Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

122. Усе заради цієї миті

Я звернувся до королеви, що сиділа навпроти.

— Тримісячні курси скінчилися, і майже всі, крім тих, хто пішов, навчилися лікувати хворобу лінощів.

— Сьогодні всі повертаються додому й, кажуть, одразу по приїзді візьмуться лікувати.

Замок Санострія, кабінет королеви.

Я звітував перед королевою, що й сьогодні була по-діловому серйозна.

До речі, одягнений я був по-простому.

Бо королева сказала, що вбиратися щоразу по-парадному не обов'язково.

Лише тоді, коли приймають у тронній залі.

— Тільки граф Ґолтба до лікування не дійшов, але він — виняток: у ньому пробудилася магічна сила, хоч її в нього й не було, тож трьох місяців йому, гадаю, просто забракло.

— Розумію. Нічого страшного.

— Дякую. Це все про курси лікування хвороби лінощів.

— Тепер про розробку зброї, що діє на демонів.

— Зусиллями Фреї та її підлеглих розроблено розкладну зброю з громового заліза.

— Удосконалювати її, мабуть, ще є куди, але поки що, гадаю, кращої зброї немає.

— Фрея казала, що водночас із виготовленням зброї візьметься розробляти обладунки, що даватимуть магічну силу, тож, гадаю, на неї можна покластися.

— Гм. Ти досяг чималого. Навіть я не чекала такого успіху.

— Я бачила її на власні очі — неабияка річ.

— Такою зброєю, мабуть, можна протистояти демонам.

Я кивнув.

Отже, так і є.

Королева, схоже, «вже бачить магічну силу, що живе в речах».

Я так і думав.

Інакше вона б так не заспокоїлася.

— Тож можна вважати, що два доручені мені завдання я виконав?

— Так. Наслідки мене цілком задовольняють.

— Ти зробив більше, ніж я сподівалася. Я тобі вдячна.

— Дякую. Від таких слів я відчуваю, що старався недарма.

— Гм. Дам тобі трохи відпочити. Згодом матимеш нове доручення, тож чекай.

Коротко відповіла королева.

Руки в неї не спинялися ні на мить: вона підписувала папери, переглядала їх, ставила королівську печатку.

На мене вона й не дивилася.

Одразу видно, скільки клопоту в правительки.

Саме тому, що вона правителька, їй дозволено таке недбальство.

Це само собою зрозуміло.

І вона сприйняла це як належне — не лише оточення, а й вона сама.

Це не пиха — для неї це, певно, просто звичний порядок.

Тому.

Саме тому…

— Вибачте, але я відмовляюся.

Почувши мою відмову, королева відверто здивувалася.

Вона спинила руку, підвела голову — на її обличчі було такий подив, якого я ще не бачив.

Помовчавши, королева повільно заговорила:

— Що ти сказав?

— Я сказав, що відмовляюся.

Запала тиша.

Обличчя королеви знову нічого не виражало.

Я пильно дивився на неї — від її обличчя аж віяло холодом.

— …Я вислухаю причину.

— Я виконав «найнеобхідніше».

— Що це означає?

— Те, що я не добра людина.

Королева схилила голову, ніби не розуміла, про що я.

Але в цьому був не лише подив, а й невдоволення.

— Королево Мільхіє, ви, схоже, помиляєтеся.

— Прочитавши звіт герцога Балфа, а тоді зустрівшись і поговоривши зі мною, побачивши, як я відповідаю, ви вирішили, що я добра людина, правда?

— Тому ви й говорили зі мною так, коли ми зустрілися в бібліотеці?

Про що ми тоді говорили.

Розповідаючи мені, як усе є насправді, вона втягнула мене й спонукала допомогти врятувати країну й світ.

Простіше кажучи, як тоді, коли не знаєш — пройдеш повз, а якщо людина падає просто в тебе на очах — повз уже не пройдеш.

Звісно, на жаль, чимало хто й тоді пройде повз.

Бо це чужа людина.

Але й чимало тих, кого мучитиме сумління чи щось подібне.

Скориставшись цим, королева й розповіла мені, як усе є.

Мовляв, якщо я не допоможу, загроза нависне і над Рістією, і над усім світом.

І я теж вважаю, що якби нічого не робив, так, найімовірніше, і сталося б.

Але, почувши таке, людина все одно може відмовитися.

А вона вирішила, що я не відмовлюся.

Бо «вважала мене доброю людиною».

Це видно було з її слів і поведінки, та й з того, як мене хвалив герцог Балф.

Тож королева розповіла мені багато чого потаємного, і ми стали союзниками.

Бо вона вважала, що щирістю найлегше мене прихилити.

Але тут вона почасти помилилася.

Наполовину права, наполовину ні.

— Я не добра людина, ваша величносте. Я радше думаю лише про себе.

— …Що ти кажеш? Тоді навіщо ти, не шкодуючи себе, лікував хворих?

— Причин кілька, але в основі не доброта й не мої переконання.

— Просто сестра сказала: «А чом би не допомагати людям магією?»

— Що? Ти лікував людей, бо так сказала твоя сестра?

Я неквапом кивнув.

Королева хоч і не подала виду, але явно здивувалася.

Схоже, в душі вона людина щира.

Вона від щирого серця вірила, що я виконував її накази й лікував хворих лише з доброти.

— Звісно, і в мене є серце. І доброта. І бажання комусь допомогти.

— Але, бачите, рятувати когось ціною себе я не збираюся.

— Бо найдорожчий для мене — я сам.

Я вже раз помер.

Тож певною мірою звик до смерті й краще за будь-кого знаю, яка вона страшна.

У першому житті мною раз у раз крутили люди, суспільство, обставини.

Тому я тим паче думаю,

що друге життя проживу так, як хочу сам.

Але це не означає, що чужі люди мені байдужі.

Просто я не вважаю, що мушу затуляти їх власним тілом.

Магію я, власне, досліджував для себе, і мені приємно, що вона стала в пригоді й комусь цікава, але це вже другорядне.

Не можна забувати: моя мета — досліджувати й створювати магію.

Є в мене й інші цілі, але вони — на другому місці.

Скажу прямо: усе, що я робив, відколи приїхав до столиці, я робив, маючи на думці «зрештою досягти своєї мети».

Звісно, не те щоб мені було все нецікаво чи байдуже.

Але в основі всього була не чиста доброта.

— То ти допомагав людям, бо так сказала сестра?

— Це перша причина. Сестра мені дуже дорога.

— Тому я й хотів зробити те, чого вона хоче. От і допомагав людям.

— А друга причина — я просто хотів заощадити час.

— Я хотів якнайшвидше виконати доручення. Тому й лікував скільки міг.

— Повторюю: доброта в мене теж є. Як у всіх.

Подумайте самі.

Якби ви могли когось урятувати, чи стали б ви жертвувати заради цього всім, що маєте?

Ні. А якщо хтось і стане, то зрештою зламається — душею чи тілом.

Здебільшого в людей є й інші спонуки.

Лікар лікує не лише заради хворого, а й заради грошей чи становища.

Є й ті, хто працює тільки заради хворих, але це радше почуття обов'язку, ніж доброта.

Так само й я лікував їх, бо хотів якомога швидше розв'язати руки для своєї мети.

Якби я відклав це, то згодом на це пішло б ще більше часу.

Звісно, була й інша причина — не змушувати хворих чекати.

Тобто моя мета збіглася з інтересами хворих.

— Із розробкою зброї те саме. Я хотів використати час із користю.

— Ні, точніше — «я хотів закінчити розробку за три місяці, поки йдуть курси лікування хвороби лінощів».

— Я ж передбачав, що ви доручите мені розробити засоби проти демонів.

— …Отже, все заради того, щоб заощадити час?

— Саме так.

— Скоротити курси лікування хвороби лінощів я й не сподівався.

— Тож вирішив використати ці три місяці до краю.

— Як я й розраховував, більшість учнів навчилися лікувати.

Граф Ґолтба був несподіванкою, але певною мірою мені пощастило, що він з'явився.

Бо «я однаково збирався колись перевірити, чи може людина без магічної сили породити її».

Дослідження без жертв не бувають, але я б волів обійтися без них.

Тож, чесно кажучи, мені дуже пощастило, що такий, як він, знайшовся.

Він же сам зголосився на такий дослід.

Ви вважаєте мене нелюдом?

Я нічого такого не робив, навпаки — пильнував, щоб його здоров'ю нічого не загрожувало.

Дбав про нього, як умів.

А якщо щось і станеться, то відповідає вже він сам.

— Я виконав ваші, можна сказати, нездійсненні вимоги. І досяг чималого.

— Цього не зміг би ніхто, крім мене, а головне — якби я не впорався, ваша країна опинилася б у скруті, правда ж?

— Якщо все, що я казала, правда, то так.

З виглядом знавця промовила королева.

Вона холодно глянула на мене.

Тим самим поглядом, що й тоді, в тронній залі.

— Правда. Хоча й не вся.

— Он як? І на чому ти ґрунтуєшся?

— З того, як усе складається, на Рістію цілком можуть напасти чотири інші держави.

— І те, що Імперія Адон захопила частину земель Рістії, — безперечно.

— Це я з'ясував сам. Хоча, власне, це й так усім відомо, приховувати нема чого.

— І що? Чого б це Адонові нападати на Рістію?

— Так, наша країна в невигідному становищі.

— Але чи нападуть на неї, залежить від намірів інших держав.

— Хоч як помахуй принадою, без зубів її не вкусиш, а без апетиту на неї й не глянеш.

— Невже ти, хто нічого не тямить у світі, знаєш, що діється в Адоні?

— Ні, не знаю. Зате знаю, що діється в Медіфі.

— …Що ти маєш на увазі?

— У Медіфі, кажуть, ходили чутки, що «коли я лікував хворих на хворобу лінощів, від мене йшло світло магічної сили».

— Про це знав граф Ґолтба.

— Тобто він чув про те, «що було, поки я був в Істрії».

— Хворих в Істрії я лікував десь за місяць до того, як приїхав до столиці.

— Виходить, за цей час хтось, хто бачив, як я лікую в Істрії, чи чув про це, повернувся до Медіфу й розпустив чутки.

— Чутки ширяться не одразу.

— Може, вони й рознеслися швидко, бо йдеться про хворобу лінощів, але за кілька днів — навряд.

— З Істрії до Медіфу возом днів двадцять.

— Навіть якщо хтось поїхав до Медіфу, ледве побачивши перший день лікування, лишається днів десять.

— Хіба за цей час чутки встигли б розійтися? Аж надто вже вчасно, правда?

— До чого ти хилиш?

— Чи не ви навмисно пустили ці чутки?

Обличчя королеви не змінилося.

Схоже, так легко її не похитнеш.

— Навіщо б мені це? Мені нема чого ширити чутки.

— Я ж казала: про тебе мають ходити лише невиразні чутки.

— Якби я звеліла ширити чутки, про тебе дізналися б ще більше, і їм повірили б.

— А тоді, гляди, хтось і помітить силу магії.

— І наша країна тільки стала б ласим шматком, а приводів напасти побільшало б.

— Бо ніхто б уже не повірив, що ми просто ділимося вмінням, — стало б видно, що вся ця сила — в тобі.

— Звісно, якщо те, що я казала раніше, правда.

— Ні. Навпаки. У тому, що ви казали раніше, була домішка брехні.

— Вам треба було пустити чутки й якомога раніше дати знати іншим країнам, що це правда.

— Тоді б вони зрозуміли, чого я вартий. Але не знали б напевно, чи це правда.

— А щоб дізнатися правду, вони відклали б і напад, і тиск на переговорах, — і ви виграли б час, поки вони все з'ясовують.

— Якби я справді був таким, як кажуть чутки, можна було б і напасти.

— Але якби виявилося, що правда лише про лікування хвороби лінощів, а вони, не отримавши вміння, напали б силоміць, то й лікувати хворобу лінощів, може, стало б нікому.

— Тож спершу треба було або чітко показати, як лікують, або зробити так, щоб «лікування було, а як саме — неясно».

— А так про мене могли чітко дізнатися в інших країнах і рознести, що лікувати вмію лише я.

— Тож вірогідність чуток треба було втримати на певному рівні.

— Але рівень цей мав бути досить високий.

— Ставка дуже ризикована. Але ви були в такій скруті, що мусили на неї піти.

— …І на чому ти ґрунтуєшся?

— Мене дивувало, чому ви не відправляєте мене в інші країни.

— Я ж казала: тоді довелося б вирішувати, кому першому, і почалися б…

— А чи так це страшно? Звісно, кожна країна хоче, щоб її вилікували якнайшвидше, і, опинившись останньою, може обуритися, що її знехтували.

— Але таке можна розв'язати, поставивши умови й поступившись одне одному.

— На жаль, я знаю, як мислять аристократи.

— Вони дивляться на простолюдинів зверхньо. Королі, певно, теж.

— Вони, звісно, цінують їхню працю, але не надто.

— Якби ви запропонували відшкодувати те, що мали б виробити хворі на хворобу лінощів, ви, найпевніше, домовилися б.

— То чому ж усі країни водночас прислали до Рістії відібраних людей?

— Спілкування з іншими країнами вигідне хіба що окремим аристократам.

— Тож ви подумали, яка в цьому вигода для країни. Ні — яка шкода.

— І ви пустили чутки, а коли їм почали бодай трохи вірити, розіслали посланців до всіх країн.

— «Ми проводитимемо в себе курси лікування хвороби лінощів. Надішліть визначену кількість людей».

— І цими словами чутки перетворилися на правду.

— Якби ви збрехали, довіру втратила б уся країна.

— Тож королі інших країн подумали: треба перевірити, чи ті чутки правдиві.

— А може, вони вже все з'ясували й знали, як є.

— І справді, свідків було чимало.

— Бо ви «самі» заслали їх до інших країн.

— Навіщо ж ви на все це пішли?

— Навіщо пустили чутки й ризикнули, що мене в вас, чого доброго, заберуть?

— Навіщо самі розіслали посланців і показали, що «Рістія чогось варта»?

— Бо, як ви й казали, «на Рістію от-от могли напасти інші країни».

— Бо якби ви не ризикнули, на вас могли напасти будь-якої миті.

— А заберуть мене — буде те саме.

— Тож ви спершу зробили так, щоб чуткам про лікування хвороби лінощів досить вірили, а коли інші країни вже дізналися про мене, але ще не зрозуміли, наскільки я важливий, розіслали посланців.

— Тому ж ви й не відправляли мене в інші країни.

— І ваш задум удався.

— Доказ — те, що «на курсах аристократи й гадки не мали, що лікувати вмію я сам».

— Чутки, що я лікую й світлюся, вони, схоже, чули, але не вірили в них.

Королева пильно дивилася на мене.

В очах — жодного почуття.

Але саме це й свідчило, що щось тут є.

Вона ніяк не відповідає.

А значить, у душі в неї щось вирує.

Так я припустив.

— Дивовижні здогадки. Але доказів замало. Це, можна сказати, вигадки.

— І звідки ти взяв, що чуток побільшало саме з певного часу?

— Якщо вірити словам кількох людей, правильною стане будь-яка відповідь.

Я так і знав, що вона це скаже.

Я дістав із-за пазухи листа.

— Що це?

— Лист від мого батька, Гавейна, — ви ж знаєте, що він «родом з Адона».

Лист сповнений теплих слів.

Звісно, і від мами, і від сестри.

Але є в ньому й те, про що я просив.

А просив я ось що: «Дізнайся, чи ходять в Адоні чутки про мене, про магічну силу, про лікування хвороби лінощів, і якщо ходять — відколи й які саме».

Я подумав, що на батьківщині в тата є знайомі.

Встиг, щоправда, в останню мить.

Почувши розповідь графа, я заплатив чималі гроші й відправив гінця на швидкому коні.

Недарма — таки встиг.

До речі, відповідь була така: в Адоні чутки поширилися десь тоді ж, коли казав граф Ґолтба.

Мабуть, королева теж поспішала.

Схоже, відкладати чутки надовго вона не могла.

Ну, часу ж у неї, певно, не було.

Мабуть, і в інших країнах, якщо перевірити, буде так само.

— Он як. Хе-хе, он воно що. То ти «від самого початку» мене підозрював.

— Так. Ще до нашої першої зустрічі — відколи почув ваші слова від герцога Балфа.

— Хоча, щоб переконатися, знадобився час.

Хоча того, що сталося в бібліотеці, я, звісно, не передбачав.

Не думав, що королева може таке зробити.

У мене була мета, і я її підозрював, але її вчинки таки на мене вплинули.

Я, можна сказати, трохи до неї прихилився.

Подумав, що, може, й варто постаратися заради королеви.

Хоча від своєї мети я, звісно, відступати не збираюся.

— Чому? Чому вже тоді?

— Бо лист, хоч як на нього глянь, був дивний.

— Аж надто вже докладно все розписано. Наче хтось хотів сказати, що десь тут брехня.

— Ох уже цей герцог Балф. Невже він переказав усе слово в слово?

— Ні, «самого листа я не бачив».

— Гонець герцога Балфа лише переказав мені суть.

— Але щось у ньому мене таки муляло.

— Надто вже докладно все пояснювали.

— Якби мене просто запросили до замку Санострія, я б нічого не запідозрив.

— …Перемудрувала я.

— Може, вже тоді я надто хотіла показати «щирість».

— Ох… гаразд. Здаюся. Твоя правда: наша країна справді в небезпеці.

— Тому мені й потрібна твоя сила. Усі твої здогадки правильні. Браво, браво.

— Ну й хлопець. Ти навіть передбачив, що я викручуватимусь?

Королева визнала.

Але цими словами вона лише визнала, що раніше казала правду.

Навіщо вона це зробила?

Бо змінила думку про мене.

Тепер вона вважає, що я не добра людина.

І, певно, подумала, що так справа погана.

З огляду на мої заслуги й поведінку, я можу зажадати чогось надзвичайного.

Або передати відомості іншим країнам.

Тоді, може, краще було б нічого мені не розповідати, але вона вирішила ризикнути.

Здобути мою довіру їй було важливіше, ніж ризикувати, розповідаючи таємниці держави.

Отже, становище справді відчайдушне, і я для Рістії дуже важливий.

— Тож я ж казав: я не добра людина.

— Ви ж і самі «від початку мене підозрювали», тому й зробили все те, правда?

— «Щоб я не зміг поїхати до іншої країни».

— Коли тебе випередили й усе вже вирішили, відмовитися важко.

— Навіть коли тобі щось нав'язали, а тоді кажуть, що це твій обов'язок, — людина не відмовиться.

— Ви надто часто вдавалися до цього прийому.

— А сьогодні ви «говорили про те, як корисні магічні пристрої».

— Тобто ви бачите магічну силу.

— А досі ви її бачити не могли.

— Інакше ще раніше зрозуміли б, що Біловолоса жінка казала правду.

— А тепер бачите. Ви потай тренувалися, щоб збільшити магічну силу.

— За моєю Книгою магії. Бо інакше не побачили б нічого на власні очі.

— А це означає, що ви мені, власне, не довіряєте.

— Може, ви по дорозі вже трохи здогадалися,

— що я виконую ваші накази не з чистої доброти?

Королева тяжко зітхнула.

Я мовчки дивився на неї.

— Гаразд. Годі. Твої заслуги незаперечні, і думаєш ти правильно.

— Чого ти хочеш? Раз уже ти пішов такими манівцями…

— …то й бажання в тебе, певно, куди більше, ніж досі?

— Ви, як завжди, все схоплюєте на льоту. Отже, по-перше, я їду до Медіфу.

— Що?! Т-ти серйозно?!

Королева схопилася з крісла.

Воно й зрозуміло.

Для Рістії я надто важливий.

Якщо я стану підданим Медіфу, Рістії, може, справді кінець.

Так, певно, подумала королева.

Але я одразу похитав головою.

— А, ні.

— Рістія — моя батьківщина, тож підданство я змінювати не збираюся.

Почувши це, королева з величезним полегшенням опустилася в крісло.

— Т-ти мене до смерті налякав. Ох.

— Вибачте, я не все сказав.

— До Медіфу я хочу поїхати, бо мене цікавлять феї, і я хочу дослідити їх разом із графом Ґолтбою.

— Але перед тим, гадаю, ненадовго заїду додому.

— То ось чому ти «не найняв інших покоївок, крім Вінони».

Правду кажучи, я й не збирався наймати покоївок.

Спершу, приїхавши до столиці, я думав когось найняти, але скоро збирався поїхати, тож і не став.

Було б нечесно перед найнятими.

Але й перед Віноною я завинив.

Тільки я мовчав, бо думав, що правда її засмутить.

Якби я сказав їй раніше, вона, гадаю, не виросла б такою, як тепер.

Важко сумлінно служити тому, хто однаково скоро поїде.

Принаймні коли не знаєш, працюєш, безперечно, краще.

— …Надовго?

— Десь на два роки.

— Два роки?! Т-та це ж задовго!

— Ні, якраз. Цей строк — найкращий, і довше, певно, не вийде.

— …Отже, ти здогадався.

— Так. Ви сказали, що наступна Багряна ніч буде за два роки.

— Але насправді підстав так думати немає. Правда ж?

Королева приречено кивнула.

— То звідки ця цифра? Чи не «строк союзу П'яти держав»?

— …Як ти до цього додумався?

— По-перше, коли буде Багряна ніч, ніхто напевно не знає. Герцог Балф теж так казав.

— Що до наступної Багряної ночі ще далеко, але коли саме — невідомо.

— А ви сказали — два роки. Звідки ж цей строк?

— Чи не тому, що «стільки лишилося до кінця союзу»?

— Тобто стільки часу ваша країна в безпеці.

— Якщо до того часу не настане Багряна ніч, з'являться ті, хто полюватиме на мене з інших країн.

— І тоді вам доведеться поступитися на перемовинах.

— Бо слабка Рістія не зможе вперто стояти на своєму.

— Тому ви й сказали — два роки.

— Тобто «натякнули мені, щоб я до того часу щось придумав».

— Ох, так. Саме так.

— «Союз, який ми уклали в обмін на ці курси, — на два роки».

— Коли цей строк мине, інші країни, що вже знають, чого ти вартий, неодмінно візьмуться за тебе силоміць.

— Поки діє союз, я думала відкуповуватися, потроху даючи їм бажане, але одне — вміння лікувати хворобу лінощів — я вже віддала.

— Тобто лишилися тільки магічні пристрої й магія.

— Так. Але поки не з'являться демони, у користь магічних пристроїв ніхто не повірить.

— А якщо показати силу магії до Багряної ночі, хтось може розірвати союз і силоміць забрати тебе.

— Що це надзвичайно цінне вміння — очевидно. Адон, певно, пустить його на війну.

— Але якщо демони з'являться, коли ми вже матимемо магічні пристрої, ми будемо в кращому становищі.

— Якщо магічні пристрої, які ми заздалегідь продали іншим країнам, стануть у пригоді, уже це дасть нам перевагу на перемовинах.

— Ясно. Ви хочете повернути свої землі?

— …Так. Щоб виготовляти магічні пристрої, потрібна сила магії.

— А ті, хто вміє лікувати хворобу лінощів, до створення магії й магічних пристроїв, звісно, не дійдуть.

— Чого варті магічні пристрої, всі зрозуміють одразу після Багряної ночі.

— Тоді ми зробимо їм послугу й в обмін на вміння виготовляти магічні пристрої змусимо повернути наші землі.

— Під час Багряної ночі про тебе, безперечно, дізнаються, але тоді становище нашої країни вже буде зовсім іншим.

— Щоправда, усе залежить від того, де з'являться демони, — може, і не вийде, а головне, це може бути далеко.

— Тож треба буде продумати «виставу».

Королева має рацію: найгірше, якщо демони з'являться далеко від того місця, де буду я.

Магічних пристроїв за кордон багато не вивезеш, та й зберігатимуть їх у великих містах.

А в інших країнах — і далеко, і зброї немає.

Ну, цього я й чекав.

— Про це я теж подумав.

— Що…? Як це розуміти?

— Я досліджуватиму фей не лише з цікавості.

— А щоб вивчати магію й удосконалювати її.

— Зараз це важко, але якщо мати два роки, магію можна буде посилити.

— Одна з моїх головних цілей — «створити магію, що дасть змогу долати великі відстані».

Тобто — оте саме.

Магію польоту.

Якщо вона з'явиться, то навіть якщо демони вийдуть деінде в іншій країні, може, якось дамо раду.

Мені здається, у феях є щось, що допоможе створити магію польоту.

Хоча, власне, просто тому, що, крім фей, ніде нічого про магію не дізнаєшся.

— Хіба таке можливо…?

— Хтозна. Але я пишаюся тим, що робив неможливе можливим.

— Чимало магії ж створив саме я, правда?

Королева раптом засміялася.

Чи то приречено, чи то вражено.

— Твоя правда. Магію, яку звичайній людині й на думку не спало б, ти довів до того, що нею можна користуватися.

— Ніхто, крім тебе, цього не зробив би.

— І не лише в магії — голова в тебе неабияка.

— Хм, гаразд. Ти зробив більш ніж досить. Далі роби, як знаєш.

— Якщо є лікування хвороби лінощів і магічні пристрої, решту ми якось подужаємо.

— Годі державі покладатися на тебе в усьому.

— Пробач мені. І дякую, Сіоне Орнстайне.

— Та що ви, не треба дякувати. Аби лише винагороду дали.

У королеви сіпнулася щока.

Ага, вона збиралася з цим проскочити.

— Не може ж бути, щоб за все, що я зробив, мене просто відпустили, правда?

— …Чого ти хочеш?

— Попереджаю: навіть королева не все може.

— Так. Усе буде гаразд. Певно. Це вигідно не лише мені, а й вам.

— Е-е, ага, ось. Прошу.

Я дістав із торби стос паперів і подав королеві.

Вона з підозрою взяла їх і переглянула.

Я з усмішкою чекав, що вона скаже.

Королева затремтіла й закричала:

— «П-п-проєкт заснування Магічної академії»?! Ти при своєму розумі?!

— Ти збираєшся навчати магії й поширювати її?!

— Так. Ви ж і самі хотіли виховати в країні людей, що вміють користуватися магією?

— Н-ну, це, звісно, так. Я думала доручити це тобі, але зрозуміла, що не вийде.

— Тож хотіла навчати за Книгою магії… але це…

— Це ж означає оголосити, що магія існує!

— Саме так. Магічна академія ж. Заклад, де навчатимуть магів.

— І державі є користь. По-перше, про магію дізнаються всі.

— Замість того щоб я кожному показував магію й переконував, що вона є, — якщо буде заклад, люди самі прийдуть.

— Тобто магія одразу набуде ваги й довіри, та й люди знайдуться.

— До того ж у Магічній академії, звісно, можна вчити магії.

— Освіта дає здібних людей, люди будують державу, тож держава процвітатиме.

— Може, біда в тому, що вміння магії потрапить до інших країн, але магів, сильніших і обізнаніших за мене, я думаю, немає, тож у магії нас не обженуть.

Магію створювати вдається лише завдяки знанням з мого колишнього світу.

Без них справа ледве посуватиметься.

Та й самої думки про магію в цьому світі не було.

— А-але ж магія небезпечна. Ширити її серед людей боязно.

— Правда. Тоді спершу можна готувати магів-вояків.

— Хоча, раз поширивши вміння, хай і серед небагатьох, воно однаково потроху дійде до людей.

— Це вада, але й переваг чимало.

По-перше, люди зможуть захищатися.

Що більше тих, хто вміє битися, то краще можна протистояти демонам.

Ми вже не будемо безпорадні, коли невідомо, коли й де вони з'являться, а подекуди й зовсім нічого не вдієш.

По-друге, магія збагатить країну.

Розроблятимуть магічні вироби, розвиватиметься навчання.

Якщо Рістія прославиться магією, уже це принесе попит і гроші.

Приїжджатимуть мандрівники, а де люди — там і гроші.

А головне — посилиться військо.

Якщо спершу зміцнитися всередині, Рістія стане сильнішою, а інші країни двічі подумають, перш ніж нападати.

Якщо засоби проти демонів будуть лише в Рістії, перемовини з іншими країнами будуть на нашу користь.

— Тоді навіщо неодмінно академія?

— Ні, важливо, щоб був справжній заклад. Будують же будівлі, щоб показати силу, правда?

— Ви й самі знаєте, що вигляд часом важить.

— До того ж є велика перевага.

— Тому я й склав цей проєкт. Тобто «віддати весь квартал розробок під квартал Магічної академії».

— …Тоді, доки академію будуватимуть, про неї мало що просочиться назовні.

— Квартал розробок відгороджений, і там лише кілька вартових, патрулі й небагато тих, хто знає, що до чого.

— До того ж усе, що стосується магії, можна робити в межах кварталу, тож і після заснування Магічної академії мало що просочиться, так?

— Це, звісно, ненадовго, але якийсь час можна все тримати під замком.

— Так. Стороннім до кварталу розробок зараз вхід заборонено.

— Можна навіть заснувати Магічну академію потай — навряд чи хтось дізнається.

— А якщо оголосити про неї відкрито, то й на перемовинах з іншими країнами вона стане в пригоді.

— Хоч як військову школу, хоч як відкриту Магічну академію — користі багато.

— …Чи не тому ти так охоче взявся за курси, що «задумав заснувати Магічну академію»?

Я лише всміхнувся.

Звісно, задумав.

Бо якщо провести курси для аристократів П'яти держав і досягти успіху, це стане в пригоді, коли засновуватимуть академію.

І досвід матиму, і заслугу — успішні курси лікування хвороби лінощів, що вплинули на всі країни.

Це куди переконливіше, ніж якби академію запропонував засновувати хтось зовсім недосвідчений.

До того ж «я познайомився з синами й доньками впливових аристократів інших країн».

Повернувшись додому, вони неодмінно розповідатимуть про мене.

За два роки довіряти мені почнуть і за межами Рістії.

А це дуже допоможе заснувати академію й вести її.

Тож, правду кажучи, навчав я їх не без задньої думки.

Хоча навчати, звісно, було приємно, і учнів своїх я люблю.

Королева тяжко зітхнула й більше про це не говорила.

Похмура, вона тихенько щось мугикала.

Хоч користь і є, але це величезна справа.

Навіть королеві не так легко її вирішити.

— Біда — гроші…

— Покрийте їх моїми заслугами. Це й є моє бажання.

— Ну й вимоги. Ти хоч уявляєш, скільки це коштуватиме?

— А хіба я того не вартий?

Тому ж я й «спершу здобув заслуги, а тоді взявся домовлятися».

До того ж я зважив на її становище й обставини, показав, яка їй із того користь, і продумав усе до дрібниць.

Якщо й так не вийде, то й надалі нічого не вийде.

Прийдеш із гостинцем чи без — і зустрінуть тебе зовсім по-різному.

Я спершу виконав бажання королеви, а тоді вже почав домовлятися.

Щоб вона прийняла мої умови.

Я не хотів схибити.

А іншого способу заснувати Магічну академію я не бачив.

Тому й пішов такими манівцями.

Якби я просто попросив, королева нізащо б не погодилася.

Бо прохання надто зухвале.

Королева замислилася.

Секунд на тридцять.

Тоді поклала папери на стіл і поважно кивнула.

— Гаразд. Я приймаю твій задум.

— Заснуємо через два роки. Якщо до того часу не настане Багряна ніч, нашу країну захопить Імперія Адон чи хтось інший.

— Але якщо Багряна ніч настане і ми її переживемо, над Рістією засяє світло.

— Сподіваючись на це, засную Магічну академію. Хоча міністри знову бурчатимуть.

Королева довго зітхала.

Нелегко бути правителькою.

Хоча це через мене.

Але добре, що задум прийняли.

У найгіршому разі я збирався запропонувати перебудувати мій маєток або школу, де йшли курси.

Але тоді все було б куди скромніше, та й вад більше.

— Є! Чудово! Ох, одна мрія здійснюється. Ха-ха.

Я безтурботно засміявся.

Заснувати Магічну академію — одна з моїх мрій.

Навчати всіх магії, поширювати її, щоб нею міг користуватися кожен.

Ось така в мене мрія.

Ах, прекрасний світ магії!

Як я на нього чекав!

Усі, хто по всьому світу мріє про магію, — чекайте!

Більше не доведеться наодинці вигукувати ганебні заклинання!

— Ти… яке ж твоє справжнє обличчя? Часом ти здаєшся дорослим, ба навіть бувалим хитруном.

— А зараз — звичайна дитина. Яке ж із них справжнє?

— Усі. Кожне — справжній я.

Я-дитина, я-дорослий, я в Японії та я в цьому світі.

Бо теперішній я — це все разом.

За віком я старший за королеву, та й лиха чимало скуштував.

Становище в нас різне, просто й у мене є свій досвід, знання й уміння.

Королева зітхнула й підняла руки, ніби здаючись.

Отже, мій задум, що тривав кілька місяців, удався.

— Можна наостанок одне запитання?

— Що там, питай уже про що хочеш.

— Як ви відбирали слухачів курсів? За якими умовами?

— …Родичі теперішньої королівської родини. Аж до двадцятого коліна.

Так я й думав.

Якщо глянути на королеву, нічого дивного.

Адже в неї є магічна сила.

Якби вона, правителька, знала, що має магічну силу, то могла б подумати, що люди з магічною силою — родичі королівської родини.

Але я не казав їй, що в неї є магічна сила, та й сам не знав цього, доки ми не зустрілися.

А тоді казати було вже пізно, тож і не було потреби.

Тож про магічну силу й магію вона дізналася лише тоді, коли я навчився користуватися магією й вилікував хворих на хворобу лінощів в Істрії.

Але це ще не означає, що вона дізналася, що магічна сила є в ній самій.

Тепер, судячи з усього, вона, вправляючись за Книгою магії, вже бачить світло магічної сили.

Але це, певно, сталося вже після того, як вона назвала умови відбору.

Щоб бачити магічну силу людини чи іншої істоти, треба тренуватися.

Я вже казав: хто лише дізнався про магічну силу й почав учитися, той бачить «тільки ту магічну силу, яку випустили».

Тобто бачить її лише тоді, коли людина випускає її, починаючи від стану магічного наповнення.

Щоб бачити плівку магічної сили, що постійно огортає тіло, треба чимало тренуватися, а учні ще так не вміють.

Я не казав їй, що в неї є магічна сила.

Але вона це помітила.

Тож, мабуть, сама вправлялася й навчилася бачити магічну силу в речах і людях.

Вона, як і всі в королівській родині, не мала б знати, що має магічну силу.

Але щось же наштовхнуло її на таку умову.

— Чому саме така умова?

— Хтозна. З твоєю головою колись і сам здогадаєшся.

Я трохи поміркував, але облишив.

Тут я все одно нічого не вигадаю.

Але причина, чому королева назвала саме таку умову, безперечно є.

Мене, схоже, це не стосується, тож, може, і не варто перейматися.

Відкладу це в куточок пам'яті.

— Усе? Ми й так довго говорили. Хотілося б уже закінчити.

— Так. Дякую. Ця розмова була дуже корисна.

— Хотілося б вірити, що й для мене теж.

— Ти добре потрудився. Я твою працю пам'ятатиму, але більше нічого не дам.

— Так. Більше мені нічого не треба, тож усе гаразд. Дозвольте відкланятися.

Я повернувся й вийшов із кабінету.

Мене переповнювало відчуття, що мети досягнуто.

Що мав зробити — зробив.

Я дістав із торби листа від родини.

У ньому рядок за рядком — слова до мене.

Найбільше там написала сестра.

Чи здоровий я, як живу, чи не підірвав здоров'я, чи ладнаю з людьми, чи добре їм і коли ж нарешті повернуся.

Відколи я в столиці, ми не раз писали одне одному, і щоразу вона пише те саме.

Я знаю, що сестра скучила за мною і що їй самотньо.

Бо мені так само.

Але цьому вже кінець.

Мети досягнуто, і все, що мав зробити, я зробив.

Я нишком полегшено зітхнув.

Ох, і втомився ж я.

Ну що ж, додому.

До родини, до сестри.