Творець магії — Як створювати магію в іншому світі
127. Вирушаючи в дорогу
Тільки-но зійшло сонце, ми вже стояли біля дверей, готові вирушати.
— Ну, ми поїхали.
— Тату, мамо, ми поїхали!
Тато й мама повільно кивнули.
Мама лагідно всміхалася, але трохи сумно.
Тато сказав, як завжди:
— Що ж, бережіть себе обоє. Я в вас вірю, але все одно хвилююся.
— Пишіть листи. І, як я завжди кажу…
— «Як буде скрутно — одразу дайте знати», так?
— Саме так. Раз пам'ятаєш — добре.
— Ти, Марі, теж не лізь на рожен. Ти ж тільки-но одужала.
— Не хвилюйтеся, тату, зі мною ж Сіон і Вінона.
Сестра відповіла спокійно.
Видно, така відповідь тата вдовольнила, і він рішуче кивнув.
— Сіончику, Марічко, бережіть себе.
— У світі є й добрі люди, і лихі, тож придивляйтеся й думайте своєю головою.
— І їжте як слід. Сіончику, не порпайся весь час у своїй магії, а ти, Марічко, не перестарайся з мечем.
— І ще…
Мама, як рідко коли, так відверто за нас хвилювалася.
Досі хоч би що ми задумували, вона без зайвих слів казала: «Добре, зрозуміла».
— Еммо. Годі вже.
— Ой… в-вибачте. Що це я…
Мама ніяково всміхнулася, і в мене стислося серце.
Не хочу, щоб батьки за мене хвилювалися.
Але й бути поруч з ними весь час не можу.
І через це мені було ще важче.
Я мимоволі скривився, і мама мене обійняла.
— Вибач, Сіончику. Ти в мене такий чуйний, що це я тебе засмутила.
— Я ж знаю, що батьки не повинні заважати дітям рости.
— …Правду кажучи, мені сумно. Але й радісно.
— Бо я бачу, що й Сіончик, і Марічка дорослішають.
Від неї ледь чутно приємно пахло.
Мамине тепло мене заспокоювало.
Мама — вона і є мама.
Завжди лагідна, завжди думає про нас.
Я народився в цьому світі тринадцять років тому.
Саме за ці роки я став вважати маму справжньою мамою.
Хоч би який мій вік і хоч би звідки я взявся, я просто любив свою родину.
Мама м'яко відпустила мене й обійняла сестру.
А тоді відступила й усміхнулася, як завжди.
— Щасливої дороги. Бережіть себе.
— Ага. Усе буде добре. З нами Вінона, а як щось трапиться, допоможемо одне одному.
— І ви, мамо й тату, бережіть себе.
— А й справді, за нас, мабуть, слід хвилюватися більше, ніж за дітей… Що ж, бережемося.
— Хі-хі, твоя правда. Дякую вам обом.
Я дивився на тата й маму, наче хотів назавжди закарбувати їх у пам'яті.
Я щасливий, що став частиною цієї родини.
Тепер я живу набагато щасливіше, ніж у минулому житті.
Хтозна, чи то Бог, чи щось інше, але я вдячний, що зміг переродитися.
— Ну, нам час.
— До зустрічі, тату, мамо.
— Так, до зустрічі.
— Щасливої дороги.
Ми сіли у віз, а Вінона низько вклонилася батькам і одразу вилізла на передок.
— Т-тоді рушаємо.
Вінона подала знак, і віз рушив.
Ми з сестрою визирнули у вікно й махали татові й мамі.
Вони теж щосили махали нам у відповідь.
Віз їхав далі, і навіть коли батьки стали завбільшки з маковинку, усі четверо не переставали махати.
Нарешті пагорб сховав нас одне від одного.
Ми неохоче повільно опустили руки.
І ще дивилися туди, де щойно виднілися батьки.
Минула десь хвилина, і ми з сестрою повільно сіли назад у віз.
— Ми ж уперше їдемо від тата й мами… Чогось мені так сумно.
— Ще не пізно повернутися.
Сестра самовдоволено відповіла:
— Жартуєш? Думаєш, я відступлю? Я?
— Анітрохи.
Я знизав плечима.
Що сестра вирішила, того вона ніколи не зрікається.
І вагатися вона й не збирається.
Сестра задоволено всміхнулася.
— Ну, вперед!
— До Медіфу!
Так почалася наша подорож.
Початок довгої дороги.