Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

120. Ідеальний силует

Майстерня в кварталі розробок.

Я стояв усередині й терпляче чекав.

Позаду — Вінона й пан Еґон, навпроти — Фрея з підлеглими.

Між нами стояв довгий стіл, накритий цупкою тканиною.

— Ну, показуємо!

Фрея широко розплющила очі й рвучко зірвала тканину.

Під нею відкрилося те, що вона ховала.

Відкрилося, але…

— …Ніби майже нічого не змінилося?

Може, розробка застрягла?

І вони показали майже те саме, що й раніше?

Я глянув на Фрею, але вона була сповнена впевненості.

Вона простягла долоню, ніби кажучи: «Дивись уважно», і я знову придивився до зброї з громового заліза. Таки є невеликі відмінності.

Гарда стала товща, а основа клинка мала незвичну форму.

Біля основи клинок не був заточений і повторював обриси гарди.

Тож основа клинка, тобто місце, де він прилягає до гарди, була пласка.

У звичайної зброї такого не буває.

— Чому вона така? І клинок ніби тонший, ніж був?

— Ага, на це є причина. Ну, дивись. Гей!

— Слухаю, старша!

Почувши Фрею, один із підлеглих приніс із глибини майстерні довгу скриню.

Завдовжки, мабуть, не менше метра.

Важка, певно, але, судячи з чоловіка, не надто.

— Ну, Сіоне, візьми… так, мабуть, меча. Потримаєш?

— І ось це почепи на пояс.

Як і сказала Фрея, я почепив на пояс якусь скриньку й узяв меча.

Таки легший.

Навіть я, дитина, можу ним досить легко махати.

Хоча я тренований, тож він легкий лише для мене, а як для меча — так собі легкий.

Трохи легший за залізний довгий меч.

У скриньці були довгасті прямокутні виступи.

Усередині наче щось є, але щілин немає, тож не видно що.

Трохи важкувато, але якщо не носити довго, то нічого.

— А тепер потягни за засувку під гардою, гаразд?

— А, тільки клинком донизу. Вістрям у землю.

Я зазирнув під гарду — і справді, там був виступ.

Опустивши клинок, я потягнув засувку, але йшла вона туго.

Я смикнув щосили — металево клацнуло, і клинок здригнувся.

Здогадавшись, я присів, поклав клинок на землю й потягнув руків'я.

Дзенькнуло — і клинок від'єднався.

— А це змінні клинки. Просто притули руків'я до клинка в піхвах — і він закріпиться.

Там, де був клинок, зяяли два отвори.

Я приставив їх до виступів, що стирчали з піхов.

Клацнуло, і я обережно потягнув руків'я.

Клинок слухняно вийшов разом із ним.

Я взяв меча в стійку — тримається надійно.

— …Неймовірно. Я й не думав, що ви зробите змінні клинки.

— Та ще й так швидко довести до ладу — це просто неймовірно.

— Хе-хе! Правда ж?! Ця зброя — плід наших зусиль.

— Я й сама думаю, що ми молодці. Га-га-га!

— Га-га-га!

Засміялася Фрея — засміялися й підлеглі.

От що значить злагодженість.

Але справді, неймовірно.

— Ви зробили клинки змінними й полегшили їх, бо не вийшло забезпечити міцність, так?

— Отож. У розкладної зброї з громового заліза клинок кріпиться до руків'я.

— І кріплення неминуче швидко псується.

— А зробиш клинок легшим — слабшим буде удар, зробиш важчим — швидко зламаються з'єднання.

— От ми й зробили клинки змінними. Так клинок можна полегшити.

— Удар трохи слабший, зате, навіть якщо клинок зламається, нічого страшного.

Перший зразок був грубий і важкий.

Звісно, з'єднання в нього слабкі, тож хай клинок і міцний та важкий, а швидко ламався.

Для другого й третього важко було зробити піхви, і громове залізо втрачало силу.

Ізолювальні піхви за формою клинка зробити, мабуть, таки можна.

Але одягати їх довго, та й годяться вони не до всього.

До того ж і піхви, і клинок такої форми, що виготовляти їх дуже морочливо.

А ще між лезами є проміжок, тож міцність під питанням.

Четвертий зразок і створили, щоб розв'язати всі ці проблеми.

Розкладний клинок можна будь-коли змусити дати струм, наповнити магічною силою й атакувати.

Звісно, ним можна битися й як звичайною зброєю, він легкий, а зламався клинок — просто вставляєш новий.

Наробив запасних клинків — і можна одразу ставати до бою.

До того ж його легко носити з собою.

На руків'ї є гачок: я натиснув — і половинки клинка спокійно розійшлися, затріщав струм.

Магічна сила в клинку, без сумніву, накопичувалася.

Я натиснув гачок ще раз — і меч знову склався.

— Так. Усе гаразд. Цим можна користуватися, гадаю, усе вийшло.

— Як на тепер, кращого й не зробиш.

— Правда ж?! Хе-хе, я таки геній!

— Оце наша старша! Геній!

— Хе-хе, а то ж, ну вас.

Вона аж розтанула.

Розпливалася в усмішці й крутилася, наче дитина, яку похвалили.

Хоч вона й старша за мене, а така мила, що аж хочеться її оберігати.

— О! Точно! Я ж твою зброю вдосконалила, зараз принесу!

Зазвичай вона посилає підлеглих, але, мабуть, через гарний настрій Фрея сама пішла вглиб майстерні.

Ох, як вона радіє.

Уперше бачу, щоб хтось від радості підстрибом бігав.

Дивлячись на неї, я мимоволі всміхнувся.

Аж тут я відчув, як довкола згустилося якесь важке повітря.

Воно йшло від підлеглих.

Вони мрійливо дивилися туди, куди пішла Фрея.

— Ах, старша така мила.

— Старша, яка не приховує радості від похвали, аж пурхає, — це занадто кьют.

— А їй двадцять один — легальна лолі.

— Справді, злочинне, але не злочин — це просто рай.

— Гей! Не забувайте наше залізне правило!

— Знаємо! Єс, старша! Ноу, тач!

— Старша — скарб, народжений світом! Нізащо не смій її заплямувати!

Я залишався спокійним.

Бо я вже знав, що ці лоліконники — лоліконники.

Але Фрея повнолітня, і, головне, вона не знає про схильності своїх підлеглих.

Схоже, вона думає, що її просто поважають.

Справді, підлеглі, здається, її поважають.

Але в душі в них повно задніх думок.

Втім, у них, здається, є якась незрозуміла гордість, тож проблем наче нема.

Фрея радіє, що її обожнюють, а підлеглі, здається, щасливі просто бути поруч із нею.

Він-він, мабуть.

…Будемо так вважати.

Я з незворушним виглядом чекав, доки повернеться Фрея.

Вона притупотіла назад, тримаючи Громовий вогонь.

Що не рух — то мило.

Але сама вона вважає себе дорослою старшою пані, і це трохи морочливо.

На вигляд дитина, душею дитина, а поводитися намагається як доросла.

Ну чисто дитина, що стає навшпиньки, але я цього не скажу.

— Ось, принесла! Дивись, дивись!

Коли Фрея простягла мені Громовий вогонь, примовляючи «дивись, дивись», так і кортіло сказати: «Що там у тебе, мала? Що ти принесла?» — але я стримався.

Я взяв Громовий вогонь і роздивився.

Зовні він теж змінився.

У кулаки вправлено тонкі пластини громового заліза.

З'єднання посилені, тож він став міцнішим.

Форма загалом та сама, але подекуди його вдосконалили.

Я надяг його.

Відчуття ніби ті самі.

— Ну як?

— Ніде не муляє.

— І не важко?

— Ні. Усе гаразд.

Фрея радісно закивала.

— От і добре! Чудово.

— Бо як після вдосконалення річ важчає, то й користі від того не відчуваєш.

— Тоді поясню. По-перше, якщо стукнути кулаками один об одний, накопичується магічна сила.

— І якщо так ударити, то навіть по ворогові, на якого діє лише магічна сила, можна бити кулаком!

— Тобто кулаки подіють. Гм, але я не дуже вмію битися врукопаш.

Я не вмію орудувати нічим у руках, а надто зброєю.

Через це й фехтувати так і не навчився.

Пробував і рукопашний бій, але марно.

Рухаюся я непогано, а от бити руками й ногами теж не вмію.

Хоча це все ж краще, ніж зі зброєю, як-от фехтування.

Загалом без магії я такий слабак, що й одного монстра не здолаю.

— Ну, хай і не вмієш, а краще мати бодай ще один спосіб, правда?

— Раптом знадобиться.

— І то правда. Так, як щось трапиться, скористаюся.

— Ага, отож.

— А ще: громове залізо на долонях лишилося те саме. А кресало на пальцях я поміняла на міцніше.

— Ну, ото й усе. Розкладатися йому не треба було.

— Ні, цього більш ніж досить.

— Дякую, Фреє. Навіть краще, ніж я сподівався.

Магія страшенно сильна, але мати більше способів битися — завжди добре.

У найгіршому разі, навіть коли скінчиться магічна сила, я зможу битися.

А битися без зброї я, гадаю, якось та зможу.

— Отож-бо. Хе-хе, я неймовірна.

— А ці з гільдії торговців, у-у-у!

— А, до речі. Фреє, а де ви живете?

— Вас же вигнали з крамниці?

— Тепер? У дешевому заїжджому дворі.

— За цю роботу платять, тож могли б жити й пристойніше, але я хочу знову мати свою крамницю.

— Відкладаєте гроші?

— Отож. Хоча як відкрию крамницю, ці знову можуть заважати.

Посварившись із гільдією торговців, Фрея більше не могла торгувати.

Хай який вправний зброяр, а як нічого не продаси — не проживеш.

Зрештою вони втратили і крамницю, і гроші, і дім.

Але здаватися, схоже, не збираються.

— …Он як. Так я й думав.

— Та нічого. Наша справа від цього не змінюється.

— А ця робота мені тепер навіть подобається.

— Перший справжній магічний пристрій готовий, тож далі, мабуть, подамо прохання й візьмемося виготовляти.

— Роботи ще буде чимало.

— Ясно. Розробку закінчено — тож я вже, мабуть, не потрібен.

— Ти що? А вдосконалювати, а радити, як виготовляти, — хіба цього не буде?

Я нічого не відповів, лише криво всміхнувся.

Фрея підозріло глянула на мене й пробурмотіла:

— Ти що, невже…

— Хай там як, а свою частину роботи я зробив. Далі розраховую на тебе, Фреє. І на всіх вас.

— Аякже. Зробимо все як слід.

— Ми ж майстри, халтурити не станемо. Тож не хвилюйся.

Фрея не стала розпитувати.

Я з довірою подивився на неї та її підлеглих.

Тепер з розробкою, певно, все буде гаразд.

Одне завдання виконано.

Лишилися курси.

А коли й вони скінчаться…

Відігнавши цю думку, я розмовляв із Фреєю далі, ніби перевіряючи, чи нічого не забув.

Позаду Вінона стривожено дивилася на мене.