Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

118. Покарання

Тіло якесь важке — певно, від утоми.

У моєму віці вже затерпають плечі — видно, я таки дуже втомився.

— П-пане Сіоне, з вами все гаразд?

— Так, усе гаразд. Мабуть, просто втома накопичилася.

Тепер до мене часто приходять у гості не лише Майс, а й Ізаак з іншими.

Я не проти гамору, з ними весело.

Але коли в домі гості, по-справжньому не відпочинеш.

А ще через заняття й розробку вихідних майже немає.

Мабуть, я таки перепрацьовую.

Хоча порівняно з першими двома тижнями в столиці це дрібниці.

Ах, ні, не можна так думати.

Це ж чистої води корпоративний раб.

«Найважче було тоді, і після такого я все витримаю» — почав так думати, і тобі кінець.

Таким людям хочеться сказати:

відпочивати можна. Життя набагато різноманітніше, вільніше й сповнене надії.

Пожалійте себе. Я щиро цього бажаю.

— Пане Сіоне. Мені здається, вам варто більше відпочивати.

— Та ні, я ще ого-го.

…Звичку корпоративного раба так просто не позбудешся, але облишмо це.

Криво всміхнувшись стривоженій Віноні, я йшов шкільним коридором.

Я повернувся до школи на теоретичне заняття, якого давно не було.

Минуло вже вісім тижнів.

Практика йде четвертий тиждень.

За перші кілька днів майже всі учні навчилися відчувати, як постачати магічну силу.

Відтоді вони без упину постачають магічну силу, збільшують загальний запас магічної сили, вчаться ощадливо робити зовнішній викид і плавно керувати магічною силою.

І так майже щодня.

Бо в лікуванні це найважливіше.

Практика — це і є лікування.

Їм доведеться лікувати так само, як на практиці, навіть без мене.

Тож я відвів на практику більше часу, щоб побачити, чи немає десь проблем і чи не виникають запитання.

Скоро практика має перейти до останнього етапу.

Останнім часом учні, схоже, звикли й трохи розслабилися.

Коли нових вражень мало, так і буває.

Спершу дивне явище магічної сили їх захоплювало, але згодом воно стало звичним.

Людина до всього звикає, і нове вже не вражає.

До того ж, на відміну від західної медицини — це просто найближче слово з того, що я знаю, у цьому світі поняття «Захід» немає, — лікування хвороби лінощів майже не небезпечне.

Торкаєшся тіла — і просто постачаєш магічну силу.

Тож і насторожі вони вже не тримаються.

Тому я вирішив на якийсь час відійти від практики й повернутися до теорії.

Повторюємо те, що вже вивчили.

Але й це трохи розворушить, та й перевіряти, що знаєш, — досить цікаво.

Ну, комусь це до душі, комусь ні, але головне — урізноманітнити будні, тож нічого.

Учні, схоже, теж трохи розвіялися: на заняттях розпитують і відповідають, коли питаю я.

Як на звичайному уроці в школі.

Ті, хто лишився, — усі старанні, тож навчання їм навіть подобається.

Як учителеві мені це приємно.

Тепер учні часто здаються мені милими.

Мабуть, так почуваються ті, в кого є діти.

З такими думками я йшов коридором.

Аж раптом…

— Га? Надворі наче хтось є.

— У внутрішньому дворі? Учні іноді ходять туди на перерві.

— …Але в той бік…

І справді, нічого дивного, якщо на перерві хтось вийшов у двір.

Але голоси долинали з краю двору — з проходу до заднього подвір'я.

Довкола школи густі зарості, і чимало закутків, яких не видно.

Якщо я не помиляюся, голоси чулися саме з такого закутка.

Ми з Віноною перезирнулися й пішли на голоси.

Коридором, через вхід, із двору — до заднього подвір'я.

Ми продиралися крізь кущі, і голоси ставали дедалі гучнішими.

Схоже, там кілька людей.

Троє… ні, мабуть, четверо.

Ми визирнули з-за кущів і побачили, хто там.

Це ж Майс?

І ще троє учнів.

Схоже, не друзі.

Майса притиснули до стіни, а троє обступили його.

— Гей, ти, простолюдин, а такий нахабний!

Товстий учень люто дивився на Майса.

Як його звати, я пам'ятаю, але поводиться він на заняттях не надто добре, тож подумки я кличу його просто «товстим».

Я ж теж людина, хтось мені до душі, а хтось ні.

Звісно, на заняттях я нікого не вирізняю.

— Кажуть, він тепер ночує в учителя.

— Ми в нього гроші поцупили, а він, бач, до вчителя подався.

Протягнув уїдливо високий учень із ластовинням.

Схоже, це вони вкрали в Майса гроші.

От покидьки.

Аж надто підло.

— Простолюдин — і в домі аристократа?! Оце нахаба! Мало того, що приперся туди, де аристократи, то ще й до вчителя!

— Нахабству є межа!

Випалив низенький учень із улесливим поглядом.

І лаявся далі.

Та це ж цькування.

— Ти мені муляєш очі, тож вимітайся зі школи, ясно?

— Я ж тобі завжди кажу, правда?

— Чого це аристократи пішли, а ти, простолюдин, лишився? Га?

— П-пробачте…

— Ну-ну, я ж не казав вибачатися. Я кажу — вимітайся!

Товстий схопив Майса за груди.

Вінона поруч тихо скрикнула й глянула на мене.

Я приклав палець до губ.

Я міг би вийти просто зараз.

Але це нічого не розв'яже: скажуть, що вчитель став на бік простолюдина, і Майса цькуватимуть ще дужче.

Не можу ж я весь час його захищати.

Треба хоча б дізнатися більше.

Можна спитати Майса, але він, певно, не відповість.

Бо товстий сказав: «Я ж тобі завжди кажу».

Тобто це не вперше.

А Майс мені й словом не обмовився, що його цькують.

Не знаю чому, але розповідати він не хоче.

Хай там як, хоч це, може, й жорстоко, але я ще трохи подивлюся.

— Я н-не можу кинути навчання.

— Га? Ти ще й огризаєшся?! Я, аристократ, тобі наказую!

— А ти, простолюдин, мусиш слухатися!

— Я тебе не чіпав, бо ти весь час із Ізааком і вчителем, а ти й розперезався!

— Усе, годі. Скажу татові, і тебе виженуть!

Нічого такого він не може, але, пихатий, справді вірить, що може.

Тільки Майс цього не знає.

Для простолюдина слово аристократа — страшна річ.

Це стало зрозуміло ще в закладі лікування хвороби лінощів.

Але Майс не кивнув.

Він явно наляканий, але здаватися не збирається.

— Я н-не можу поїхати. Д-доки не закінчу навчання.

— Що?! Ах ти ж! Ти…

— Гх… п-пробачте.

— Не вибачайся! Вимітайся, кажу! Бо вдарю!

І товстий притиснув Майса до стіни.

Майс задихався — йому стискали горло, — і я вагався.

Вийти?

Далі Майс тільки постраждає.

Я вже приблизно зрозумів, що до чого.

Якщо втручуся я, учитель, лишиться образа.

Але й дивитися, як цькують учня, я не можу.

Я ступив крок, щоб вийти з кущів.

Та…

— Що це ви тут робите?

Голос пролунав у мене над головою.

Я миттю зупинився й тихо повернувся назад.

Це був Ізаак.

Він, схоже, прийшов тією самою стежкою, що й ми.

Ми з Віноною засіли в кущах трохи осторонь, тож він нас не помітив.

Ізаак пройшов повз, не помітивши нас.

— Хм, Ізаак. Чого тобі? Справа є?

Кривдники насторожилися, побачивши Ізаака.

Ізаак глянув на Майса й інших учнів і пирхнув.

— Та нічого. Просто проходив повз, справ ніяких.

Почувши це, кривдники перезирнулися й вишкірилися.

— Ну звісно. Ти ж аристократ. Тобі в одній групі з простолюдином теж не до вподоби.

— Тобі ж простолюдини теж не подобаються, так?

Товстий шкірився.

Підло. Але вони й гадки не мають, що чинять погано.

Такі вже ті, хто цькує інших.

Почувши це, Ізаак схрестив руки й незворушно відповів:

— Ну, не подобається. Оцей.

Ізаак кивнув підборіддям на Майса.

— Ха-ха-ха, отож! Обурливо ж! Простолюдин — поряд із панами аристократами!

Кривдники засміялися тонкими голосами.

Ізаак байдуже дивився на них.

Вінона поруч міцно стиснула кулаки.

Мабуть, їй боліло за Майса.

Мені теж.

Але я не рушив з місця.

— Тоді, Ізааку, скажи й ти йому!

— Щоб забирався геть! Що він муляє очі, що дратує.

— Що простолюдини мають плазувати перед аристократами!

Ізаак мовчки став перед Майсом.

Майс на мить підвів заплакане обличчя й одразу похнюпився.

— Ти мене страшенно бісиш.

Від різких Ізаакових слів Майс тихо схлипнув.

Я пильно дивився на них обох.

— Вічно ниєш, сидиш у кутку, як опудало.

— Думаєш, так утечеш від усього поганого?

Майс мовчки слухав і не огризався.

Тільки похнюпився.

Ізаак схопив Майса за груди й силоміць підвів йому голову.

— Голову вгору, боягузе! А ще старший син!

— Хто ти такий? Навіщо ти тут?!

— Я… з-заради родини…

— Тоді тримай голову рівно, дурню!

— Дивитися на тебе гидко.

— Плазуєш, одразу перепрошуєш. У тебе своєї думки немає?!

— Вічно в очі аристократам заглядаєш — гордості в тебе немає?!

— Жалюгідно. Нікчема. Ти мене дратуєш!

Кривдники, дивлячись на Ізаака, радісно сміялися.

Вінона тремтіла, кусала губи й от-от мала заплакати.

Мабуть, мимоволі

вона рушила з кущів.

Але я схопив її за руку й зупинив.

Вінона глянула на мене — мовляв, чому ви мене спиняєте? — але я пильно дивився їй в очі.

Зараз виходити не можна.

Без слів я дав їй це зрозуміти.

Вона, схоже, зрозуміла: досадливо скривилася, але лишилася на місці.

Ізаак далі шпетив Майса.

Здавалося, сильний просто залякує слабкого.

Але чи так це?

Невже Ізаак справді нічого не відчуває до Майса?

За ці два місяці

невже в Ізаакові не зародилося ані крихти прихильності до простолюдина, до Майса?

Я… не міг у це повірити.

Ізаак скривився й грубо відпустив Майса.

— Ха, певно, і родина в тебе така сама нікчемна.

— Раз уже старший син такий. І мати, і батько, і брати — всі, певно, жалюгідні покидьки.

— …! М-моя…

Майс ледве видобув із себе слово, і Ізаак показно наставив вухо.

— Га? Що ти там кажеш?

Майс рвучко підвів голову й учепився Ізаакові в одяг.

Таким я його ще не бачив.

— Моя родина зовсім не нікчемна!

— Ми бідні, але вони завжди всміхаються, хоч і важко — працюють не покладаючи рук і годують нас!

— Їм тяжко, але вони не скаржаться й ростять нас! Мої батьки — гідні люди!

— І брат, і сестра ще малі, а вже працюють! І жодного разу не поскаржилися!

— Одяг геть зносився, а вони кажуть, що він ще добрий, латають його знову й знову, він увесь у латках, а вони сміються, що так навіть гарно.

— Коли я їхав до столиці, вони, хоч і самі без грошей, відкладали, недоїдаючи, і віддали ці гроші мені!

— Ти хоч уявляєш, як їм тяжко?!

— Що ви, хто народився в аристократичних родинах і горя не знав, можете знати про те, як тяжко моїй родині?!

— Моя родина аж ніяк не нікчемна! Вона найкраща в світі, і я нею пишаюся!

— Хто глузує з моєї родини, тому я нізащо не пробачу!

Майс кричав крізь сльози, обличчя йому спотворив гнів.

Це був зовсім не той боязкий хлопець, що зазвичай, а людина, яка палає гнівом за щось дороге.

Ізаак пильно дивився на Майса.

Здавалося, в його очах не було зневаги.

— …То й тримайся рівніше. Ти ж представляєш свою родину.

— Якщо зневажають тебе, то зневажають і твою родину.

— Голову вгору. Тримайся гідно. Простолюдин ти чи аристократ — однаково.

— Ти тут заради родини, так? Тоді май гордість. Ти ж старший син.

Ізаак спокійно взяв Майса за руку й м'яко відсторонив.

Майс здивувався його словам, але швидко отямився й витер сльози рукавом.

— …Ага.

— От і добре. Так і треба.

Ізаак задоволено всміхнувся.

Майс розгубився, побачивши цю усмішку, а тоді й сам усміхнувся.

Між ними стіна.

Але вона, схоже, потроху руйнується.

Ізаак казав, що приїхав на курси заради родини, заради свого роду.

І Майс так само.

Обидва старші сини, обидва мусять підтримувати родину.

Може, тому вони й відчули щось спільне.

Але, звісно, щасливим кінцем це не скінчилося.

— Гей! Що це за комедія? Ізааку, ти що, дружитимеш із простолюдином?!

— Дружитиму? Ні. І не збирався.

— Просто тут, на курсах, ми товариші по групі й однокласники.

— Тож коли товариша от-от поб'ють, звісно, я за нього заступлюся.

— І аристократ ти чи простолюдин — тут ні до чого. Становище в нас різне, походження різне. Аристократ і простолюдин — не одне й те саме.

— Але ж ми однаково люди. Вийди з дому, стань просто людиною — і всі однакові.

— Я це тут зрозумів.

— Аристократи благородні. Простолюдини — прості люди. Це так і є.

— Але благородний — ще не значить вищий. Думати, що ти кращий за простолюдина лише тому, що так народився, — це просто пиха й нікчемність.

— Я пишаюся, що я аристократ. Аристократ стоїть над простолюдинами.

— Тож я як аристократ живу гідно, чесно й прямо. А ви живете інакше.

— Простолюдин, що живе з гордістю, вищий за вас.

— Н-н-не верзи! Простолюдин не може бути вищим за аристократа!

Почервонівши від люті, товстий кинувся на Ізаака з кулаками.

Мабуть, зачепили його аристократичну гордість.

Але гордість та порожня.

Лише те, що він народився аристократом, — і жодних власних зусиль.

Ізаак незворушно чекав на удар.

Така поведінка…

Явно дуже впевнений у собі.

Ізаак спробував пригнутися.

Слушно.

Так я подумав, але…

Ізаака вдарили.

Ще й як — він упав на землю.

…Га?

— Ой-ой-ой, боляче!

Затуляючи обличчя, Ізаак качався по землі.

Е, е?

Він не зміг ухилитися?

Кривдники аж роти роззявили.

Я теж.

Бо ж на вигляд він був упевнений, ніби справжній силач.

Невже… він слабак?

— В-ви цілі?!

Майс кинувся до Ізаака.

— Хе, т-та це д-дрібниці.

Не такі вже й дрібниці — ноги в нього так і тремтіли.

Та Ізаак таки підвівся й став у стійку.

— Н-ну, підходь! Я ще можу!

Як не глянь, він от-от упаде, але в очах Ізаака горів бойовий запал.

Товстий трохи розгубився, але лють у ньому, схоже, не вщухла.

— Та ти ж слабак. Слабак, а корчиш із себе невідь-що!

Товстий знову замахнувся на Ізаака.

Тут, подумав я, вже таки треба втрутитися.

Аж тієї миті Майс кинувся перед Ізааком.

— Що?!

Це вигукнули кривдники.

Майс схопив товстого за зап'ясток і зупинив кулак просто перед обличчям.

Для цього треба неабиякої сили в руках.

— Годі! Н-не чіпай мого товариша!

Не те що досі — тепер він стояв сміливо.

Товстий скривився від болю.

Схоже, Майс стискав йому руку щосили.

— У-у-у, п-пусти, силач клятий!

Товстий насилу вирвав руку й відскочив від Майса.

— Т-ти, якийсь п-простолюдин, посмів торкнутися аристократа!

— П-простолюдин теж стане до бою за те, що йому дороге! Я більше не втікатиму!

— Не недооцінюй простолюдина, що змалку тяжко працює, — бо пошкодуєш!

Хто сильніший — простолюдин, що весь вік працює в тяжких умовах, щоб заробити на хліб, чи аристократ, що горя не знав і байдикував?

Відповідь очевидна.

Навіть якщо аристократ учився фехтувати, бойового досвіду в нього немає, а без нужди немає й справжнього завзяття.

Принаймні ці кривдники зовсім не скидалися на тих, хто знається на бійці.

— Г-гей, ходімо звідси.

— Т-та покинь ти їх…

— Тьху! Т-ти ще пожалкуєш! Я все татові розповім!

Кинувши ці кумедні слова на прощання, кривдники чкурнули геть.

Як же все передбачувано.

Але такі люди справді завжди поводяться однаково.

Хто знущається зі слабших, той боїться сильніших і одразу перефарбовується.

Такі є скрізь.

Коли кривдники зникли, Ізаак сів просто на землю.

— Ой… ху-ух, скінчилося.

— Е-е, з вами справді все гаразд?

— Ага, жити буду. Я ж ніколи в житті не бився, чуєш.

— А він мені по-справжньому врізав. Боляче ж, ну.

— А-а… як не звик, то боляче. Але, знаєте, витримати можна.

Сміливо сказано.

Ізаак розгублено зітхнув.

— Як ти такий сильний, то чого не відбивався?

— Бо як зачепиш аристократа, потім лихо. Було вже всяке.

— …Ясно. Ну, від цього нічого не буде.

— Він же з іншої країни. Невже думає, що його батько має вагу аж тут?

— До того ж його батько, здається, лише віконт. Трапляються такі дурні аристократи — аж гидко.

— Хоча я й сам не кращий.

— Н-ні, що ви! Ви ж мене захистили, Ізааку.

— Хе, нічого подібного. Не заради тебе. Заради себе.

— А все одно дякую вам. Мені було дуже приємно.

Майс щиро, вдячно всміхнувся.

Від такої відвертості Ізаак ніяково відвів очі.

З ним усе ясно.

— …К-коротше, ходімо назад. Скоро заняття.

— Ага. Ходімо.

— І ще: кажи мені просто «ти». На «ви» до мене вистачить і вчителя.

— Д-добре. Т-тоді… І-Ізааку.

— Отож. Ходімо, Майсе.

Обидва, сяючи, пішли, перемовляючись і сміючись.

Коли вони зникли з очей, ми з Віноною вибралися з кущів.

— Як добре, що все вийшло. Ви знали, пане Сіоне,

— що вони потоваришують?

— Ізаак, власне, хлопець не поганий, та й, схоже, багато про що думав.

— Але певності не було, тож я хвилювався.

— Зрештою я нічого й не зробив.

— …Гадаю, тоді й справді краще було нічого не робити.

— Пробачте, я не зрозуміла вашого задуму, пане Сіоне, і мало не втрутилася.

— Нічого. Навпаки, я радий. Ти ж сама захотіла допомогти.

— І надалі не бійся слухати своє серце.

— А… …Так, пане Сіоне.

Чомусь Вінона трохи почервоніла й опустила голову.

Я не міг збагнути її почуттів, але, здається, зрозумів почуття Майса й Ізаака.

От і все владналося.

Ну, а тепер візьмуся за своє.

— Пане Сіоне, куди ви?

— Та є одна справа. Вибач, але йди до аудиторії без мене.

— Т-так. Слухаюся.

Я провів поглядом Вінону.

Кривдники, схоже, пішли не до аудиторії, а у внутрішній двір.

Мабуть, хочуть прийти на заняття в останню мить, щоб не зіткнутися з Ізааком та іншими.

Якраз те, що треба.

Я всміхнувся кутиком вуст.

— Хто перестарався, того треба провчити.

І я неквапом рушив до внутрішнього двору.