

— Схоже, тут не проїхати…

Розбійники лежали на дорозі.

Заважають — сил немає.

Я сплів магічну силу й випустив Блоу.

Розбійники покотилися геть, і дорога очистилася.

— Тепер можна проїхати.

Сестра аж засміялася з подиву.

Вінона витріщила очі й роззявила рота.

Може, я надто безцеремонно обійшовся з розбійниками?

Та ні, вони ж злочинці, то, гадаю, нічого страшного.

— Про розбійників повідомимо в гільдії авантюристів у якомусь селі по дорозі.

— Ну, рушаймо.

— Еге ж. Поїхали.

Ми з сестрою повернулися до воза.

Вінона роззиралася навсібіч.

— Неймовірно…

Вона ще щось промовила, тоді, наче схаменувшись, вилізла на передок і погнала коней.