Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

114. Що означає йти назустріч

Погляди всіх п'ятьох у приміщенні звернулися до мене.

Підходячи до них, я говорив далі.

— Сенсу немає. У цих словах немає великого сенсу.

— Я й сам син почесного дворянина, справжньої аристократичної крові в мені немає.

— Тепер я маркіз, але цей титул я отримав лише завдяки підтримці королеви.

— Справжнім, офіційно визнаним титулом його важко назвати. Певною мірою я такий самий, як простолюдини.

— Почувши це, ви змінили свою думку про мене?

Учні розгубилися.

Спокійним лишився тільки граф Ґолтба.

— На жаль, ви, мабуть, подумали: «То він не справжній аристократ».

— «Нічого особливого. Нижчий за мене».

— Т-такого я н-не… думала…

— Еліс, не треба силувати себе. Ви добра.

— Але ваші уявлення не такі, як у простолюдинів. І змінити їх важко.

— Хоч би що сталося, не настане день, коли ви повірите, що аристократи й простолюдини рівні.

Еліс хотіла щось сказати, але так і не промовила ні слова.

Мабуть, вона й сама це розуміла, тому не змогла збрехати.

Не змогла визнати, що я влучив у саму точку.

Інші теж.

Навіть Софія не могла заперечити.

Така реальність.

Це почуття, усталені уявлення.

Змінити їх — однаково що змінити світ і суспільство.

У суспільстві, де аристократи понад усе, проголошувати рівність — означає заперечувати саме існування аристократів.

Сутички неминучі.

Я вважаю, що маю рацію.

Що треба жити в рівності, по-людськи, підтримуючи одне одного, співпрацюючи й поступаючись.

Але це лише гарні слова.

Навіть у Японії так не буває.

Школа, фірма, родина — мало де такі гарні слова справджуються.

Де кілька людей — там і суперечки.

З'являється нерівність і хто кому підкоряється.

Тож жити в злагоді неможливо.

Анітрохи.

Що можна порозумітися, поговоривши, — кажуть ті, хто розм'як у мирному житті.

Говорити можна лише тоді, коли обидві сторони вважають одна одну рівними.

Щойно хтось вважає себе вищим чи нижчим, рівності кінець, і нормальної розмови вже не вийде.

Аристократ і простолюдин не можуть спілкуватися на рівних.

Але саме тому.

— Я не кажу вам вважати аристократів і простолюдинів рівними, та ви й не зможете.

— Але в моєму класі всі однаково вчаться й ростуть.

— Хто аристократ, а хто простолюдин — цього не змінити.

— Але й того, що ви учні однієї школи, теж не змінити.

— Як і того, що я ваш учитель.

— І ви все одно розумієте, що можете багато чого від мене навчитися, правда?

— Що я син почесного дворянина, але єдина людина, що вміє поводитися з магічною силою, і єдиний, хто може навчити керувати нею.

— А Майс — ваш однокласник, що теж прийшов опанувати магічну силу й лікування хвороби лінощів.

— Хто ким є, не зміниться, але відштовхувати людину тільки через те, що вона аристократ чи простолюдин, — марнотратство, та й дечого без неї не досягнеш.

— Тож, може, просто сприйміть це як є?

— Бо є речі, яких не здобудеш, якщо марно сваритися й відштовхувати одне одного.

Граф Ґолтба сів і зітхнув.

Мені здалося, що в ньому промайнуло легке розчарування.

Мною чи іншими учнями — я не зрозумів.

— Учитель Сіон має рацію. Якщо є час сваритися, то краще сприйняти все як є й ужити час із користю.

— У кожного своя мета, заради неї ми тут, тож до неї й треба йти без упину.

Я взяв графа Ґолтбу за руку й допоміг підвестися.

Його хитало, але сили, схоже, ще лишилися.

Магічну силу він, видно, витратив не всю.

Я одразу ж постачив графові Ґолтбі магічної сили.

На його обличчя повернулися барви.

Ніхто не відповідав.

Але трохи згодом Ізаак ледь чутно пробурмотів:

— …Та зрозумів я. Більше не задиратимуся. Так годиться?

— Так, дякую, Ізааку.

— Нема за що. Я й сам, ну, повівся як мала дитина.

— До того ж хай ким би ви були, вчите ви нас так само, тож мені байдуже.

— …Я ж вас поважаю.

Останніх слів я не розчув.

І мимоволі перепитав:

— Ви щось сказали?

— Н-нічого! К-коротше, ви нас стільки всього навчили, і я не збираюся змінювати ставлення тільки тому, що ви не з родовитих аристократів!

— Та й на вік я вже давно махнув рукою, тож хоч що ви тепер скажете — нічого не зміниться.

Ізаак мимохідь глянув на Майса.

Той аж здригнувся.

Ізаак мимоволі цмокнув язиком.

— Те, що він простолюдин, теж, але найбільше мене бісить, як він поводиться.

— Труситься весь. Я що, монстр якийсь?!

— То ось через що?

— …Я ж і сам розумію.

— Не хочу щоразу чіплятися й говорити гидоти.

— Розумію, що йому, мабуть, тут незатишно, і бачу, що він під нас підлаштовується.

— Але все одно бісить. Оце й усе.

Виходить, Ізаак не так уже й ненавидить Майса, як я думав?

Але він таки казав «якийсь простолюдин», тож зверхність до простолюдинів у ньому, звісно, є.

Тут уже нічого не вдієш — такий світогляд.

Але, може, Ізаак по-своєму намагався прийняти Майса?

Хоча, з іншого боку, він завжди налаштований на сварку й казав, що не згоден.

…Казав — та й годі.

Він не виганяв Майса силоміць і не цькував.

Може, це був просто спосіб сказати: «Я думаю так, а ти?»

Якщо так… то з ним непросто.

Хоча хлопець він не поганий.

— Е-е, учителю, вибачте. Я т-теж… ну…

— І я… перепрошую.

— Та ні, все гаразд. Різне було, але не можна сказати, що хтось винен.

— Хоча Ізаак, звісно, говорив грубо.

— Т-та знаю, що грубо! Більше такого не скажу!

— Хе-хе, добре, домовилися. Вірю.

Чесно кажучи, я вагався.

Чи не сказати йому вибачитися перед Майсом.

Але це, мабуть, занадто.

Ізаак поводився погано, але, певно, мав на те свої причини.

Це неправильно, хибно.

Але це на мій погляд.

Ба більше, як на мене, Ізаак поводиться чесніше й прямолінійніше, ніж інші аристократи.

Хай він і пообіцяв так більше не робити, одразу вибачитися він навряд чи зможе.

А якщо підштовхувати, знову можуть посваритися.

Гадаю, далі тут не варто втручатися.

Розмову закінчено.

Розмову між нами п'ятьма — без Майса.

Він увесь час мовчав.

Мабуть, нічого іншого йому й не лишалося.

Настільки низьке становище простолюдина.

— Майсе, ви хочете щось сказати?

Я просто запитав.

Але, схоже, Майс знітився від одного цього запитання.

Ох і важко ж йому.

Невже й інші простолюдини такі?

…Хоча Кол казав усе, що думав.

Ще й із Рафі одразу задирався.

А він простолюдин, Рафі ж — аристократка.

Може, Кол — виняток.

Кілька секунд згодом Майс несміливо заговорив:

— Я, ну… в-вчуся заради родини.

— Аристократи, м-мабуть, не знають, але простолюдин, якого обрали на курси, отримує гроші.

— А як навчишся лікувати хворобу лінощів, то вже за це платять.

— У м-моїй родині багато дітей, і як я, старший син, не заробитиму, нам не буде що їсти.

— Он як. Тому ви й тут.

— Т-так. Мене випадково обрали…

— Чого це ти раптом почав розповідати про своє життя?

Від мимохідь кинутих Ізааком слів Майс знову знітився.

Ізаак, мабуть, нічого поганого не мав на думці, але дехто сприйняв би такий тон як погрозу.

— Ну, Ізааку. Так говорити — Майс же злякається.

— Га? Я ж не збирався його лякати… Ет, гаразд, вибач. Мовчу.

Ізаак розчаровано зітхнув.

Він і справді нічого лихого не мав на думці.

— Е-е… ну, т-тому я, хоч би що сталося, д-додому не повернуся, чи як сказати.

— Я м-мушу довести справу до кінця, інакше не виживемо… тож, хоч і страшно, а-але я впораюся.

Голос у нього тремтів, погляд бігав — вигляд невпевнений.

Хиткий, боязкий.

Але в словах відчувалася сильна воля.

— …Ого.

В очах Ізаака, що пробурмотів це, промайнула ледь помітна повага.

Ми з графом Ґолтбою, мабуть, поводилися так, ніби вмовляли кривдника.

А сам Майс, схоже, не збирався ні коритися обставинам, ні змінювати їх.

Він боязкий. Невпевнений. Але в душі твердо вирішив неодмінно довести справу до кінця.

Заради родини.

Сказати легко. Але це давня, звична думка — і водночас важка ноша.

Думка, що старший син — опора родини й годує її, майже зникла в моєму колишньому світі.

А в ньому вона, видно, є.

Мене вразила його сила духу.

— Е-е, дякую вам, учителю Сіоне, графе Ґолтбо.

— Я… я впораюся. Старатимуся.

Сказавши це, він відійшов і взявся вправлятися з магічною силою.

Ізаак, Еліс і Софія теж узялися за вправи, кожен по-своєму.

Схоже, розмову закінчено.

Я звернувся до графа Ґолтби, що непомітно став поруч:

— Чи не зробив я зайвого?

— Хтозна. Може, й так, а може, й ні.

— Але якби не цей випадок, вони, може, й не заговорили б із паном Майсом.

— І не дізналися б, що в нього на душі.

— Та й погляди пана Ізаака, пані Еліс і пані Софії на простолюдинів так і лишилися б невисловленими.

— Тож, гадаю, це було не марно.

— Мабуть… Будьмо в це вірити.

— Учителю Сіоне, ви чудова людина. І як учитель, і як людина, і як дослідник.

— Ч-чого це ви раптом?

— Хо-хо-хо, та просто раптом так подумав. Колись хотів би докладно почути про ваші дослідження магічної сили.

— А я добре знаюся на феєзнавстві й монстрознавстві, тож можу розповісти про них.

— Мені цікаве і те, й те. Як матиму час, неодмінно.

— Звісно, звісно. Ну, а я, мабуть, теж візьмуся до вправ!

Ми закінчили розмову з усмішками.

Та я, усміхаючись, схопив графа Ґолтбу за руку.

— Як перенапружитеся — знову впадете, тож трохи відпочиньте.

— Постачання магічної сили не відновлює вас повністю.

— А зовсім трішечки можна?

— Ні. Відпочивайте до початку заняття.

Граф Ґолтба засмучено похнюпився.

Ну чисто дитина, цей дідусь.

Криво всміхаючись, я заспокоїв графа.