Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

125. Повернення додому

Десятиденна подорож добігла кінця.

Віз зупинився у дворі нашого родинного маєтку Орнстайнів, і ми з речами вийшли.

— Ну, пане Сіоне! Тут ми з вами прощаємося!

— Дякую вам. Ще колись побачимося.

Командир Ґоут і його вояки разом віддали честь, сіли на коней і поїхали назад до Санострії.

Вони були трохи негнучкі, але багато в чому про мене подбали. Треба їм за це подякувати.

І тільки-но я з торбою зібрався зайти до хати…

— Сіо-о-о-о-о-о-оне-е-е!!!

…як почув голос сестри й обернувся.

Сестра вже підбігла впритул і стрибнула на мене.

Схоже, вона скористалася магією посилення тіла — Бустом.

Навіть якби мене відкинуло, Щит уберіг би від ран, але я навмисне скористався Бустом і прийняв на себе весь її розгін.

Розігналася вона, схоже, дужче, ніж я думав, — ноги аж трохи вгрузли в землю.

Я обійняв сестру й закрутився на місці, гасячи розгін.

Кілька обертів — і нас нарешті перестало нести; я поставив сестру на землю.

— З поверненням, Сіоне!

— Я вдома, сестричко. Бачу, ти бадьора. Як ти й писала, з відновленням покінчено?

— Так. Я дуже старалася. Ох і важко було.

Сестра втомлено зітхнула, і я всміхнувся.

З дверей вийшли тато й мама.

Сяючи від радості, вони підійшли до нас.

— Сіоне. Ти повернувся.

— З поверненням, Сіончику.

— Я вдома, тату, мамо.

Від зустрічі з рідними на серці стало тепло.

Усе-таки з родиною спокійно.

У Санострії часто доводилося бути напоготові, тож тепер я, здається, нарешті можу перепочити.

Вінона, здавалося, дуже ніяковіла.

— Знайомтеся. Це Вінона, моя покоївка.

— Д-дуже приємно! Я Вінона Олоф!

— П-пан Сіон завжди так про мене дбає!

Вінона рвучко вклонилася, і батьки лагідно всміхнулися.

— Що ж, приємно. Я Гавейн, батько Сіона.

— А я мама, Емма. Рада знайомству, Віноночко.

Сестра ступила крок уперед і пильно подивилася Віноні в обличчя.

У мене раптом з'явилося погане передчуття.

Невже вона щось підозрює щодо моїх стосунків із Віноною?

Вінона ж зі мною цілодобово, тож було б не дивно, якби вона щось запідозрила.

Сестра досить ревнива…

Я з острахом стежив, що буде.

— Рада знайомству. Я Маріанна. Клич мене Марі, Віноно.

— Д-дуже приємно! Пані Марі!

— «Пані» не треба. Хоча, мабуть, просто на ім'я тобі важко.

— Ну, клич як хочеш.

Хоч я й боявся, сестра поводилася цілком по-дорослому.

Навіть навпаки — представилася дуже привітно.

Схоже, я хвилювався даремно.

Я полегшено зітхнув.

— Що ж ми на порозі стоїмо, заходьте.

Тато запросив, і ми зайшли до хати.

Рідна домівка, де я не був кілька місяців, гріє душу.

Я відчув: усе-таки моє місце — тут.

●〇●〇

Вечір. Вечеря.

Після вечері ми сиділи за столом і весело гомоніли.

— …Отак усе й було.

Усі мене уважно слухали.

Я розповідав, що було в Санострії.

У листах я писав коротко, без подробиць, а всім кортіло почути.

— З листів я знав… але щоб тобі дали титул маркіза!

— А ще не тільки допомагав хворим на хворобу лінощів, а й зажадав заснувати Магічну академію — мама аж ахнула.

Я чимало накоїв усякого, але про що краще змовчати, те пропустив.

Але не розповісти про Магічну академію й Багряну ніч я не міг.

Це стосується й майбутнього, а головне — і моєї родини.

— Але до Багряної ночі доведеться готуватися…

— Минулого разу пощастило, але наступного може й не пощастити.

— Тих, хто вміє чарувати, майже немає.

— Так. Мечі з громового заліза, що виробляють у Санострії, начебто продають в інші країни й роздають гільдіям, тож у разі чого ними можна скористатися.

— Я про всяк випадок привіз кілька, то віддам тобі.

— О, дякую. Чим битися з демонами, у нас обмаль.

До речі, Вінона, звісно, теж знає і про Багряну ніч, і про демонів.

Звістка про те, що сталося в Істрії, не могла не дійти до Санострії.

Але сама вона цього не бачила, тож навряд чи до кінця відчуває, а що проти демонів діє магія й що для цього й готують мечі з громового заліза та Громові ліхтарі, я їй не розповідав.

Та й Багряна ніч для того, хто її не бачив, — не більше ніж байка.

Однак про демонів чутки ширяться, тож у середмісті Рістії про це, певно, вже чимало знають.

А от чи повірять у це інші країни — питання непевне, і ми з королевою це розуміємо.

Тож головне — під час наступної Багряної ночі влаштувати «виставу» й показати всім, як потрібні я і магічні пристрої.

Поки ми з татом сиділи з поважними обличчями, сестра підвелася.

— Ну, я піду митися. Віноно, ходімо разом.

— Я?! Т-та мені з вами якось…

— Ходімо-ходімо.

Не чекаючи відповіді, сестра взяла Вінону за руку й потягла до купальні.

— Га?! Е-е, зачекайте!

Я лише співчутливо подивився вслід Віноні, яку тягли геть.

Бо сестрі я перечити не можу.

А втім, сьогодні сестра якась надто тиха.

Раніше вона б більше тулилася до мене й розпитувала.

А сьогодні вона тільки слухала й, окрім зустрічі, весь час була тиха.

Не те щоб зовсім інша людина, але все ж геть не така, як раніше.

— А що з сестрою?

Тато й мама перезирнулися й повернулися до мене.

— Ти теж помітив, Сіоне…

— Коли ти поїхав до Санострії, Марі ще довго наполягала, що поїде до тебе, і вперто відновлювалася.

— До того часу вона була така, як завжди.

— Але відколи прийшов твій лист, з нею щось негаразд.

— Мені здається, дізнавшись, що зробив Сіончик, вона про щось замислилася.

— Що я зробив? Тобто що я лікував хворих на хворобу лінощів?

— Так. І це теж, але твої звершення вражають навіть нас.

— Ти зробив те, чого не змогли б твої ровесники, та й узагалі ніхто, крім тебе.

— Ми гадаємо, що Марі через це багато про що думає.

І тут до мене дійшло.

Справді, відколи сестра захворіла на хворобу лінощів, усе змінилося.

Раніше ми з сестрою весь час були разом — і в магії, і в усьому іншому.

А тепер, навіть коли вона прокинулася, я заводив нові знайомства й багато чого досяг.

Як каже тато, дещо з цього звичайній людині, певно, й не під силу.

Може, сестрі здається, що її лишили позаду?

Коли на наш дім уперше напали ґобліни, вона картала себе за безпорадність і заздрила мені.

Може, ці почуття повернулися?

Хоча як на те вона поводиться якось надто спокійно.

— Річ у тім, що я думав розповісти Марі, звідки ти в нас, Сіоне.

— Звісно, тільки з твоєї згоди.

— Але, бачачи, яка вона тепер, я засумнівався, чи варто…

— Коли вона тільки й знала, що «Сіончик найкращий», я теж не знала, що з цим робити, але й тепер, коли Марі так притихла, мені тривожно…

— Тож ми з татом вирішили спершу поговорити з тобою, Сіончику.

— Вибач, я розумію, що знову кладемо на тебе тягар…

— Та ні. Я радий, що ви стільки про це думаєте.

— До того ж це стосується мене, тож і думати про це мені.

— Вибачте, що й вам через це клопіт.

— Що ти таке кажеш. Який там клопіт.

— Нам навіть хотілося б, щоб ти більше нам докучав і більше на нас покладався.

— Правда ж, мамо?

— Хі-хі, авжеж. Сіончик із нами ніколи не мав клопоту, навпаки — аж надто самостійний.

— Хотілося б, щоб ти більше вередував і покладався на родину.

— Я й так на вас покладаюся. Я… радий, що я ваш син, тату й мамо.

Батьки зворушено дивилися на мене.

Мабуть, прозвучало трохи пишномовно, але це щира правда, тож нічого не вдієш.

— Сіоне…

— Сіончику… ох, ну що ти!

Мама обійняла мене.

Запахло цитрусом, і мене огорнуло м'яке тепло.

Мені було трохи соромно, але я всім серцем прийняв мамину любов.

Наобіймавшись, мама ніжно подивилася на мене й сіла на стілець.

— Сіоне. Я ось що думаю: доки ти не станеш повнолітнім, Марі, мабуть, краще не розповідати, звідки ти в нас.

— Вона зараз усе-таки неврівноважена, та й ледве оговталася від хвороби.

— Нехай заспокоїться, трохи більше пізнає світ — тоді ще не пізно буде.

— Щоправда, тобі, Сіоне, доведеться мовчати…

— Я згоден із татом. Гадаю, зараз краще не казати.

— А помовчати мені не важко. Мені, звісно, неспокійно, але це не те, що можна казати легковажно.

Мабуть, якби сестра дізналася зараз, що ми не кровні родичі, вона б розгубилася.

А враховуючи, що вона багато думала після листа, є ризик, що вона щось ускладнить.

Можливо, я надто самовпевнений, але, думаючи про сестру, вважаю, що така обережність не завадить.

Найголовніше — у сестри є спогади про минулі події зі мною.

Гадаю, сестра досі пам’ятає те зізнання.

— Вибач, Сіоне. Знову доводиться на тебе покладатися.

— Нічого. Я хоч і дитина, але хочу робити для родини все, що можу.

— Тож не переймайтеся й, коли треба, покладайтеся на мене.

— Хех, Сіоне, ти вже справжній чоловік. Хлопці швидко дорослішають.

— Але ти наш син. Завжди звертайся до нас. Домовились?

— Так. Знаю. Як буде скрутно — неодмінно скажу.

Тато й мама задоволено кивнули.

Тоді мама ляснула в долоні.

— Ну, тоді вирішено. Розповімо, коли Сіончик стане повнолітнім, тобто як йому виповниться шістнадцять.

Ми кивнули одне одному, погодившись.

Я відчуваю, що вони мені довіряють.

І люблять.

Перед сестрою мені трохи ніяково, але, гадаю, так буде найкраще.

А якщо колись здасться, що розповісти треба раніше, тоді знову пораджуся з батьками.

Потім ми знову весело розмовляли.

Вечір минув спокійно.