Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

116. Поза межами передбачуваного

— …А-а-ах! Сьогодні я втомився як ніколи.

Ледве зайшовши до своєї кімнати, я вигукнув це й повалився на диван.

— Ви добре попрацювали, пане Сіоне.

— Ага. І ти теж, Віноно.

— Т-та ні, я ж нічого не робила.

— А от… ну, таки є різниця, як дивляться на світ аристократи й простолюдини.

Вінона сіла на стілець навпроти мене.

Зазвичай покоївка не сидить, розслабившись, перед господарем.

Але відколи ми якось уже розмовляли сидячи, наодинці вона сідає на стілець.

Хоча досі трохи ніяковіє.

Але, мабуть, оскільки формально це мій наказ, вона почувається трохи вільніше.

— Ага. Вони ще молоді, тож, здається, упереджень у них поки не так багато.

— А дорослі аристократи ще гірші, правда?

Саме тому, що молоді, вони й щирі.

Спершу вони, звісно, так закостеніли в аристократичних уявленнях, що виказують їх відвертіше за дорослих.

Але молоді мислять гнучкіше й можуть змінитися завдяки новим зустрічам і досвіду.

А в дорослого закостенілі уявлення змінити дуже важко.

— Так… Деякі аристократи до мозку кісток вважають простолюдинів чи не худобою.

— А вони ж можуть задирати носа лише завдяки простолюдинам.

— Якби не працьовиті простолюдини, аристократи не мали б нічого.

— Ні їжі, ні одягу, ні дому, ні культури — нічого.

Є, звісно, культура, якою живуть лише аристократи, але без неї можна прожити.

А їжею, одягом і житлом людей здебільшого забезпечують простолюдини.

Гроші падають з неба. Риба й м'ясо одразу родяться шматочками — є й такі, хто справді так думає.

Приклад, звісно, крайній, але якщо є м'ясо, значить, хтось вирощує корів, свиней і птицю, забиває їх і розбирає.

Завдяки їм ми й їмо.

Вони це, мабуть, знають, але зовсім не відчувають, не дякують, а дехто ще й дивиться на цих людей зверхньо.

Хоча чи багато людей насправді розуміють, звідки все береться і чому вони можуть цим користуватися?

У цьому, мабуть, між ними й аристократами різниці немає.

— …Так. Аристократи цього не розуміють.

— Я теж нічого не знала, доки не стала покоївкою.

Сказала Вінона, ніби дорікаючи собі.

Кажуть, незнання — гріх.

Я з цим не згоден.

Люди нічого не знають.

Навколо або ті, хто не знає, або ті, хто хибно думає, що знає.

Незнання — не гріх.

Гріх, гадаю, — не розуміти, що ти не знаєш.

Хіба не ті, хто сміється з незнайків, і є справжніми незнайками?

— Як на мене, досить уже того, що ти зрозуміла, що нічого не знала.

— Бо тепер ти можеш дізнатися.

— …Пане Сіоне.

Вінона радісно всміхнулася.

Така природна усмішка — колись від неї годі було такої чекати.

Я й сам постараюся не думати, ніби знаю все.

— З нерівністю я нічого не вдію.

— Хіба що стати королем і змінити саму державу, а інакше навряд.

— Так… Люди не так легко змінюють думку.

— Тим паче коли це загрожує їхньому становищу.

— Тим, хто вважає аристократів благородними, змінити думку, гадаю, дуже важко.

Аристократів теперішній порядок цілком влаштовує.

Тож вони нізащо не стануть принижуватися й поступатися становищем заради простолюдинів, яких вважають нижчими.

Рівність означає, що хтось має опуститися.

Ніхто не погодиться на те, що йому шкодить.

Правота людей не зрушить.

Справедливість, за якою не стоїть почуття обов'язку, видається просто лицемірством.

— Невже лишається тільки робити, як роблю…

— Я ж і групи склав такі, щоб їхні погляди хоч трохи змінилися.

— Ви про те, що поставили разом учнів із різних країн?

— Ага. Земляки, може, і згуртуються, але стіна між країнами нікуди не дінеться.

— А поки її не прибрати, лікувати хворобу лінощів буде важко.

Вінона, схоже, замислилася й тихенько промимрила: «Гм…»

За мить вона підвела голову.

— А, зрозуміла. Хворі на хворобу лінощів здебільшого простолюдини, та й лікувати доведеться не лише своїх співвітчизників?

— Саме так. Своїх лікувати легше, тож нічого в душі й не змінюється, розумієш?

— І тоді вони, може, відмовляться лікувати людей з інших країн.

— Бо що міцніше згуртовуєшся зі своїми, то більше віддаляєшся від інших.

— А лікувати простолюдинів у такому разі тим паче не захочуть.

— Навіть якщо їм накажуть і вони неохоче лікуватимуть, то не з власної волі.

— І зрештою вони, може, не лікуватимуть, бо, мовляв, вони аристократи.

— Тож ви поставили їх у групи з іноземцями, щоб «притупити цю неприязнь»?

— Ага. Якщо спершу звикнути до тих, хто тобі трохи неприємний, то потім легше, ніж одразу братися лікувати простолюдинів.

— Хоча на ділі з іноземцями вони вже порозумілися, а от упередження щодо простолюдинів лишилися.

— Хіба?..

— Мені здається, усі вже трохи ближче до простолюдинів, ніж на початку.

— Думаєш?

— Так. Принаймні з паном Майсом їм уже не так ніяково.

— Та й хоч пан Ізаак і подав приклад, раніше вони нізащо не торкнулися б хворого простолюдина.

Невже Вінона має рацію?

Якщо так, то все, що я робив, може, не марно.

— Дякую, Віноно. Від твоїх слів мені аж полегшало.

— Н-ні. Т-та що ви.

Вінона замахала руками перед обличчям.

Мені подобається така скромність.

Здається, ми з Віноною добре порозумілися.

А спершу вона тільки й робила, що боялася, ох і важко було.

Чи настане день, коли й аристократи з простолюдинами отак порозуміються?

Поки я так думав, звідкись почувся шум.

Наче десь далеко стукали.

— Здається, хтось прийшов.

Вечоріло. Сонце от-от мало сісти.

До вечері ще рано, але як для гостей уже, мабуть, пізнувато.

— Я теж піду.

— А-але ж…

— Та ні, чомусь здається, що краще піти.

Поганого передчуття немає.

Просто чомусь захотілося.

— Слухаюся. Тоді…

Вінона вийшла з кімнати, і я пішов слідом.

Біля входу виявилося, що таки хтось стукає у двері.

Нікого не видно, але раз у раз чути стук.

І ніхто не озивається. Трохи підозріло.

Зазвичай гості щось кажуть.

Домофонів тут же немає.

Вінона з підозрою, але відчинила двері.

А там…

— Майсе?

На порозі стояв Майс.

З великою торбою за плечима, увесь спітнілий.

На обличчі — втома.

— Що ви тут робите?

— П-пробачте, у-учителю Сіоне… е-е…

Глянувши на нього, я зрозумів: щось сталося.

Що саме — не знаю, але відповідь сама спала на думку.

— Ви пішли із заїжджого двору?

— …Так. Розумієте… гроші… їх… у-украли.

— Украли?! Д-де?

— Н-не знаю. Я завжди носив гроші при собі…

— А в гаманці виявилася дірка…

— І ви думаєте, що їх украли?

— Мабуть, так…

Раз він каже «вкрали», а не «загубив», то, певно, дірку хтось прорізав навмисно.

Хтось прорізав гаманець, який він завжди носить при собі, щоб украсти гроші?

Трохи дивно, але не схоже, що він бреше.

Та навіть якщо бреше, нічого страшного.

Мені від цього ні холодно ні жарко.

— А скільки грошей лишилося?

— М-майже нічого…

— І вас вигнали із заїжджого двору?

— Так… пробачте…

От тобі й маєш.

Схоже, Майс утратив майже всі гроші.

Тут не Японія.

Ніхто не підбере гроші й не віднесе їх до поліції — тут це варта.

Ба більше, якби хтось і відніс, вартовий поклав би їх собі до кишені.

Що загубив — те пропало.

— Е-е… мені дуже незручно, але… чи не можна мені пожити у вас, поки йдуть курси?

— Можна.

Ой, я відповів, навіть не подумавши.

І Вінона, і Майс, схоже, здивувалися, що я відповів так одразу.

— Га? Що? Що?! Н-невже можна?

— Ну, кімнат вільних багато, будинок і так завеликий.

— Одного, двох, хоч десять, хоч двадцять поселити — не проблема.

— Віноно, ти не проти?

— Т-так. Як вирішите ви, пане Сіоне.

— Дякую. Тож заходьте.

— Т-так. П-перепрошую за турботу.

Майс стояв, роззявивши рота, але отямився й квапливо зайшов.

І роззирнувся, наче приїжджий у знаменитому місці.

— Т-тут так просторо.

— Аж занадто. Справді, тут забагато місця.

— Е-е, так. Кімната біля входу підійде?

— Бо як далеко від входу, то буде незручно.

— Б-будь-яка підійде.

До речі, будинок такий великий, що я сказав Віноні не прибирати щодня.

Вінона, схоже, прибирає, скільки встигає, але кімнати, якими не користуються, — десь раз на тиждень.

Звісно, вона хотіла прибирати, навіть не досипаючи, але я її силоміць зупинив.

Ми разом вирішили, скільки вона встигне сама: де бувають часто — раз на два дні, решту — раз на тиждень.

Гостьову біля входу вона, мабуть, прибрала.

До того ж часом їй допомагає пан Еґон.

Тож вона якось дає раду.

Будинок величезний, і самій їй, мабуть, справді дуже важко.

Мені шкода Вінону, але… кращого, мабуть, не придумаєш.

— Віноно, проведи його, будь ласка.

— Слухаюся. Пане Майсе, сюди, будь ласка.

— П-пане?! Е, а, п-пробачте.

Вінона повела Майса коридором.

Схоже, йому довелося нелегко.

Мабуть, і заїжджий двір у нього був дешевий.

Держава платить йому, але більшість, певно, він віддав родині.

З такими грошима в добрий заїжджий двір не поселишся.

Аристократи — інша річ.

Їм ці гроші, мабуть, ідуть на дорогу й життя, а то ще й власні докладають, щоб розкошувати.

…Ну, порівнювати марно.

Хай там як, а він мій учень, і він мені дорогий.

Нехай живе тут до кінця курсів.

Один гість — не проблема.

Так, один — не проблема…