Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

117. У кожного свої обставини

Як же так вийшло?

Натягнуто всміхаючись, я розгублено дивився на те, що діялося переді мною.

— О-о, а непогано, просторо. Ну, хоча в мене вдома більше.

— М-м, т-таки маєток учителя Сіона. Будова гідна… але жодного витвору мистецтва.

— Трохи голо-о. Бракує чогось блискучого-о.

— Може, подарувати щось-с? І служниць тут малувато-о.

— А чи не прислати кількох із нашого дому-у?

Троє — Ізаак, Еліс і Софія — безцеремонно роззиралися по будинку.

Дивлячись на це, ми з Віноною застигли з натягнутими усмішками.

Поруч Майс раз у раз кланявся.

— Вибачте, вибачте, вибачте!

А біля мене чомусь стояв, узявшись у боки, граф Ґолтба.

— Нелегко вам, учителю Сіоне.

Хто б казав!

Мені лишалося тільки зітхнути.

Поруч Майс усе перепрошував:

— Мені так прикро, вибачте, вибачте!

— Н-ну годі вже. Гаразд?

І так відтоді, як ми повернулися з заняття.

Він тут ні до чого.

Та й я не те щоб дуже проти.

Сьогодні знову була практика.

Учні, схоже, вже трохи призвичаїлися керувати магічною силою.

Ще трохи — і перейдемо до справжнього лікування.

Отак минув сьогоднішній день.

Але чого це вони в мене вдома?

Бо Майс розповів усім, що житиме в мене.

І Ізаак з рештою теж захотіли до мене.

Ото й усе.

— А проте, хоч і просторий, але старий. Немолодий цей будинок.

— Десять років? Чи двадцять… Доглянутий, але не новий.

Ізаак і Еліс попрямували до великої кімнати.

Там можуть ночувати кілька людей.

Кілька ліжок, усе чисто прибрано.

Цю кімнату завжди тримають напоготові про всяк випадок.

— Якось незатишно.

— Ага. І служниць мало.

Кажучи це, обоє з розгону впали на ліжка.

І зарилися обличчям у ковдри.

— Постіль нічогенька.

— Ага. Нічогенька.

Обоє качалися на ліжках.

А ми могли тільки дивитися.

Софія поруч усе примовляла «ой-ой».

Майс досі перепрошував.

Граф Ґолтба стояв, узявшись у боки.

А ми з Віноною лише безпорадно всміхалися.

— Нічогенько, ага. Заночую сьогодні тут.

— Ага. Сьогодні ночуємо тут.

— Ей, ей! Н-ночувати — це вже…

Що ці діти таке кажуть, наче так і треба?

Я розгубився й підвищив голос.

Але їх це анітрохи не збентежило.

— Га? Що ви кажете, учителю? Майс же в вас ночує?

— Т-так, ночую, але…

— То й нам можна. Правда ж?

— Ага. Ви ж, кажуть, самі казали, що можна хоч десятьох, хоч двадцятьох.

Казав. Казав, але…

Усе так раптово, що я не знаю, як бути.

І взагалі, ці двоє зазвичай не ладнають — чого ж вони сьогодні такі заодно?

Вільних кімнат скільки завгодно.

Тож я, власне, не проти.

Біда у Віноні.

Вінона поруч, так і всміхаючись, дрібно тремтіла.

Вона зі скрипом повернула голову й щось беззвучно пробурмотіла.

— У-у-усе гаразд, пане Сіоне. Я-я впораюся.

— Та де ж гаразд?!

Їй і так нелегко дбати про маєток і про мене, а тепер ще й гостей доглядати самій.

Якби тільки Майс — то ще нічого. Він простолюдин.

Не те щоб я когось принижував, але доглядати аристократа й простолюдина — не одне й те саме.

Вінона, певно, думає, що будь-який недогляд кине тінь на господаря.

Схоже, вона хвилювалася ще дужче, ніж зазвичай.

Але й вигнати їх незручно.

Майса прихистив, а їх вижене — образа може лишитися надовго.

Стосунки й так непрості, а прірва може стати ще глибшою.

Тільки-но вони трохи зблизилися, і не хочеться через мене все зруйнувати.

— П-пане Сіоне. Справді, все гаразд!

— Я впораюся! Усе гаразд!

Вінона отямилася й рішуче випнула груди.

Я бачив, що вона силує себе, але й гасити її запал не хотілося.

Повагавшись, я вирішив довіритися Віноні.

— Гм… добре. Тоді розраховую на тебе. Але не перестарайся.

— Так! Я п-постараюся!

Вінона міцно стиснула кулачки.

Вона була сповнена рішучості.

Раз вона так каже, то й мені треба наважитися.

— Ну добре, ночуйте.

— Хе-хе, оце вчитель. А, згодом служниця принесе речі, ви вже її пустіть.

— А, і мої теж. І Софіїні, так?

— Ага-а. Будь ласка-а.

То Софія теж збиралася ночувати?

Стривайте, то, може…

Я мимоволі глянув на графа Ґолтбу поруч.

— Ні-ні, я — ні.

Ну так, він же дорослий.

Дорослі не приходять отак зненацька ночувати.

Тільки-но я полегшено зітхнув, як він дістав із-за спини невеличку торбину

— Служниць я не тримаю, тож речі приніс сам!

і широко всміхнувся.

Марно.

Здаюся.

Вважатиму це часом, щоб ближче познайомитися з учнями.

Однаково магією вправлятися тут не можна.

Одна ніч — не біда.

Тільки за Вінону тривожно.

Може, потай допомогти їй?

Хоча вона нізащо не погодиться.

— …Ху-ух, нічогенько було.

Задоволено пробурмотів Ізаак.

Повечерявши, ми відпочивали у вітальні.

Хто на дивані, хто на стільці — кожен проводив час, як хотів.

Вінона без упину носила тарілки й прибирала.

І тут я помітив, що Ізаакове «нічогенько» — це, схоже, неабияка похвала.

Он яке щасливе в нього обличчя.

— Ага, нічогенько було.

Еліс — те саме.

А, он воно що.

Може, в аристократів просто не заведено хвалити прямо?

— Було ду-уже смачно-о. Вінона чудово готує-е.

Схоже, таки ні.

Просто Ізаак з Еліс не вміють бути щирими.

Хай там як, а ці двоє — одного поля ягоди.

Може, тому вони й ладнають, лише коли їм вигідно?

— Ха-ха, дякую. Їй буде приємно.

Вона все робить сама, тож у вітальні її зараз немає.

Схоже, пішла на кухню прибирати.

Майс сидів у кутку вітальні й мовчав.

Йому явно було ніяково.

— Гей, чого ти в кутку сидиш, га?

— А, п-пробачте.

— Годі вже перепрошувати. Дратуєш.

Як завжди.

Ізаак говорить грубо, а Майс аж надто догоджає.

Вдачі в них протилежні, і, схоже, не ладнають вони.

Річ, мабуть, не лише в тому, що один аристократ, а другий простолюдин.

Я не збираюся змушувати їх товаришувати.

Вони, мабуть, просто не зійшлися характерами.

А великодушності, щоб якось ужитися, жодному з них, схоже, не вистачає.

— Ти завжди так говориш, Ізааку.

— Може, трохи лагідніше?

— Ет, цить уже, Еліс.

— Що?!

— Нічого… ет. Морока.

Ого, до сварки не дійшло.

Еліс бурчить, але більше, схоже, нічого казати не збирається.

Ізаак теж буркнув, але трохи поступився.

Чи не через той випадок?

Отже, вони все-таки трохи змінилися.

До речі, граф Ґолтба в такі суперечки ніколи не втручається.

Мабуть, тому, що вже раз висловив свою думку, — відтоді він більше нічого не казав.

Схоже, він не з тих дорослих, що вічно повчають.

Я теж не хочу щоразу чіплятися.

У них свої думки, і якщо я нав'язуватиму свої й заперечуватиму їхні, вони тільки опиратимуться.

Раптом запала тиша.

І я чомусь сказав те, що спало на думку:

— А чому ви всі пішли на курси?

П'ять здивованих облич.

Я не чекав такої реакції, тож і сам здивувався.

— Не думала, що ви таке спитаєте, учителю. Дивина.

Відповіла Еліс, погладжуючи кота на плечі.

Га?

Кота?

Звідки він узявся?

Що це за кіт?

Здається, я його вже бачив.

Але цього разу їх двоє.

Коти на обох плечах Еліс погойдувалися щоразу, як вона ворушилася.

Мило, але так дивно, що аж хочеться спитати, звідки вони тут.

Поки що не зважатиму.

— Справді?

— Ага. Ви ж, учителю, ніколи нічого про нас не розпитували.

— Ні про титули, ні про роди. Тож я здивувалася, що вам цікаво.

— І що ви всіх нас на ім'я пам'ятаєте, теж трохи здивувало.

Як подумати, то, може, й так.

Відомості, які мені дали заздалегідь, я запам'ятав.

Тож пам'ятав, хто звідки, з якого роду й як кого звати.

— Не те щоб мені було нецікаво. Просто для навчання це, гадаю, не потрібно.

— А тепер потрібно?

— Хтозна. Просто спитав.

— Хм… ну гаразд. Це ж не таємниця.

— Я — просто заради свого роду. Якщо я навчуся лікувати хворобу лінощів, шани нашому родові побільшає.

— Мабуть, більшість учнів тут із тієї ж причини.

Досить глянути на мене, що вилікував хворобу лінощів, щоб зрозуміти, про що вона.

До того ж хвороба лінощів і після лікування не зникне зовсім, а якщо й зникне, то не скоро.

Тож тих, хто вміє її лікувати, ще довго цінуватимуть.

Звісно, коли інші країни переконаються, що учні можуть лікувати хворобу лінощів, вони, може, вимагатимуть другого й третього набору курсів.

А може, і самі почнуть досліджувати, щоб таких людей побільшало.

Тоді рідкістю вони вже не будуть, але як перших цінуватимуть їх неодмінно.

Аристократ отримає за це становище й винагороду, а ще зможе скористатися цим як козирем у перемовинах.

— А проте ви, Еліс, дуже старанна.

— Хіба? Аякже. Як уже взялася — то роби на совість, інакше тільки час марнуєш.

— Навіщо їхати аж у таку далеку країну, щоб потім робити абияк?

— Я не розумію тих, хто робить абияк чи кидає на півдорозі.

— Може, вони від початку не дуже й хотіли.

— Часто буває: почнеш, а тоді розумієш, що не твоє.

— То й не бралися б.

— Так. Ваша правда.

Але світ живе не за правдою.

Людські почуття мінливі, на місці не стоять.

Ідеали в людей є, але жити за ними, гадаю, вдається небагатьом.

Еліс невдоволено надула губи.

— До речі, а що це за коти?

— Га? Ці? Та хтозна, що вони таке.

— Т-тобто як «хтозна»? Хіба вони не ваші?

— Ні, не мої. Сама не розумію, але бездомні коти просто ходять за мною.

— Так було завжди, а чому — не знаю.

— Не встигнеш оком змигнути, як уже на плечі сидять, — ну що з ними вдієш.

— А останнім часом особливо часто ходять за мною, і чого б це… хі-хі.

Слова з обличчям ніяк не в'яжуться.

Вона гладила котів, геть розімлівши.

Видно, котів вона обожнює. Хоча це й так зрозуміло — вона ж нявкала, коли вчилася випускати магічну силу.

— А інші?

— У мене, мабуть, щось схоже, як у пані Еліс-с.

— Я люблю солодощі-і. От і все-е.

Софія лише всміхалася й більше нічого не сказала.

Е, це все?

— Е-е. А можна докладніше?

— Ага-а. Я люблю солодощі, люблю їх пекти й хочу стати кондитеркою-ю.

— Але аристократці такою роботою займатися не дозволяють, от я й подумала: якщо навчуся лікувати хворобу лінощів, може, щось зміниться-я.

Чимало вона пропустила, але я приблизно зрозумів.

— Тобто ви хочете чогось досягти, щоб вам дозволили стати кондитеркою?

— Ага-ага-а. А якщо й тоді не дозволять, то зроблю по-своєму-у.

— Аристократичні правила мені байдужі-і.

Ох і різко ж — чи то пак відверто.

Але вона заради своєї мрії приїхала аж сюди й сумлінно вчиться, і це, як на мене, неабияк.

Для неї це, мабуть, справжня мрія.

Небагато хто вперто йде до своєї мети.

— Але ж кондитерами здебільшого бувають простолюдини?

Не завжди, але майстри здебільшого простолюдини.

Починати доводиться з чорної роботи, тож аристократи туди майже не йдуть.

— Так-с. Раніше я думала, що мені це байдуже, але, чесно кажучи, тепер розумію, що все непросто-о.

— Я думала, що, не те що інші аристократи, майже не дивлюся на простолюдинів зверхньо-о.

— Але, схоже, це не так…

— І вас це гнітить?

— Ні-і. Не настільки-і. Просто трохи вразило, чи що-о.

— Ах, виходить, я така сама, як інші аристократи-и.

— Уже заради того, щоб це зрозуміти, варто було поїхати на курси-и.

— Звісно, вернуся — і буду лікувати як слід-д.

— А тоді неодмінно стану кондитеркою-ю.

— А, пригощайтеся, якщо хочете-е.

Софія дістала з торби коробку, а з неї — тістечка.

Схоже на мадлени.

Пахне чудово.

Усі взяли по тістечку й узялися жувати.

— О, смачно.

— Хрум, ням… нічогенько.

І справді смачно.

Я змалку куштував тістечка, але ці смачніші.

Якщо вони смачніші за крамничні, то, мабуть, руки в неї золоті.

Я теж хотів, як Ізаак і Еліс, сказати, що думаю, але стримався.

Дивлюся на Софію.

Та наминає за обидві щоки.

Щоки надулися, рот так і ходить.

Наче білочка. Мило, але якось аж відчайдушно.

— Шмачно, ошо, оце-е. Ням, хрум, ням-ням.

— Ну й наминає ж вона…

— Може, Софія просто любить їсти солодощі?..

Он воно що.

Як та дитина, що мріє стати кондитером, бо думає, що тоді досхочу їстиме тістечок.

Наївно, чи що?

Але руки в неї справді вмілі, тож, може, і нічого.

Вона щаслива — то й хай.

Поки що облишмо Софію.

— Тепер, мабуть, моя черга?

— Так. Розкажете, якщо можна?

— Охоче. Ох-ох, у мене, мабуть, причина дещо незвична.

— Я досліджую фей.

— Фей відкрили кілька сотень років тому. Їх давно вивчають, але багато чого в них досі незрозуміло.

— Живі вони істоти, явище природи чи щось іще — загадка.

— Мене зачарували феї, от я й узявся їх досліджувати. Ох, феї мають вигляд чарівних дівчат — звісно, вони не люди, але їхня ніжна, казкова врода зачаровує багатьох, і дехто навіть шанує їх, як кумирів, — «феєчки, хі-хі», — і не скажу, що я сам зовсім не такий!

— Чи бачив хтось із вас фею? Раз побачиш — ніколи не забудеш. Отакі вони. А ці негідники з крамниць фей продають і купують фей, і оскільки це не заборонено, викорінити їх не вдається, аж серце крається. Ух, порішити б їх, порішити! — думаю я і досліджую фей далі, не забуваючи таврувати крамниці фей.

Очі горять, щоки рожевіють, на обличчі блаженна усмішка, і він хихотить «хе-хе-хе» — отакий старий.

Страшно. Хто це взагалі? Аж страшно.

З таким якось не хочеться зближуватися.

…Га? Мені здалося, що хтось щось сказав.

Мабуть, здалося.

Нагадує Бріджит.

Та теж забувала про все на світі, коли йшлося про монстрів.

Схоже, граф так це любить, що його розповідям кінця-краю не видно.

Інші аж знітилися.

Тільки Софія, захоплена тістечками, не слухала.

Та що ж це за люди такі.

— Г-графе, то чому ж ви пішли на ці курси?

— Ой-ой, це ж треба, я відволікся.

— Почалося все з фей. Досліджуючи їх, я почув кілька чуток.

— Про фей багато чого невідомо, тож безпідставних чуток про них хоч греблю гати.

— Але одна з них була про те, що довкола фей мерехтить світло.

— Я не раз бачив фей, але такого не помічав.

— Я вважав це вигадкою, але з певного часу чутки про таке дивне світло стали ходити частіше.

— А в центрі цих чуток були ви, учителю Сіоне.

— Ви про світло магічної сили, яке видно, коли я лікую хворобу лінощів?

— Так. Людське тіло не світиться, тож спершу я вважав це просто чуткою.

— Але подекуди про це говорили чимало.

— Людина, що вилікувала хворобу лінощів, викликала таке явище.

— От я й подумав: а раптом це якось пов'язано з феями?

— Мені стало цікаво, тож я наполіг, щоб мене взяли на курси, і ось я тут.

Я не надто про це замислювався, але феї справді розсипали довкола світло, схоже на пилок.

А ще випускали з рота частинки магічної сили.

Не знаю, що це було, але то точно була магічна сила.

— Он як… Феї й справді випускають магічну силу.

— Справді?! Феї — магічну силу?!

Граф різко підсунув обличчя до мене, і я відсахнувся.

Страшне обличчя.

— Т-так. Гадаю, точно.

— Ото так… Треба було відразу вас спитати.

— Але як не крути, а магічна сила мене теж зацікавила.

— Та й не вміючи випускати магічну силу, її взагалі не побачиш.

— Хм, якщо так подумати, то все було недарма!

Схоже, він сам собі все пояснив.

Граф був задоволений, тож я поблажливо всміхнувся.

Так-от.

Він такий самий, як Бріджит.

Учені, коли говорять про те, що їм цікаво, якось аж запалюються й говорять, не даючи слова вставити.

Я їх розумію.

Я й сам люблю магію, і коли можна про неї поговорити, аж запалююся.

А втім — феї.

Дещо мене в них цікавить.

— Скажіть, а в фей є якась особлива сила?

— Особлива? Окрім світла магічної сили?

— Так. Ви не чули, щоб урятована фея якось віддячувала?

Коли я бився з Ейнцвельфом, він таки казав щось про фей.

А з феями я мав справу, здається, лише раз — коли під час винищення монстрів ми визволили полонену фею.

От я й подумав, чи не та фея щось для мене зробила.

— Що ж, такого я не чув. Але кажуть, що феї приносять щастя.

— А ще… кажуть, що феї, як і люди, мають якусь мову.

— Вони часто отак ворушать губами.

— Хоча нічого не чути?

— Так. Звуку немає, то, може, вони читають по губах?

— Хоча, судячи з того, як вони рухають губами, мова в них зовсім не наша.

— …А, до речі, феї наче випускали магічну силу з рота.

— З рота?! Магічну силу?! Т-тобто… невже вони, як форель, спілкуються за допомогою магічної сили?!

— Як подумати, може, й так.

— Але це була лише мить, тож я міг і помилитися.

— Ні-ні, навіть так це може привести до нового відкриття.

— Хм-м, треба вертатися до Медіфу й досліджувати.

— Таки недарма я приїхав до Рістії!

Дивлячись на схвильованого графа, я мимоволі всміхнувся.

Коли бачиш, як хтось радіє, і самому чомусь радісно.

— У Медіфі, здається, багато фей?

— Наскільки відомо, так.

— Фей узагалі мало, але в Медіфі є кілька їхніх поселень.

— Їх так дбайливо оберігають, що держава обмежила туди доступ, щоб не пробралися ті, хто торгує феями.

— Учителю Сіоне, як будете в Медіфі, неодмінно заходьте. Я покажу вам свої потаємні місця.

Ого, то там фей оберігають.

У Рістії я про таке не чув.

Хоча в Рістії, кажуть, фей і так мало.

— Якщо випаде нагода — дуже прошу. Мені теж цікаві феї.

Мені здається, у феях криється щось важливе.

Колись би їх дослідити.

Ну що ж, лишилися Майс і Ізаак.

Про Майса я вже дещо знаю, тож його, може, й не треба розпитувати.

Я глянув на Майса, і той похнюпився.

Чи то йому більше нічого сказати, чи то не хоче.

Хай там як, силувати його я не збираюся.

Я глянув на Ізаака.

Він, мабуть, і сам зрозумів, що настала його черга, тож заговорив без особливого опору.

— Тепер я, так? Та нічого особливого.

— Я старший син і ще молодий, тож поїхав сюди, щоб набути ваги.

— Скільки людей оберуть, я не знав, але якщо лікувати вміють одиниці, то й наш рід шануватимуть більше.

— Тоді якийсь час можна не хвилюватися, а мені, може, ще й титул дадуть.

— Я старший син, тож і так мав успадкувати рід, але братів у мене кілька.

— Як би це сказати, потрібні заслуги, розумієте? Якщо я чогось досягну, то й братам буде легше.

Коротко про те, як в аристократів успадковують: зазвичай рід очолює старший син.

Донька успадкувати не може — роду беруть зятя, і спадкоємцем стає він.

Хай навіть синів кілька, рід зазвичай успадковує лише старший.

Тож навіть законні діти аристократа не всі отримують титул.

Для інших синів клопочуть, щоб їм дали титул за якісь заслуги.

Без жодних заслуг титул не отримає навіть аристократ.

Хіба що у дуже знатному роді, але й тоді в аристократичних колах шепотітимуться, що той син — нікчема.

Тож на старшому синові, майбутньому голові роду, велика відповідальність.

Якщо він не виявиться гідним, на весь рід дивитимуться зверхньо.

Тому прийнято якомога раніше показати, на що здатен, і чогось досягти.

І нерідко хтось, поспішаючи прославитися, зазнає невдачі.

Мабуть, у Ізааковій гордості аристократа є й гідність того, хто представляє свій рід.

— Тож ви й вирішили поїхати.

— Ага. Ну, спершу я думав, що лікувати навряд чи вийде.

— Бо звідки дилетантові робити те саме, що лікар?

— А ще могло бути, що Рістія все вигадала, щоб піднятися в очах інших.

— Як саме — не знаю. Але вже сама участь чогось варта.

— Тож мені було однаково.

— Але коли побачив, що справді виходить, подумав: треба братися всерйоз.

— От і все. Я ж старший син. Мушу показати результат.

У теперішній Японії так уже не думають.

Звісно, і там старший син часом має якісь обов'язки.

Але куди менше, ніж колись, а головне — молодих людей, які отак думають, майже немає.

Добре це чи погано — інше питання.

І не лише Ізаак. Майс такий самий.

Вони тут заради родини, заради свого дому.

Ізаак мимохідь глянув на Майса, але той не підвів очей.

Ізаака це, схоже, зачепило, і він тихо цмокнув.

Гм, і як це розуміти?

Я знаю, що в кожного свої обставини.

Але коли чуєш це від них самих, відчуваєш зовсім інакше.

Тепер мені ще дужче захотілося, щоб у них усе вийшло.

Інші учні, певно, теж приїхали на курси зі своїх причин.

І мені треба постаратися, щоб вони всі закінчили навчання.

З такими думками я провів вечір після вечері в розмовах.

Здається, ми всі стали трохи ближчі.