Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

115. Практика і досвід

П'ятий тиждень курсів.

Минула десь половина курсів, і всі учні навчилися керувати магічною силою.

Щоправда, граф Ґолтба керує нею ще не настільки, щоб лікувати хворобу лінощів.

Та й не схоже, що колись зможе.

Якщо в інших учнів магічної сили десь від трьохсот до дев'ятисот, то в графа — близько двадцяти.

Так, двадцять. Ледь-ледь.

Ледве трохи випустить — і вже непритомніє.

Зазвичай людина, що має хист до магічної сили, випустивши її, просто впадає в стан лінощів.

Але граф, мабуть, тому, що видобув із себе магічну силу майже силоміць, ледве трохи її випустить — і вже не просто впадає в лінощі, а непритомніє чи зовсім знесилюється.

Я зрозумів, що так граф і за кілька місяців не наздожене інших учнів, тож вирішив братися до практики.

Хоча почали ми саме зараз не лише через це, але про це трохи згодом.

Мені було незручно перед графом, але він, схоже, радів уже тому, що навчився керувати магічною силою, до лікування дійти й не сподівався, тож на практику охоче погодився.

А ледарі, що так і не навчилися випускати магічну силу, — не з групи проблемних учнів, — відмовилися від навчання й поїхали додому.

Мабуть, вони від початку так і збиралися.

Аж університетські часи згадалися.

Хтось чомусь кидав навчання перед самим випуском, а хтось зникав за кілька днів після вступу.

І навіщо вони, власне, приходили?

Певно, мали свої причини, але ж і шлях сюди в них навряд чи був легким.

Та й грошей на це пішло чимало.

Шкода, але в кожного свої обставини, тож мені нічого сказати.

Зрештою лишилися тільки ті, хто бодай трохи хоче вчитися.

Отож.

Ми зібралися в одному з закладів лікування хвороби лінощів, де ще недавно лікували хворих.

Тепер майже з усіх закладів виписано вже десь половину хворих на хворобу лінощів.

Тож головне там тепер не лікування, а відновлення.

Звісно, і зараз чи не щодня хтось занедужує на хворобу лінощів.

Люди з сіл і міст поза столицею та Істрією приїжджають до столиці по лікування, ба навіть спеціально з інших країн.

Тим, хто сам приходить лікуватися, загалом не відмовляють.

Майже всіх у столиці ми вже вилікували, тож натовпів не буває.

Тож лікувати мені доводиться навіть у вихідні.

— Учителю, оце й є заклад для хворих на хворобу лінощів?

Ізаак роззирається на всі боки.

Йому явно не по собі.

Як і іншим учням.

Сьогодні з нами й Вінона, і пан Еґон.

Вінона весь час мені допомагала, тож уже звикла.

А пан Еґон… він завжди спокійний, тож по ньому не скажеш.

— Так. Щоправда, більшість хворих я вже вилікував, тож тепер вони здебільшого відновлюються.

— Але ж є й ті, хто ще хворіє на хворобу лінощів?

— Ваша правда, Еліс, такі хворі є.

— Ми ж і прийшли, щоб вилікувати одного з них.

Почувши це, усі напружилися.

Воно й зрозуміло.

Почути — одне, а зробити самому — зовсім інше.

До того ж у лікарні особлива атмосфера.

Якийсь нереальний світ, від якого зазвичай відводиш очі.

А тут ти ступив у нього.

Почуваєшся ніяково й дивно втомлюєшся.

Навіть мені, хоч я й звик, трохи не по собі.

Медсестри й лікарі снують туди-сюди.

Як усе знайоме.

Я ще добре пам'ятаю, як працював тут не покладаючи рук.

Не те що тоді: тепер тут жваво, і дихається легше.

Зовсім не те гнітюче повітря, що було тоді.

Аж тут, помітивши нас, до нас квапливо підбіг старий.

Це був лікар Роу, що допомагав мені лікувати хворобу лінощів.

— О! Пане Сіоне, скільки літ, скільки зим!

— Лікарю Роу. Давно не бачилися. Вибачте, що завдав вам клопоту.

— Та що ви. Нам тут роботи небагато.

— Хіба що окрему палату для хворого підготувати…

— Це вже нам слід вибачатися. Ми все перекладаємо на вас, пане Сіоне.

— Нічого. Що можу я і що можете ви, лікарю Роу, та медсестри, — це різні речі.

— Можу я небагато, тож просто роблю, що можу, на повну.

— Тож не думайте так. Я теж вам усім вдячний.

— …Учителю Сіоне… Дякую…

В усмішці лікаря Роу промайнув легкий смуток.

Але то була не печаль, а просто турбота про мене.

Не зневіра. Тож нічого поганого в цьому немає.

— Л-лікар перепрошує перед учителем…

Пробурмотів хтось за моєю спиною.

Схоже, в когось із учнів це мимоволі вирвалося.

У цьому світі лікарі в дуже великій шані.

Лікарів мало, і щоб ним стати, потрібні неабиякі вміння, знання й зв'язки.

Здебільшого лікарями стають аристократи, але може стати й простолюдин.

А ставши лікарем, простолюдин уже стоїть нарівні з аристократами.

Титулу йому, звісно, не дають, але лікар — настільки важлива професія.

Буває, аристократи забуваються й задирають носа, але мало хто поводиться зверхньо з тим, кому довіряє своє життя.

Хіба що зовсім неуки, дурні або ті, хто стоїть майже так високо, як королівська родина.

Але й плазувати перед лікарями ніхто не стане.

Лікарів шанують, становище в них міцне, але тільки доки вони лікують; щойно не можуть — і від шани нічого не лишається.

Хай там як, учні, мабуть, тому й здивувалися.

Вони ж, певно, уперше побачили, як лікар поводиться зі мною.

Цікаво, як вони зреагували б, якби дізналися, що я запросто розмовляю з королевою.

— То де хворий?

— У дальній палаті. Вільних палат побільшало, тож у сусідніх нікого немає.

— Ви будете присутні, лікарю Роу?

— Так. І я ще покликав кількох помічників і медсестер.

За лікарем Роу стояли кілька медсестер.

Щойно я глянув на них, усі квапливо вклонилися.

Крім лікаря Роу, я тут нікого не знаю.

Людей тоді збирали для лікування нашвидкуруч, а після лікування почалося відновлення.

Тож і не дивно, що тепер тут працюють інші люди.

— Розраховую на вас.

— Т-так. І ми на вас.

Медсестри явно ніяковіли.

Які вони напружені.

Що це з ними?

— Перепрошую. Вони хвилюються…

— Небагато кому випадає зустрітися з самим учителем Сіоном, що вилікував хворобу лінощів.

— Сьогодні чимало охочих допомагати вам зголосилося не лише з нашого закладу, а й з інших закладів і лікарень.

— Т-та я нічого такого особливого не збираюся робити.

— Вони не так хочуть подивитися на практику, як просто побачити вас, учителю Сіоне.

— У лікарських колах немає нікого, хто б не чув вашого імені.

— Гадаю, кожному хочеться хоч одним оком глянути на знаменитість.

Лікар Роу, ніби кажучи «ну що з ними вдієш», опустив очі, але крадькома глянув на мене.

Ні, мені аж ніяк не приємно, га?

— ...До речі, було чимало й молодих, вродливих медсестер.

Мені не приємно, так.

...Ні, можливо, трохи приємно.

Раптом я відчув погляд і глянув на медсестер, а вони поспішно відвернулися.

Судячи зі слів лікаря Роу, здається, я став знаменитістю.

Я цього не усвідомлював, але, як подумати, це неминуче.

Так, нічого не вдієш.

Чомусь я відчуваю погляд потилицею.

Я різко обернувся, а Вінона дивилася на мене недобрим поглядом.

Але, помітивши, що я обернувся, вона відвела очі, ніби хотіла приховати свій погляд.

Що це за реакція була?

Ви, мабуть, хочете сказати: «Чого це він так розпереживався?», пані Віноно?

Ні, я зовсім не розпереживався.

— Т-т-так от, чи не могли б ви провести нас до хворого?

— Так, ходімо.

— Прошу. Усі, будь ласка, у лікарні поводьтеся тихо.

— Не галасуйте й без потреби нічого не чіпайте.

Більшість учнів слухняно закивали.

Лікар Роу повів нас коридорами закладу.

Дивлячись, як учні з цікавістю роззираються, я і всміхався, і тривожився водночас.

Точно щось буде далі, ох і морока.

Не хочеться. Знову змарную купу часу.

Від самої думки голова болить, але без цього не обійтися.

Навпаки, якщо не розібратися з цим тут, це потім зашкодить і їм після випуску, і їхнім країнам, і хворим.

Хотілося б, щоб усе минуло спокійно.

Поки я розмірковував, ми вже дійшли до потрібної палати.

Палата досить простора.

— Ось тут.

За дверима стояли рівним рядком три ліжка.

Зайняте було лише середнє: на ньому лежав хворий.

Чоловік років двадцяти з гаком.

Він лежав нерухомо, дивлячись у стелю розплющеними очима, навіть не кліпаючи.

Поруч сиділа молода простенько вбрана жінка, схоже, його дружина.

Помітивши нас, вона схопилася й низько вклонилася.

Я вклонився майже водночас із нею.

— Д-д-добрий день.

— Добрий день.

— Я Сіон Орнстайн, сьогодні я відповідаю за навчання лікуванню хвороби лінощів.

— Дякую, що погодилися нам допомогти.

Я мимохідь озирнувся — уклонився тільки Майс.

Ну, воно й не дивно.

Аристократи, вітаючись, не кланяються.

Граф ще до привітання пильно розглядав хворого.

Мабуть, уперше бачить хворого на хворобу лінощів так близько.

— Дякую, що погодилися, хоч прохання й було несподіваним.

Почувши це, дружина зніяковіло вклонилася кілька разів.

Їй, схоже, усе вже пояснили, тож вона анітрохи не здивувалася, що перед нею дитина.

— Т-та що ви. Ч-чоловік, гадаю, теж радий.

— І в-ви ж його в-вилікуєте, правда?

— Так. Як я й казав, щонайбільше за тиждень вилікуємо.

Дружина полегшено зітхнула.

Воно й зрозуміло.

Вона, звісно, страшенно хвилювалася.

— Отже, ми неквапливо оглянемо його й будемо лікувати. Звісно, нічого, що могло б йому зашкодити.

— Я весь час буду поруч, тож не хвилюйтеся. Якщо щось буде не так, ми одразу зупинимося.

— Щ-щось буде не так?!

— Ні-ні, це лише про всяк випадок.

— Досі ні в кого з моїх хворих під час лікування раптом не погіршувалося.

— А вилікував я понад десять тисяч людей, і невилікуваних не лишилося жодного.

Почувши це, дружина знову полегшено зітхнула.

— Якщо маєте запитання, питайте, не соромтеся.

— Н-ні. Усе гаразд. А, е-е, ті гроші…

— Звісно, ви їх отримаєте. Ви ж нам допомагаєте, інакше й бути не може.

— Н-ну тоді… запитань більше немає.

Дружина ніяково похнюпилася.

Я заговорив спокійно, щоб її заспокоїти:

— Тоді почнімо. Пані, подивіться, будь ласка, трохи збоку.

— А всі інші — підходьте сюди.

Я обернувся до учнів.

Але вони не надто поспішали.

Не всі, але більшість стояли в нерішучості.

Я подумав: «Ну от, так я й знав».

Бо ж…

— …Учителю. Він же простолюдин?

Почувши це, учні, ніби погоджуючись, звернули погляди до мене.

Так. Хворий — простолюдин.

А учні, всі, крім Майса, — аристократи, і лікуватимуть простолюдина.

Як на мене, яка тут різниця, але вони дивляться на це зовсім інакше.

Я цього чекав.

Тому й подумав,

що буде морока.

Я вже не раз бачив, які стосунки між аристократами й простолюдинами.

Набридло, жили б уже в мирі, — думаю я, але все не так просто.

Я цього чекав, тож був цілком спокійний.

Я незворушно відповів учням:

— Так. Саме так. Він простолюдин.

— Ми лікуватимемо простолюдина?! Ми, аристократи, — простолюдина?!

— Так. Виходить, що так.

У палаті враз зчинився гомін.

Я цього чекав.

І, звісно, заздалегідь попередив і лікаря Роу, і рідних хворого, що погодилися допомогти.

Що слухачі курсів здебільшого аристократи і лікувати простолюдина без суперечок вони не стануть.

Ніхто не здивувався. Але, здається, неприємно їм було.

Воно й зрозуміло.

Кому сподобається, коли хтось вередує, не бажаючи лікувати твого рідного чи твого хворого?

І все ж хворий погодився.

Я переглянувся з лікарем Роу.

Той вивів рідних хворого з палати.

— Т-та ви жартуєте! Чого це ми, аристократи, маємо лікувати якогось простолюдина!

— Так, учителю! Хоч би там що, але простолюдина — це вже занадто!

— Аристократи лікуватимуть простолюдина? Ми що, доглядальниці?!

Ми даруємо лікування — чи нам дозволяють лікувати?

Лікування — це милість чи просто догляд за кимось?

Усе залежить від того, як на це дивитися.

Що лікування важливе — вони розуміють.

Але лікуючи, неминуче торкаєшся хворого.

Тобто вони, аристократи, мусять торкатися простолюдина й лікувати його.

Що вони опиратимуться, я передбачав.

Спершу один, потім другий висловили невдоволення, а тоді вже більшість учнів почала мені дорікати.

Слухаючи, як вони торочать, що аристократи благородні, а простолюдини — ніщо, я мимоволі зітхнув.

Яка ж це дурниця.

Хіба ж у цьому річ?

Але для них, мабуть, саме в цьому.

— До того ж рідні хворого отримують за це гроші!

— Віддавати свого рідного за гроші — це підло!

Он як.

Віддала свого рідного.

Віддала його на досліди, пожертвувала ним заради грошей.

Ось як вони думають.

— Тоді скажіть мені: чому, на вашу думку, вона погодилася допомогти нам навчатися лікувати хворобу лінощів?

— Це ж її чоловік. Вона не хоче наражати його на небезпеку і, звісно, хоче, щоб його вилікували якнайшвидше.

— І все ж вона погодилася допомогти. Чому, як ви думаєте?

— Т-та через гроші ж!

— Вона ладна пожертвувати рідним заради грошей!

Учні випалили це з виглядом праведників, не маючи й тіні сумніву.

Мабуть, хтось думає так само.

Але чи справді це так?

— Он як. Гроші — це зло? Чому?

— Я-як чому? Вона ж віддає рідного й хоче за це плату!

— Ясно. Тобто, по-вашому, вона мала б допомагати задарма?

— Т-такого я не казав!

— Але вона явно поводиться з рідним як із річчю!

Як недалекоглядно.

Чому брати плату — це неправильно?

Чому вони вважають, що вона поводиться з рідним як із річчю?

Невже все, що робиться не з чистої доброти, неприпустиме?

Мовляв, медицина — справа висока, тож грошей не проси, а тримайся на самопожертві?

Дурниці.

Так і хочеться сказати: не верзіть.

Так тільки зловживають людською добротою, і нічого гіршого немає.

— Для хворого це ризик.

— Хоч я й кажу, що нічого не загрожує, вона все одно так думає.

— І все ж вона погодилася допомогти.

— І не тому, що не дорожить чоловіком.

— Вона жила за містом. Кажуть, сама-одна привезла чоловіка до столиці.

— Два роки. Два роки вона сама доглядала його. А почувши, що в столиці лікують, нещодавно приїхала сюди.

— Ви думаєте, вона не дорожить тим, кого два роки сама доглядала?

— Ви уявляєте, як важко жінці привезти чоловіка в таку далечінь?

— Вона дорожить чоловіком. Безперечно.

— То чому ж вона погодилася допомогти? Тільки через гроші?

— Ні. Бо так хотів сам хворий.

Я помовчав і знову заговорив:

— Кажуть, один знайомий її чоловіка захворів на хворобу лінощів.

— Чоловік дуже переживав.

— Казав, як гірко, що він нічим не може допомогти.

— Скажу вам: ми просили не лише їх.

— Чи не допоможуть нам. Але всі відмовили. І це природно: хто ж віддасть тіло рідної людини?

— Але це тому, що йдеться не про них самих.

— Ніхто не захоче сказати, що тіло дорогої людини можна віддати на досліди.

— Цього разу нам допомогли лише тому, що її чоловік виявився добрим, і тому, що ще до хвороби він казав те, що я щойно розповів.

— Інакше, може, ніхто б і не погодився.

— А щодо грошей. І платити, і брати їх — цілком природно.

— Ми ж самі попросили про таку непросту річ, а родина хворого й так ледве зводить кінці з кінцями.

— Звісно, вона хоче хоч якось убезпечити себе.

— Серед простолюдинів є ті, хто щодня бореться за виживання.

— Так, що без грошей просто помруть з голоду.

Їм, аристократам, цього, певно, не зрозуміти.

Засуджують тих, хто просить грошей, заможні люди.

І, не усвідомлюючи цього, спокійно таке кажуть.

Гроші важливі. Без грошей не проживеш.

Я сам до грошей радше байдужий, але навіть я це розумію.

— …А хворі-аристократи?

— Є. Небагато. Але ніхто з них не погодився допомогти.

— Більшість навіть слухати не стали. А ви на їхньому місці погодилися б?

Ніхто не кивнув.

Ось і вся думка аристократів.

Повчати легко, коли самому нічого не загрожує.

Я їх не зневажаю.

Просто думаю, як же це нерозумно.

У палаті, де щойно стояв гамір, запала тиша.

Чи вони хоч трохи зрозуміли, що відбувається?

Чи, може, тільки обурилися на мене?

А може, вони не згодні, але просто не знаходять слів?

Починати практику в такому стані буде важко.

Таки вийшла морока.

Але я хотів, щоб вони побачили заклад на власні очі.

Побачать усе, побачать хворого — може, хоч трохи зрозуміють.

Отак наївно я думав.

Не вийшло. Хоча навряд чи я переконав би їх і заздалегідь, просто поговоривши.

Я думав, що дещо стане зрозумілим, лише коли перед тобою хворий.

Поки я міркував, що робити, хтось підійшов до хворого.

Ізаак.

— Як і в підручнику пишуть. Жодної реакції. Він справді хворий на хворобу лінощів…

— Г-гей, Ізааку. Ти що, лікуватимеш його?

— Він же простолюдин.

Один з учнів спробував його зупинити.

Але Ізаак відповів роздратовано:

— Ага, так. Простолюдин. Але ж ти це знав.

— Ми приїхали до Рістії лікувати хворих на хворобу лінощів.

— А серед хворих на хворобу лінощів здебільшого простолюдини. Аристократів мало.

— Та й у підручнику про це писали, і вчитель Сіон казав.

— Т-так-то воно так, але…

— То не скигли тепер. Мені теж не хочеться торкатися простолюдина.

— Я теж думаю: чого це я, аристократ, маю лікувати простолюдина?

— Я не вважаю, що аристократи й простолюдини рівні. Я дивлюся на них зверхньо.

— Але вони теж люди. Вони живі.

— Як і ми, їдять, сплять, сміються — живуть.

— А хвороба лінощів якраз і відбирає це.

— І вилікувати її можемо тільки ми. Я це розумію, тому й тут.

— Мені не все подобається. Я не згоден. Чесно кажучи, не хочеться.

— Але я взявся — то доведу до кінця. Ми ж заради цього й старалися, так?

Мабуть, Ізаак по-своєму намагався змиритися з тим, як є.

Вони ж мали знати, що хворіють на хворобу лінощів здебільшого простолюдини.

І не могли з цим змиритися, мабуть, лише тому, що досі не стикалися з цим наживо.

Коли Ізаак висловлював невдоволення Майсом, він, безперечно, дивився на простолюдинів зверхньо.

Мовляв, вони не такі, як я, аристократи благородні.

І все ж по-своєму намагався знайти спільну мову з простолюдином Майсом.

Це неправильно, і мені це не до вподоби.

Але засуджувати його я не можу.

Я не аристократ, і думаю радше як простолюдин.

Тож не знаю, з чим вони в собі борються і що думають.

Засудити його — все одно, що аристократові засудити й зневажити простолюдина.

— У мене є гордість аристократа.

— Справжній аристократ, як я його розумію, не приїде сюди, щоб нудно скиглити.

— Я тут із власної волі. Тож не втечу.

Обличчя Ізаака було сповнене рішучості.

У його очах я бачив тверде переконання.

Гордість аристократа.

Мабуть, це його власна гідність.

Чи зміг би я на його місці сказати так само?

Я виріс на поглядах свого колишнього світу.

Тому вважаю людей рівними й ненавиджу суспільство нерівності.

Але по-справжньому рівного суспільства немає, і немає доказів, що рівність — це справедливо.

Просто мене так виховали, і я жив із такими уявленнями.

Жити всупереч усталеним уявленням — значить ламати себе.

Це непросто.

І ніхто не знає, чи це правильно.

Тож подумки я похвалив Ізаака.

І, схоже, не я один.

Хтось підійшов до Ізаака.

Майс.

— Я т-теж буду.

— …Хм, як знаєш.

Ізаак не прийняв Майса.

Але й не відштовхнув.

Це було зовсім не так, як у інших аристократів.

— Я т-теж буду.

— І я… буду-у.

Побачивши, як учинили товариші по групі, рушили й Еліс із Софією.

А слідом за ними до хворого потроху почали підходити й інші учні.

Усі вони, безперечно, приїхали сюди лікувати хворобу лінощів.

Заважало їм, схоже, лише те, що хворий — простолюдин.

Учинок Ізаака їх змінив.

Хоч би що я казав, навряд чи я зміг би їх переконати.

Вийшло, гадаю, саме тому, що так учинив аристократ.

Принаймні заняття, схоже, можна продовжувати.

Я нишком зітхнув.

Я глянув на медсестру, що чекала в кутку палати, і вона вийшла й привела дружину хворого.

Без рідних лікувати не можна.

Зрозумівши, що розмову скінчено, дружина, здається, трохи заспокоїлася.

Нікому не байдуже, коли на нього кажуть таке просто в очі.

Вона теж немало пережила, перш ніж опинитися тут.

Ніхто не має права безвідповідально її засуджувати.

Переконавшись, що дружина відійшла в куток палати, я знову обернувся до Ізаака та інших.

— Учителю! Що робити?

Почувши голос Ізаака, я підійшов до хворого.

— Отже, практика лікування буде за групами. Спершу зберіться за групами.

— Хто зараз не лікує, нехай дивиться або почекає надворі.

Людей майже сотня, тож усі тут не вмістяться.

Тому половина учнів чекатиме надворі.

Не всі були в захваті.

Але, схоже, змирилися.

Почати я вирішив із групи Ізаака.

Граф Ґолтба лише дивиться.

— Як я казав на уроці, щоб вилікувати хворого, треба постачити йому магічну силу.

— Якщо постачати одразу багато, хворому буде важко, тож робіть це повільно.

— Спершу кожен по черзі постачатиме магічну силу, щоб відчути, як це.

— А можна? А як ми його вилікуємо? Інших хворих же немає.

— Нічого страшного. Вилікувати його не вийде.

Почувши це, Ізаак схилив голову набік.

Інші учні теж здивовано подивилися на мене.

Ну-ну, читайте ж підручник.

— Постачити стільки магічної сили, скільки її у вас загалом, не вийде.

— Я ж казав, що в стані магічного наповнення, у стані зібраної магії й під час зовнішнього викиду межа магічної сили різна.

Я вже не раз пояснював: усю магічну силу з тіла за раз не випустиш, і скільки можна випустити за раз — у кожного по-своєму.

Віддаючи магічній силі наказ і випускаючи її з тіла, ти витрачаєш саму магічну силу, тож у стані зібраної магії її менше, ніж у стані магічного наповнення, а під час зовнішнього викиду — ще менше.

— А й справді… Щоб постачити магічну силу, треба із стану зібраної магії зробити зовнішній викид, тож випустити можна ще менше, так?

— Саме так, як каже Еліс: з вашим запасом магічної сили зовнішній викид малий, тож постачити стільки, щоб вилікувати хворого, ви не зможете.

— А якщо за одне постачання не дійти до потрібного рівня, магічна сила розвіюється.

— Тож навіть якщо після вас постачатиме хтось інший, вилікувати не вийде.

— Отже, не переймайтеся й постачайте магічну силу.

Бо якби можна було лікувати, постачаючи магічну силу з перервами, то я вилікував би хворих ще тоді, коли мав лише десять тисяч магічної сили.

Магічна сила, якщо не закріпилася, швидко розвіюється.

— Але тоді, виходить, хоч скільки постачай, однаково не вилікуєш?

— Про це поки не думайте. У мене є задум.

— А зараз просто відчуйте, як постачати магічну силу.

— Нічого не зрозумів, але гаразд. Е-е, кладу руку біля серця й випускаю магічну силу…

Ізаак узявся постачати магічну силу так, як я вчив на уроці.

Зовнішній викид уміють майже всі, тож постачати нескладно.

Постачати магічну силу можна й без зовнішнього викиду, але відчуття в них дуже схожі, тож хто вміє зовнішній викид, тому постачати легше.

Не вловивши цього відчуття, лікувати важко, та й регулювати не вийде.

До того ж постачати магічну силу здоровій людині чи носієві магічної сили небезпечніше, ніж зазвичай.

Сам я вчився постачати магічну силу з допомогою Роуз.

І робив це обережно, довго.

А потім, постачаючи магічну силу хворому на хворобу лінощів, помітив, що відчуття зовсім інше.

Коли постачаєш її хворому, вона ніби сама витягується з тебе.

Хто відчує це, тому й лікувати легше.

Тому я й вирішив почати практику.

Учні по черзі постачали магічну силу.

Атмосфера була напружена, але постачання магічної сили йшло гладко.

За пів дня заняття з постачання магічної сили скінчилося.