Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

123. Чого хочеш ти?

У своїй кімнаті я складав речі в торбу.

Утім, там були здебільшого одяг, гроші й книжки.

Більше нічого свого в мене не було.

Усе, що було в маєтку від початку, я збирався так і залишити.

— Ну що ж, здається, це все.

Вийшло приблизно стільки ж, скільки я привіз.

Зрештою, мабуть, мало що змінилося.

Зате я набрався чималого досвіду.

Я багато чого зрозумів і дізнався.

Ці три з гаком місяці минули не марно.

Я взяв торбу й вийшов зі своєї кімнати.

— Бувай.

Я попрощався з кімнатою, що недовго, але була мені домівкою.

Із кімнати — до холу біля входу.

Там на мене чекали, і я до них озвався.

— Привіт, Фреє.

— Сіоне, ти справді їдеш?

Фрея дивилася на мене з якимось незрозумілим виразом.

За її спиною вишикувалися підлеглі з такими самими обличчями.

Я мимоволі криво всміхнувся.

— Чого це ви такі? Добре ж, що тепер є де жити.

— Будинок формально лишається моїм, тож за житло платити не треба.

— Тільки прибирайте й доглядайте його, та й годі.

— Т-та я ж вдячна. Тільки чи можна так тобою користуватися?

Я легенько поплескав Фрею по плечу.

Знак довіри й прихильності.

— Саме тому, що це ви, Фреє. Іншим я б не довірив.

— Я добре бачив, як ви всі працюєте. Тож знаю, на що ви здатні.

— Ви всі надійні, тому я спокійно можу вам усе доручити.

— Сіоне… Ех, гаразд! Раз ти так кажеш, не відмовлятимусь!

— Їдь і ні про що не турбуйся! Це ж твій дім, Сіоне, тож повертайся будь-коли!

Фрея простягнула руку, і я тут-таки її потиснув.

Міцне рукостискання — і ми зрозуміли одне одного.

Тоді я звернувся до того, хто стояв поруч із Фреєю.

— Пане Еґоне, дякую вам за все.

— Що ви, я нічого особливого не зробив.

— Ну що ви. Ви мені дуже допомогли. Справді, у багатьох справах.

— Ні, гадаю, завдяки вашим звершенням і королеві трохи полегшало.

— Хоча, схоже, останнім часом у неї з'явилися нові клопоти.

— Часто зітхає.

— Он як. Нелегко їй.

— Так, нелегко, але, на відміну від колишнього, їй, здається, й цікаво.

Пан Еґон ледь помітно всміхнувся куточками губ.

Наче його це трохи тішило.

Схоже, йому вже все розповіли.

Наскільки ж королева йому довіряє?

Досі в цій людині стільки загадок.

З ним треба бути насторожі, але покластися на нього можна.

Доручи йому — і клопоту не буде.

Тепер я звернувся до тієї, що стояла поруч із паном Еґоном.

— Віноно.

— Пане Сіоне…

Вона жалібно звела брови й опустила очі.

Руки стиснула перед грудьми.

Здавалося, вони ледь тремтіли.

— Я вже казав учора: я повертаюся додому. А потім поїду до Медіфа.

— Там я збираюся разом із графом вивчати й досліджувати фей.

З графом Ґолтбою вже все домовлено.

Він уже раніше повернувся до Медіфа.

Я теж невдовзі туди вирушу.

Навіть почувши це, Вінона не підвела голови.

Міцно стиснувши губи, вона дивилася в підлогу.

Здавалося, вона знову стала колишньою.

— П-пане Сіоне… щ-що ж мені робити?

— Без вас я… я н-нічого не можу.

— Відколи з'явилися ви, к-кожен день був новий, веселий і щасливий.

— Т-тому…

— Віноно, ти хочеш, щоб я залишився?

Вінона аж стрепенулася й підвела голову.

Глянула на мене, обличчя її скривилося, і вона знову похнюпилася.

Мимоволі вчепилася в поділ спідниці.

Здавалося, у цьому й видно, що в неї на душі.

Але я мовчав.

— Я розумію, це несподівано.

— Але три місяці — зовсім не мало, щоб щось вирішити.

— За цей час ти змінилася. Подорослішала. Зробила крок уперед. Але сама ще нічого не вирішила.

— Я лише хотів ненадовго дати тобі місце, де можна перепочити.

— І ще, Віноно: буває, що одного дня раптом доводиться вирішувати. Що з розлуками, що із зустрічами — однаково.

— Тому я навмисно тобі нічого не казав. Навіть бачачи, що ти починаєш на мене спиратися.

Від моїх слів Вінона аж здригнулася.

Залежність.

Люди живуть, спираючись на щось і тримаючись за нього.

Річ, слово, ідея чи людина — у кожного своє.

Вона жила, виконуючи батькові накази, мріяла звільнитися від них, але, звільнившись, загубила дорогу.

І тут з'явився я.

Вона вчепилася в мене.

Але це не назавжди.

Я хотів, щоб вона сама це зрозуміла.

Я не все її життя, і я не та людина, для якої вона була б усім життям.

— Віноно.

— …………Так.

— Чого хочеш ти?

Ті самі слова, що й три місяці тому.

Те саме запитання покаже, як вона змінилася.

Якщо тепер у неї є власна воля…

…я хочу якомога більше на неї відгукнутися.

Це не доброчинність.

І не тому, що так сказала сестра.

Просто мені Вінона до душі.

Просто я хочу їй допомогти.

Не зі співчуття — просто хочу допомогти людині, яка мені до душі.

Хоча до душі вона мені не як дівчина.

Вінона повільно підвела голову.

Вагання, певно, були.

Але на її обличчі, коли вона підвела голову, їх уже не було.

Я затамував подих.

Невже це обличчя тієї, хто три місяці тому не знала, як їй жити?

Тієї дівчинки, що була зовсім як дитина?

Тепер вона здавалася дорослою, як і належить у її віці.

А то й дорослішою.

Вінона розтулила гарні губи.

— Я… хочу бути поруч із вами, пане Сіоне.

— Н-не спиратися на вас, а бути поруч і бачити багато всього!

— Хочу багато чого навчитися, багато чого спробувати й ще більше вирости!

— Я… я думаю, що змінилася. Завдяки вам… і завдяки шляху, який я обрала сама.

— П-правда, я хотіла, щоб усе лишалося як є, аби відкласти рішення, — тут нема чого заперечувати.

— Але все одно це перше, що я вирішила сама.

— Тож, т-той… д-дозвольте мені бути поруч із вами… хлип…

Під кінець вона вже говорила в ніс, на півслові на очі набігли сльози, а наприкінці вона розплакалася.

Мабуть, зібрала всю свою сміливість.

Не так часто вона комусь казала, чого хоче.

Я до болю відчував, що в неї на душі.

Ми ж стільки місяців були разом.

Я весь час був поруч.

Тож не відчувати не міг.

— Чого ти плачеш?

І все-таки трохи з неї покепкував.

Не тому, що дивлюся на неї зверхньо.

А тому, що довіряю їй і ми близькі.

— У-у… вибачте…

— Нічого. Їдьмо разом. Будь поруч, доки сама захочеш.

— Але назавжди так не буде. Тільки це запам'ятай.

Я погладив Вінону по голові.

Вона щосили напружила обличчя, щоб не плакати, але воно враз розм'якло.

І сльози полилися рікою.

Усе обличчя мокре від сліз.

Але ці сльози, певно, не такі, як тоді.

У них немає смутку.

Певно, у них полегшення і…

— Т-так… е-хе-хе… у-у… хлип…

— Або плач, або смійся, щось одне.

— Ну бо-о… хлип… мені ж р-радісно… а с-сльози не зупиняються…

Я мимоволі засміявся.

Дивлячись, як Вінона сміється крізь сльози, я відчув тепло в серці.

Інші теж тепло дивилися на Вінону.

Вона змінилася.

І, певно, змінюватиметься й далі.

А колись вилетить із-під мого крила.

До того часу я наглядатиму за нею.

Поки ця дівчина, з якою вічно щось трапляється і яку не можна лишити саму, не виросте.

— Ну що, їдьмо, Віноно. Ти ж уже зібралася?

— Т-так!

Вінона прожогом метнулася до сусідньої кімнати й одразу повернулася.

У руці вона тримала торбу.

Схоже, відповідь вона знала від самого початку.

— Ну, ми поїхали!

— Щасливої дороги!

— Дякуємо за дім! Бувай, пане Сіоне-е!

— Бережіть себе. Чекатиму на нову зустріч.

Ми з Віноною помахали всім і вийшли з маєтку.

Усе як завжди.

Та все ж трохи інакше.

На душі було якось легко, і ми твердо ступали по землі.

Це був перший крок у нову дорогу.