Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

121. До побачення, до нової зустрічі

Минуло три місяці відтоді, як почалися курси.

Я стояв за кафедрою в аудиторії.

І повільно обвів поглядом учнів.

Сто тринадцять людей.

Семеро пішли самі, але всі, хто лишився, змогли закінчити навчання.

Хтось склав випускний іспит раніше, а хтось навчився лікувати лише наприкінці, використавши всі три місяці.

За задумом, хто склав випускний іспит, той отримував свідоцтво й міг повертатися додому.

Але ті, хто склав іспит, лишилися — мабуть, заради інших.

На початку курсів такого й уявити було не можна.

І ось сьогодні зібралися всі — це випуск.

Усе як першого дня.

Але дещо змінилося.

Людей поменшало, а головне — обличчя в учнів стали іншими.

Мужні, подорослішалі, упевнені.

— Сьогодні ви закінчуєте курси. Насамперед — дякую вам за працю.

— Три місяці — це, гадаю, і мало, і багато водночас.

— Мабуть, усякого було.

— Важкого, неприємного, сумного, морочливого.

— Веселого, радісного, смішного, щасливого.

— І все це допомогло вам вирости, тож, гадаю, нічого не було марно.

Учні мовчки й серйозно слухали.

Тих, хто колись дивився на мене зверхньо, вже не було.

— У кожного, гадаю, була своя мета.

— Але ці три місяці ви йшли однією дорогою.

— Не забувайте того, що здобули за цей час.

— Ви виросли. Ви й самі це відчуваєте, тут і казати нічого.

— Ви вже не ті, що три місяці тому. Це й доводить, що ви виросли.

Я неквапом рушив з місця.

І, повільно йдучи проходом між партами, говорив далі:

— Поки що лікувати хворобу лінощів уміють лише ті, хто тут.

— Тобто врятувати хворих можете тільки ви.

— І не лише хворих. Їхні родини — і, якщо дивитися ширше, усе, що ці люди виробляли й заробляли, усе цінне, що вони створювали, теж можна повернути.

— Ваше вміння може врятувати багатьох.

— Будьте впевнені в собі. Пишайтеся.

— Але не зазнавайтеся. Хто сп'янів від сили й став себелюбним, той неодмінно спіткнеться.

— У вас попереду майбутнє. І це вміння допоможе вам дійти до того майбутнього, якого ви прагнете.

— Якщо колись буде важко, згадайте ці три місяці.

— Певен, тоді вони додадуть вам хоч трохи сил.

Слухаючи мене, дехто з учнів заплакав.

У них є почуття, яких мені не зрозуміти.

Не всі живуть у мирі, без турбот і клопотів.

Багато хто з учнів опинився тут через непрості обставини.

Життя в них нелегке.

І аристократ ти чи простолюдин — тут однаково.

Жити — це випробування.

Але саме тому життя й чогось варте.

— Ви виросли. Багато чого навчилися, дізналися, пережили, опанували — і знайшли товаришів.

— Запам'ятайте обличчя тих, хто поруч.

— За три місяці між вами, певно, з'явилися узи.

— А може, комусь пощастило зустріти людину, що змінила його погляди.

Я глянув на Ізаака й Майса.

Вони, схоже, зніяковіли, але очей не відвели.

— На відстані узи можуть ослабнути, але не зникнуть.

— Якщо колись ваші дороги знову зійдуться, згадайте те, що відчуваєте зараз.

— Тоді ви неодмінно станете одне одному опорою.

— Це скарб, якого нічим не заміниш. Будь ласка, не забувайте.

— Що з родиною, друзями й товаришами можна зробити дуже багато.

— І що жити самому людині мало радості.

— І що знайти дорогу людину й рости заради неї — теж робить життя багатшим.

— Щось я розповчався, як старий. А я ж іще дитина.

Учні тихенько засміялися.

Я теж усміхнувся й заговорив лагідніше.

Я повернувся до кафедри.

І ще раз подивився на учнів.

Аж серце щемить.

Не думав, що бачити, як виросли мої учні, буде так радісно.

Старію, чи що.

Мабуть, сльози тепер стоять близько.

Стримуючи сльози, я заговорив:

— Сьогодні ви закінчуєте навчання.

— Які труднощі чекають на вас далі, я не знаю.

— Але одне скажу напевно.

— Хоч би що сталося, ви завжди будете моїми учнями.

— Якщо щось трапиться, звертайтеся до мене.

— Можу я небагато, але що зможу — зроблю щосили.

— Ніколи не забувайте, що ви не самі.

— І що у вас є товариші.

— …Щось я розговорився, але на цьому все.

— Дякую вам усім за ці три місяці! Вітаю з випуском!

Коли я замовк, в аудиторії чулися лише схлипування.

А тоді хтось рвучко підвівся, і за ним підвелися всі.

— Учителю, дякуємо вам за ці три місяці!

— Дякуємо!

Усі вони, такі вперті, пихаті й дитячі колись, разом уклонилися мені.

Вони ж аристократи.

Вони ніколи нікому не кланялися.

І все ж усі вони мені дякують.

Як тут стриматися?

— В-ви всі…

Сльози самі покотилися з очей.

Як же негарно.

Я так подумав, але стриматися не міг.

Побачивши, що я плачу, заплакала й більшість учнів.

А тоді всі кинулися до мене й обійняли.

Як тоді, першого дня, коли я показав їм магічну силу.

Тільки тепер їх цікавила не моя магічна сила — вони цінували мене самого.

— Учите-е-елю-у!

— Учителю Сіоне, учителю-у!

Я гладив по голові кожного, хто обіймав мене.

І заспокоював їх, доки всі не вгамувалися.