Творець магії — Як створювати магію в іншому світі
119. Випускний іспит
Розробка йде як слід.
Але від мене там лише поради, тож останнім часом я заходжу, трохи розмовляю з Фреєю й іду, щоб не заважати.
Поки що за основу вирішили взяти розкладну зброю з громового заліза.
Лишилося тільки розв'язати проблему міцності.
Це найважче, і якщо невдачі триватимуть, можуть обрати іншу форму.
Фрея щоразу показує мені вдосконалений зразок.
Я кажу, що думаю, і вона переробляє — і так знову й знову.
Ось і все про розробку.
А курси лікування хвороби лінощів підходять до найважливішого.
Випускний іспит.
Іде десятий тиждень курсів.
Навчання постачання магічної сили вже скінчилося, як і вся практика, потрібна для випуску.
Після постачання магічної сили два тижні ми вивчали ще одне.
«Групове лікування».
Заклад лікування хвороби лінощів, він же заклад відновлення.
В одній із палат зібралася половина учнів.
— Сьогодні теж розраховуємо на вас.
Я привітався з рідними хворого, і учні теж, хоч і стримано, привіталися.
Хоч перед ними й простолюдини, учні, схоже, потроху зрозуміли, що ці люди їм допомагають.
Неабиякий поступ.
Рідні хворого кілька разів уклонилися й сіли в кутку палати.
До речі, це не ті хворі, що погодилися допомогти першими.
Не можна ж кидати їх без лікування на кілька тижнів, та й змушувати чекати ще й вихідні було б жорстоко.
Тож ми просимо допомогти лише протягом тижня.
Знайти охочих було важко, але з допомогою королеви кількох таки знайшли.
Декому були потрібні лише гроші, але більшість погодилася, бо хотіла допомогти іншим хворим.
Як на мене, яка причина — неважливо.
Не мені, хто просить, судити про почуття, становище чи вчинки інших.
Хай там як, я вдячний, що вони погодилися.
Схоже, учні це теж розуміють.
Ці курси, мабуть, дали їм не лише вміння лікувати хворобу лінощів, а й сильно вплинули на їхнє життя.
— Отже, починаємо випускний іспит. Але надто не переймайтеся.
— Навіть якщо сьогодні не вийде, у вас ще два тижні, тож головне — вилікувати до того часу.
— Так, учителю Сіоне!
Я поблажливо кивнув і хотів говорити далі.
— Так, учитель Сіон — чудова людина!
— Чудова людина!
З задніх рядів пролунали три голоси.
Ті самі кривдники.
Вони дивилися на мене сяйливими очима й вигукували.
— Ви, там. На занятті, будь ласка, тихіше.
— Так, чудовий учителю Сіоне! Перепрошуємо!
— Перепрошуємо!
Ага-ага, слухняні — це добре.
Я кілька разів кивнув.
— Щ-що це з ними?
— Хтозна, вони вже два тижні якісь дивні. Але хіба погано?
— Раніше ж були примхливі й набридливі.
— І то правда. Тоді все гаразд.
Обличчя в мене було, як завжди, лагідне.
Але на душі — суперечливо.
Я їх трохи провчив, але, здається, перестарався.
Ну, самі подумайте, красти чужі гроші не можна.
Це ж найганебніше, що може зробити людина.
До того ж то були гроші, які складала Майсова родина.
Тож я, як то кажуть, трохи захопився.
Як воно так вийшло — я й сам до пуття не розумію.
Але вони начебто взялися за розум, тож, може, і на краще.
Та й Майс зрадів, що гроші повернулися.
Майс і досі живе в мене.
Гроші повернулися, але вони зароблені його родиною потом і кров'ю, тож краще їх без потреби не витрачати.
Надто щедра грошова допомога людині лише шкодить, тож більшого я робити не збираюся.
Коли буде справді скрутно — допоможу, але якщо він звикне покладатися на мене, нещасними будуть усі: і я, і всі довкола.
Хай там як, а про це годі.
Утікши від дійсності, я почав заняття.
— Отже, починаємо групове лікування. Я вже не раз пояснював, але повторю.
— Це спосіб, коли п'ятеро водночас лікують одного хворого.
— А хто скаже, навіщо так?
— Я-а! Бо магічної сили, яку ми можемо випустити назовні, не вистачає, щоб вилікувати хворого-о.
Відповіла одна з учениць.
Інші закивали.
— Саме так. Щоб вилікувати хворобу лінощів, потрібну кількість магічної сили треба постачити за один раз.
— А ви за раз можете випустити назовні, тобто постачити, десь дев'яносто.
— Цього для лікування мало.
До речі, загальний запас магічної сили в учнів у середньому близько тисячі.
Він ще зростатиме, але щонайбільше до двох тисяч, а в декого — лише близько п'ятисот.
У графа він нарешті сягнув сотні.
Він радів, що більше не непритомніє.
Я теж, коли мав десять тисяч магічної сили, за раз міг випустити назовні лише десь дев'яносто.
Тому й не міг лікувати, але після битви з Ейнцвельфом мій запас магічної сили зріс у сто разів, і стільки ж — кількість, яку я можу випустити за раз.
Тож тепер я можу лікувати хворих на хворобу лінощів і сам.
Але це виняток, учні так не можуть.
Тому ми й обрали лікування, коли кілька людей водночас постачають магічну силу.
Так можна вилікувати навіть хворого, якому потрібно до п'ятисот магічної сили.
З мого досвіду, хворих на хворобу лінощів, яким потрібно п'ятсот, траплялося небагато.
Тож я й запропонував групове лікування: п'ятеро можуть разом постачити до чотирьохсот п'ятдесяти.
Я задумав це від самого початку, тому й поділив учнів на групи.
А людей із різних країн я поставив разом, як уже казав, щоб зруйнувати стіни між ними.
— Отже, для групового лікування потрібно п'ятеро.
— Від кожної країни тут близько двадцяти людей, тож лікувати можна чотирма групами водночас.
— Але з огляду на ваш запас магічної сили за день вилікуєте небагатьох.
— Запам'ятайте це добре.
Якщо в кожного тисяча магічної сили, то в двадцяти — двадцять тисяч.
Якщо для лікування потрібно десь двісті, то за день можна вилікувати сотню.
Не так і багато, але якщо вони навчать інших, ця проблема розв'яжеться.
Як це влаштувати, вирішуватимуть уже їхні країни.
Наша справа — передати вміння, а про все інше подбати ми не можемо.
— До того ж якщо хтось із вас раптом захворіє на хворобу лінощів, ви зможете вилікувати одне одного.
— Вас поставили разом із людьми з інших країн, і все ж ви навчилися співпрацювати й дечим порозумілися.
— А з земляками налагодити співпрацю, певно, буде ще легше.
Насправді люди є люди, і все не так просто.
Але я дав їм досвід — вони вже раз подолали стіну між собою.
І це, безперечно, сильно змінило їхні погляди.
Як із корпоративним рабом. Запам'ятав свій рекорд понаднормової роботи — усе, кінець.
А як почав хвалитися понаднормовими, то час визнати, що ти вже живеш як корпоративний раб.
Сумно, але люди так живуть.
— Що ж, почнімо. З якої групи?
— Можна з нас?
Першим руку підняв Ізаак.
Так я й думав.
А інші?
Майс, Еліс, Софія й граф Ґолтба — усі рвуться в бій.
— Хо-хо-хо! Покажу вам, як я виріс за ці два місяці!
— А вас, графе, я попрошу утриматися. Ви ж знепритомнієте.
— …Слухаюся.
Засмучений граф поплентався в куток палати й скромно сів на стілець.
Для простого зовнішнього викиду це ще нічого, але в постачанні магічної сили він тільки заважатиме.
Я розумію, що він старався, але тут уже нічого не вдієш.
— Одного бракує, тож замість нього стану я.
— А, не хвилюйтеся, я постачатиму мінімум магічної сили. Ставайте.
Як я й сказав, четверо стали по обидва боки від хворого.
Хворий лежав на ліжку й порожнім поглядом дивився в стелю.
— Ну, почали.
Сказав Ізаак, і троє кивнули.
Вони поклали руки хворому на груди, і я теж торкнувся.
Коли лікуєш разом, руки не можна класти одна на одну: вони заважатимуть, і магічна сила почне реагувати між собою.
Тож у груповому лікуванні головне — «не заважати одне одному».
Якщо магічна сила однієї людини реагує з магічною силою іншої, це заважає постачанню.
Тобто реакція магічної сили, яку я випробовував на Роуз, і реакція, коли постачаєш її хворому на хворобу лінощів, різні.
Щоб постачати магічну силу ощадливо, треба вміло її регулювати.
Цього ми вже вчилися не раз.
Стежачи, щоб руки не торкалися одна одної, а кінчики пальців — торкалися хворого, вони почали постачати магічну силу.
Десять, п'ятнадцять, двадцять.
Магічної сили поступово більшає.
Спершу їм важко було навіть поступово її збільшувати.
Чи шкодить надмір магічної сили — невідомо, але що він зайвий і марнотратний — безперечно.
Тепер вони обходяться без зайвого й діють найбезпечніше.
Сорок, сорок п'ять, п'ятдесят.
Добре йде.
Обличчя в усіх напружені.
Вони зосереджені.
Видно, як вони виросли.
Мене чомусь аж розчулило, очі защипало.
Старію, чи що.
Сімдесят, сімдесят п'ять, вісімдесят.
Здається, обличчя хворого потроху оживає.
Він закліпав.
Учні зашепотілися.
Ще трохи.
Руки ворухнулися.
Затремтіли пальці, ворухнулося зап'ястя.
Дев'яносто, дев'яносто п'ять, сто.
— А… а-а…
Він подав голос.
Світло магічної сили зібралося в нього на грудях.
Яскраво спалахнувши, магічна сила ввібралася в його груди.
І тоді…
— Д-де… я…?
Хворий заговорив.
Учні перезирнулися, ніби не вірячи.
А тоді…
— В-вилікували! Ми вилікували!
— Вийшло! Ми вилікували хворобу лінощів!
— Нарешті вийшло-о… я така ра-ада…
— Ура! Ура! Вийшло!
Ізаак і решта взялися за руки й раділи разом.
Дивлячись на них, я й сам аж засяяв.
Нарешті ми до цього дійшли.
Яке ж це відчуття — досягти мети.
Я вірив, що все вийде, але тривога таки була.
Але вони впоралися.
Колишня група проблемних учнів упоралася першою.
Груди переповнює радість.
Інші учні раділи, наче це їхній власний успіх.
І вітали товаришів.
Ці два з гаком місяці минули недарма.
Краєм ока я бачив, як граф сумно всміхається в кутку, але на це краще не зважати.
Він, ну, особливий, так.
Тут до нас несміливо підійшли рідні хворого.
— Д-дякуємо вам! Що вилікували…
— Дякуємо… вам…
— Це вам дякуємо, що допомогли.
— Усе позаду. Побудьте з чоловіком.
Дружина хворого зі сльозами підійшла до чоловіка й узяла його за руку.
Їй, певно, теж було непросто вирішити.
І все ж вона допомогла.
Навіть збоку було видно, як вона тривожилася і як полегшено зітхнула, дізнавшись, що чоловіка вилікували.
Учні дивилися на це й, схоже, думали кожен про своє.
— А тепер ходімо до наступного хворого з наступною групою.
Так розпочався випускний іспит.
Але тепер усе буде гаразд.
Вони виросли, тож неодмінно впораються.