Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

126. Зростання і застій

Перша за довгий час ніч у своїй кімнаті.

Лежу в ліжку й дивлюся на стелю — усе знайоме.

Наче й спокійно, а все одно якось неспокійно — мабуть, через сестру.

Хоча нічого такого й не сталося.

Мав би втомитися, а заснути не можу.

Але ж і магії серед ночі не потренуєш.

Відколи я поїхав до Санострії, я майже не чарував.

Правду кажучи, руки аж сверблять.

Щоправда, з теперішнім обсягом магічної сили доведеться стримуватися, тож, мабуть, вправлятимуся точно керувати невеликою магією, як тоді, коли показував Віноні.

Ну, вдень із цим клопоту не буде.

Слухатися наказів королеви вже нема чого.

Підсумую, якою магією я тепер володію.

Одинарна магія: «Флер», «Болт», «Аква», «Блоу».

Особлива магія: «Джамп», «Фол», «Щит», «Буст».

Магії синтезу багато, тож її пропущу.

Отже, основних видів магії — вісім.

Одинарну магію я ще називаю магією чотирьох атрибутів: вогонь, грім, вітер і вода — набір трохи однобокий. В іграх, мабуть, частіше бувають чотири атрибути — вогонь, вода, земля й вітер.

Ну, Фол можна було б назвати земляним атрибутом, але ж там я користуюся Блоу, тож це під питанням.

Поки що, як на мене, більше ніякої магії не придумаєш.

Тож зараз я можу лише поєднувати ту магію, що маю. Можна, звісно, робити її точнішою чи глибше досліджувати, але нових відкриттів поки нема; зате завдяки лікуванню хвороби лінощів я, гадаю, набагато краще навчився керувати магічною силою й відчувати її.

Справді, і зоряне небо з магічної сили, яке я показав першого дня курсів, і магічна вистава для Вінони вдалися лише завдяки вправному керуванню магічною силою.

Колишній я такого рівня не досяг би.

Отже, той час минув не марно.

Якщо глянути на те, що є, то в певному сенсі я тупцюю на місці, але саме щоб зрушити з місця, я й вивчатиму фей.

Тук-тук.

Хтось стукає у двері.

Ще не глупа ніч, але всі вже сплять.

Хто б це?

Я підвівся й сів на ліжку.

— Заходьте.

Двері відчинилися — на порозі стояла сестра.

— Вибач, що так пізно. Хотіла трохи поговорити.

— Нічого, добре.

Сестра сіла поруч зі мною.

Коли я глянув на неї збоку, вона здавалася трохи напруженою.

Про що ж вона хоче поговорити?

Я чекав, що вона скаже. Але сестра, усе ще з напруженим обличчям, дивилася в підлогу.

Схоже, їй важко говорити.

Стало дуже ніяково. Відчуваючи незручність, я мимоволі відкрив рота.

— До речі, ви з Віноною купалися разом... Ви про щось говорили?

— Що? А, так, звісно, говорили.

— Про те, чим ти займався в Санострії, і про те, яка Вінона людина.

— Я думала, аристократи, ну, такі бундючніші, чи що, а вона, здається, хороша дівчина.

— Щоправда, трохи сором'язлива.

— Ага, і вона тебе дуже хвалила.

— А, он як…

Мені трохи страшно питати докладніше, тож я не надто заглиблювався.

Що ж такого Вінона розповіла?

Хоч і незручно самому про це казати, але Вінона трохи залежала від мене, і я сподівався, що вона не наговорила якихось дурниць.

Я хвилювався, чи сестра нічого не запідозрила.

Але сестра, здавалося, не мала ані ревнощів, ані тривоги.

Може, вона й не казала нічого дивного?

— А може, вона в тебе закохана.

— Що?!

Вона сказала це надто звичайно й спокійно, тому я страшенно розхвилювався.

Я й уявити не міг, що з уст сестри пролунають слова, ніби Вінона, може, мене любить.

Що за зміна настрою?

Раніше сестра, безсумнівно, ревнувала б.

Як і казали тато з мамою, сестра змінилася.

— Я думаю, це не зовсім «любов». Мабуть, через те, що ми пережили, вона просто відчуває симпатію до мене як до союзника.

— Не стільки як до чоловіка, скільки як до того, хто їй допоміг.

— Невже? Справді, у Вінони, здається, складна сімейна ситуація.

— Хоч вона явно аристократка, а служить покоївкою в іншого аристократа.

— Але не думаю, що через саме це вона так до тебе прив'язалася.

«Так» — що ж такого Вінона сказала?

Чомусь у мене по всьому тілу виступив холодний піт.

Відчуття, якого я ніколи не мав — якщо підібрати слово, то «мороз по шкірі».

Мене охопило бажання втекти звідси, і мій погляд блукав по кімнаті.

— Сіон працьовитий, добрий і розумний.

— У тебе є сила волі втілювати мрії, і сміливість іти вперед швидше за інших.

— Я думаю, у тебе є власні переконання і привабливість, якої немає в інших.

— Можливо, це вподобання сестри, але я так вважаю.

— Тому немає нічого дивного, що знайдеться дівчина, яка тебе покохає.

— Це, це вже надто… До того ж я не збираюся ні з ким зустрічатися, ані одружуватися.

Коли я це сказав, сестра знову стала серйозною.

Невже я сказав щось не те?

Кімнату знову заповнила мовчанка, і я чекав на слова сестри.

І нарешті сестра повільно відкрила рота.

— Сіон, ти пам'ятаєш обіцянку, яку ми дали в дитинстві?

— Звісно. Це ж обіцянка з тобою, сестро.

— Так… так, мабуть. Сіон же така дитина.

Сестра чомусь кинула це з гіркотою, ніби знущаючись із себе.

Зазвичай я чудово розумів, про що думає сестра, наче читав у неї в думках.

Ні, можливо, мені лише здавалося, що я розумію.

Ми виросли. Ми вже не маленькі діти, а діти, які ось-ось стануть дорослими.

Мабуть, через це.

Тепер я перестав розуміти сестру.

— Сіон.

— …Що, сестро?

— Забудь ту обіцянку.

— …Що?

Думки зупинилися.

Я не міг нічого думати, тільки дивився на обличчя сестри.

Що вона щойно сказала?

Забути обіцянку?

— Це ж дитяча обіцянка, до того ж… така обіцянка тільки сковує тебе, Сіоне.

— Вона надто одностороння, я зовсім не думала про тебе.

— Тоді я хотіла мати тебе тільки для себе, я була егоїсткою…

— Я… не відчуваю, що мене сковують.

— Так. Я знала, що ти так скажеш.

— Сіон добрий, і я знаю, що ти справді дотримаєш обіцянки.

— Але, знаєш, я подумала: чи справді це добре?

— Я думала, що ми будемо разом завжди, що ти й надалі будеш зі мною.

— Але коли я дізналася, що ти зробив, поки я спала… я зрозуміла, що це не так.

— Сіон — людина, яка зустріне ще багато різних людей і зробить багато різних речей.

— Тому… я вирішила, що не можна давати обіцянку, яка обмежує твої можливості.

— Навіть якщо зараз усе добре, невідомо, що буде далі.

— Я думаю, коли ти наберешся більше досвіду й побуваєш у багатьох місцях, твої думки зміняться.

— І я не хочу сковувати тебе обіцянкою в той момент.

— Тому можеш забути про обіцянку. Я теж забуду.

Сестра говорила гладко.

Можливо, вона обдумала це заздалегідь.

Можливо, поки ми були нарізно, вона багато про це думала.

Але я не думав ні про що.

Я й уявити не міг, що сестра так багато розмірковувала про нашу обіцянку.

Зрештою, це друге життя.

Не маючи досвіду близькості з протилежною статтю, я прийняв обіцянку з сестрою майже з почуттям покори.

Але сестра відчувала, що скувала маленького мене.

У нас із сестрою зовсім різні цінності, життєвий досвід і навіть вік.

І тільки тепер я зрозумів, що саме через це й виникло непорозуміння.

Я не мав наміру з кимось одружуватися.

Бо думав, що мені вистачить родини й магії. Це була щира правда.

Але з погляду сестри це, мабуть, виглядало як стримування себе.

— Мені вже скоро шістнадцять, і час відділятися від братика.

— Так. Готово! Полегшало! Отже, Сіоне.

— Відтепер не зважай на мене й живи вільно, як сам хочеш.

— Ти найбільше сяєш, коли вільний.

Сестра сяє мені бадьорою усмішкою.

Я все ще схвильований і не можу заспокоїтися.

Невже сестра подорослішала?

Колись, коли вона зізналася, що через малий вік відчувала до близького родича протилежної статі не романтичне кохання, а почуття близькості, яке привело її до думки про шлюб, — я це зрозумів.

Але я відчув, що вона серйозна, тому й сказав, що не одружуся.

Тоді я був дорослим. До того ж я вважав сестру справжньою сестрою.

Я був дорослим, а сестра — дитиною, але в ній були риси, які я поважав як у старшій сестрі, тож, можливо, я жив ілюзією.

Я думав, що сестра, як і я, подорослішає, не змінюючи нашої обіцянки.

Але це не так. Коли дорослішаєш, пізнаєш здоровий глузд, набуваєш розсудливості, дозріваєш духовно.

Цього я не розумів.

Сестра була дитиною, а я — дорослим. Такої простої речі я не усвідомлював по-справжньому.

Он воно що.

Тоді, може, тривоги тата й мами були марними?

А що, якби я зараз сказав сестрі, що ми не рідні по крові?

Чи відповіла б вона: «Але мої почуття не зміняться»?

Чи, навпаки, передумала б, мовляв, якщо ми не родичі, то нема чого стримуватися?

Ні, це не так просто.

Сестра напевно страждатиме.

Вона й зараз, мабуть, багато думала про мене, вагалася, знайшла відповідь і сказала мені.

Невже я змушу її страждати ще більше?

Гадаю, цього робити не варто.

Як казав тато, сестра ще дитина.

Тому їй потрібно добре обміркувати, сприйняти, переварити й тоді дати відповідь.

Хоча ні, не важливо, дитина чи дорослий.

Бо в кожного безліч причин для переживань.

Так чи інакше, зараз говорити, мабуть, не варто.

— Ну, я піду до себе. Вибач, що потурбувала.

— …Нічого. На добраніч.

Сестра рішуче випросталася, підвелася й відчинила двері.

— А, до речі. Я теж їду з вами до Медіфу.

— Батько й мати дозволили, тож не хвилюйся.

— Ну, на добраніч.

— Га?! З-зачекай, сестро!

Сестра сказала своє й пішла до себе.

Коли кроки стихли, я тихо зітхнув.

Каже, що відвикає від брата, а сама їде з нами — як це розуміти?

Може, «відвикати від брата» для неї зовсім не означає триматися від мене подалі.

Утім, я радий бути з сестрою, тож і не заперечую.

Розповісти, звідки я в родині, можна буде лише тоді, як я стану повнолітнім.

До шістнадцяти ми не збираємося казати, що ми не рідні по крові.

Як на мене, з огляду на всю родину це, мабуть, слушно.

Але що вона подумає в той момент?

І… що я сам про це думаю?

У мене зовсім немає досвіду в романтичних стосунках.

Навіть менше, ніж у дитини.

Тому я не знаю.

Та й почуття сестри в дитинстві навряд чи були романтичними.

Думаю, мої почуття теж відрізняються від закоханості.

Тоді, мабуть, найкраще й далі жити як родина.

Мені тринадцять.

Я стану дорослим приблизно через три роки.

Якими ми будемо тоді?

Коли я думаю про це, сон кудись зникає.

Зрештою, того дня я провів безсонну ніч.