Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

113. Сенс

Дивлюся в небо.

Сонце зійшло недавно, тож ще досить сутінково.

Ранок. Десь, мабуть, о п'ятій.

А я вже в школі.

Зарано. Я й сам це розумію.

Але останнім часом я вже не можу дочекатися наступного дня.

З Фреєю ми розробляємо магічні пристрої й без кінця обговорюємо нову зброю — і мені це страшенно подобається.

У школі я радію, навчаючи старанних учнів.

Чесно кажучи, спершу мені часом здавалося, що це морока, і брався я за це радше, щоб згаяти час.

Звісно, робити абияк я не збирався, та й розумів, що це потрібно.

Але, мабуть, особливого запалу на початку не мав.

А тепер усе інакше.

І в розробку магічних пристроїв, і в уроки для учнів я вкладаю душу.

Ба більше, чекаю їх із нетерпінням.

Отож я, наче дитина перед екскурсією, хоч і не по віку, сам собою прокинувся ні світ ні зоря.

Минулого тижня група проблемних учнів навчилася керувати магічною силою, а граф Ґолтба хоч трохи, але випустив магічну силу.

Видно поступ, і настрій у мене — до небес.

Легкою ходою я увійшов до школи, пройшов коридором і попрямував до тренувального майданчика в кінці подвір'я.

Для теорії є аудиторія, але здебільшого ми тренуємося, тож майже всі заняття починаються на тренувальному майданчику.

Навряд чи о такій порі тут когось застанеш.

До речі, сьогодні я сам.

Зазвичай зі мною Вінона й пан Еґон, але сьогодні ні.

Пан Еґон повернувся до своєї основної роботи, тобто до справ королеви.

Схоже, без нього там ніяк, тож сьогодні він працює в замку.

На заняттях у школі пан Еґон мені, власне, й не потрібен.

Про учнів дбають інші служниці, тож без особливої потреби турбувати пана Еґона не доводиться.

Спершу ще було б непросто, але тепер звикли всі: і я, і учні, і служниці.

Тож ми з паном Еґоном вирішили, що впораємося, і він тимчасово повернувся на службу в замок.

І Вінона.

Вона, що буває рідко, сама попросила вихідний.

Звісно, я одразу погодився.

Не знаю, що вона задумала, але, може, вона досі думає про те, що колись сказав їй пан Еґон.

Вінона мені ніколи не заважала, навпаки, з нею легше.

Але якщо так буде завжди, вона не стане самостійною.

Може, це й на краще.

Взагалі-то це мав би сказати їй я… але так і не наважився сказати прямо.

Хоча це все лише мої здогадки.

Навіщо саме Вінона взяла вихідний, я не знаю.

Хай там як, а я вперше зовсім сам.

Перед обома трохи ніяково, але я почуваюся вільніше.

Таки наодинці почуваєшся інакше, ніж із кимось.

Не те щоб щось одне краще.

Підходячи до тренувального майданчика, я раптом почув якісь звуки.

— М? Там хтось є?

Наче голоси.

Що ближче я підходив, то голосніше вони звучали.

Я чомусь виглянув з-за дверей і зазирнув усередину.

— Та що ж це, чого ви теж тут?

— Що? А мені що, не можна? Це ж не твій дім, здається?

— Я ж навмисно прийшов раніше потренуватися. Не мавпуй за мною!

— Он як? Ти просто хочеш, щоб учитель побачив, як ти зранку тренуєшся, і похвалив, хіба ні?

— Ти ж насправді обожнюєш учителя, правда?

— Коли вперше побачив магічну силу, аж очі засяяли.

— Щ-що-о?! Та нічого я його не обожнюю!

— І нічого в мене очі не сяяли, коли я побачив магічну силу!

— Сама ж спершу задирала носа, а тоді враз перефарбувалася!

— Простакувата аж занадто.

— Це ти такий! Не рівняй мене з собою!

— Я просто сумлінно ходжу на заняття!

Схоже, це Ізаак з Еліс.

Я думав, що в одній групі вони трохи потоваришували, але, видно, ні.

Ну, на те й скидалося, тож я не дивуюся.

— Ой-ой, сваритися не можна-а. Учитель Сіон насвариться-а.

— Цить, Софіє! Ти, мовляв, сумлінна?

— Хм, такі, як ти, найпідступніші.

— Т-та ні-і. Я-я просто думаю, що дружити веселіше-е.

— Гей, Ізааку. Не ображай Софію.

— Вона, не те що ти, хороша дівчина!

— Ага-ага, я, звісно, поганий. Ну й нехай!

Діти. Хоча вони ж і є діти.

Невже я в їхньому віці був таким самим дитячим?

У старшій школі ми, здається, були трохи дорослішими.

…Хоча, мабуть, не дуже.

Що ж це я. Підглядав і проґавив мить, щоб увійти.

Хоча заходити одразу й не обов'язково.

— І взагалі, чого тут простолюдин?

У кутку тренувального майданчика стояв Майс.

Він почувався явно не на своєму місці, і від нього віяло смутком.

Схоже, прірва між аристократами й простолюдинами нікуди не ділася.

Я розумію, що це непросто.

Змінити уявлення людей важко.

Хоч би що я сказав, навряд чи щось зміню.

— П-перепрошую…

— Якщо перепрошуєш, то й не стирчи тут. Я хотів потренуватися сам.

— Ізааку, може, годі? Ти надто себелюбний.

— Га? То ти, виходить, не проти, що той простолюдин у нашій групі?

— Н-ну, це…

Еліс не знайшлася з відповіддю.

Вона серйозна, є в ній якась прямота старости класу.

Ідеться лише про характер.

Але навіть вона вважає, що вона, аристократка, і простолюдин Майс живуть у різних світах.

Їй ніяково бути з ним поруч, а може, й неприємно.

Софія, схоже, думала так само й розгублено звела брови.

І річ тут не в доброму чи поганому характері.

Мене вчили, що всі люди рівні, я з часів, коли ця думка вкоренилася, тож мені здається: чому б не жити дружно, допомагати одне одному?

Але це заслуга виховання.

Мораль, етика, порядок речей, здоровий глузд — усі погляди людина набуває вже після народження.

Тож хай яка добра людина цієї епохи, вона неодмінно в полоні якихось усталених уявлень.

І я. І вони.

Ми всі люди, але думаємо зовсім по-різному.

Тож те, що я вважаю правильним, у цю епоху не обов'язково таким є.

Так само і з добром і злом.

За інших часів одне й те саме може бути злом, справедливістю чи ні тим, ні іншим.

Такі вже люди.

— Хм, то й ти не згодна бути разом із простолюдином.

— Говориш гарні слова, а сама повчаєш, стоячи осторонь?

— Зручно бути пай-дівчинкою, еге ж?

— Щ-що ти сказав?! Т-ти знай міру в словах!

— Ха! Я просто кажу, що думаю.

— Ніхто не каже, от я й кажу!

Схоже, і Ізаак, і Еліс уже добре розпалилися.

Вони свердлили одне одного очима — от-от посваряться.

Що ж, мабуть, час утрутитися.

Подумавши так, я вже хотів увійти.

Але раптом зупинився.

Бо почув гучний звук — наче щось гупнуло.

Звук долинув із тренувального майданчика.

Що це було?

Хтось упав.

А, це граф.

— Та ви що! Д-діду! Що з вами?!

Першим кинувся до нього Ізаак.

Він розгублено метушився біля графа, що лежав ницьма.

І, всупереч своїм словам і поведінці, обережно перевернув графа на спину.

— Г-гей, діду. Т-ти ж не помер?

— Н-не кажи такого, накличеш. В-він же дихає.

Підбігши слідом, відповіла Еліс, бліда як крейда.

За нею підійшли Софія й Майс.

Граф Ґолтба дивився в стелю й кліпав.

Побачивши це, всі полегшено зітхнули.

— Ото ж бо, схоже, я перебрав магічної сили, і ноги підкосилися.

— Та що ж ви робите, їй-богу.

Граф Ґолтба ніби щиро здивувався.

Аж надто.

— О. То ви за мене хвилювалися?

— А, н-нічого я не хвилювався.

— А проте підбігли до мене щодуху?

— Н-ну, не можна ж удавати, що не бачиш, коли поруч таке!

— К-кину вас — мене ж нелюдом вважатимуть.

Може, й так, але мало хто першим кинеться перевірити, що з людиною.

Так поводиться той, хто дбає про іншого й тривожиться за нього.

— Он як. А все ж ви, пане Ізааку, добрий.

— І пані Еліс, і пані Софія, і пан Майс — усі за мене хвилювалися й одразу підбігли.

— Гадаю, ви всі добрі люди.

Ізаак ніяково глянув на Еліс і решту.

Ті теж розгубилися: перезирнулися й одразу відвели очі.

— Усі однакові. У людей є титули й становище, але, гадаю, великої різниці між нами немає.

— Ось і зараз усі ви однаково за мене хвилювалися.

— Хіба хтось у ту мить думав, хто тут аристократ, а хто простолюдин?

Ніхто не заперечив.

За таку коротку мить про це й думати було ніколи.

Ізаак і решта мовчки вислухали графа Ґолтбу.

— Тепер я граф, але колись був звичайним ученим, простолюдином.

— Я займався наукою, і чомусь мої праці визнали й дали мені титул.

— Сам не помітив, як став графом. Мене все частіше вихваляли, а що хотів, я вже доробив, тож тепер займаюся іншою наукою.

— Але не про це. Я колишній простолюдин. Тепер аристократ. То чим я, простолюдин, відрізняюся від себе-аристократа?

Граф Ґолтба говорив спокійно, так і лежачи на підлозі.

Вислухавши його, Ізаак розгублено відповів:

— …А-аристократи — люди благородні, тож це зовсім інше.

— І в чому ж різниця?

— У чому… ну, ми благородні від народження.

— Тобто хто не народився аристократом, той не благородний?

— Дивні речі ви кажете. Чимало людей пробилися нагору самі.

— Навіть роди, що вже кілька поколінь аристократи, не були аристократами від самого початку, хіба ні?

— Таких, як я, простолюдинів, що стали аристократами, чимало.

— То що ж, ми не аристократи й не благородні?

— Якщо так, то чим простолюдин, що ще не став аристократом, відрізняється від роду, що вже кілька поколінь аристократи?

— Останні — аристократи від народження. Тож вони аристократи, а перші — ні?

— Тоді покоління, що стало аристократами, не благородне, а просто простолюдини, а вже наступне — благородне?

— Аристократами народжуються. Що ж, тоді ким були аристократи, доки не стали аристократами?

— Якщо простолюдинами, то в жилах більшості аристократів тече кров простолюдинів.

— …Т-та звідки мені знати!

— Чому ж? Ви ж самі, пане Ізааку, щойно так казали.

— Що аристократи благородні від народження. Що вони не такі, як простолюдини. То що ж це означає?

— Аристократія з'явилася кілька сотень років тому. То люди до того не були благородними?

— І тодішній король був нижчий за аристократа? Дивно, хіба ні?

— Людина від народження — лише людина, але їй силоміць дають титул і вважають, що він визначає, чого вона варта. А що це означає — так ніхто й не скаже.

— Який же сенс у слові «аристократ»?

У голосі графа Ґолтби майже не було почуттів.

Було в ньому лише одне.

Подив.

Він просто питав себе: «Чому так?»

Він учений. Тож, певно, відкидає почуття й завжди міркує, щоб розв'язати суперечності й знайти відповіді.

Я такий самий. Досліджуючи й створюючи магію, я не раз упирався в стіну, сумнівався й шукав виходу навпомацки.

Тож слова графа Ґолтби я розумів до болю.

Чому так?

Чому така несправедливість усюди?

«Бо люди є люди» — відповідь не хибна.

Але це просто відмова думати, а граф Ґолтба цього не терпить і ставить запитання.

Шукаючи відповіді, він і сказав це вголос.

І як же зреагує той, хто вигідно вмостився на цій несправедливості й твердить, що так і має бути?

Відповідь проста.

— З-замовкніть! Аристократи вищі! А простолюдини мають на них працювати!

Він просто перестав думати.

Ніхто насправді не певен своїх слів.

Люди лише переконали себе, що так правильно.

Більшість людей не думають. Їм тільки здається, що вони думають, а насправді вони повторюють відповідь, яку дав хтось чи щось інше, й перекладають відповідальність на них.

Чому?

Бо так легше.

Що більше думаєш, то складнішим усе стає.

Тож кожен десь та зупиняється й шукає зручну для себе відповідь.

Так здебільшого люди й мислять.

Навіть у моєму колишньому світі це вважали чимось звичним.

Переконувати себе, що ти розумний. Що ти щасливий. Що ти добра людина.

Інакше не проживеш.

Так люди й вірять, що вони чогось варті, що вони щасливі, що вони вищі за когось.

Багато хто не може жити, не порівнюючи себе з іншими.

І всі шукають тих, хто нижчий за них.

Так було за всіх часів і в усіх світах.

Про це красномовно свідчить уся історія.

Слабкі, вразливі, нечисті, егоїстичні, себелюбні.

Такі вже люди — я, дорослий, це знаю.

Бо я й сам такий.

Почувши емоційний крик Ізаака, граф Ґолтба нічого не сказав.

Він лише пильно дивився на Ізаака.

І його погляд промовляв:

відповідай.

Твій крик — не відповідь.

Ти це почав — тобі й відповідати.

Ось що казали його очі.

Погляд був чистий, прямий і нещадний.

Під таким поглядом Ізаак не міг сказати ані слова.

Він знітився й позадкував від графа Ґолтби.

Прірва між аристократами, простолюдинами й рабами очевидна.

Зневага до інших не зникне.

Проте.

— Сенсу немає.

Заходячи на тренувальний майданчик, сказав я.