Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

111. Щоб іти вперед крок за кроком

Наступного дня після додаткового заняття ми вирушили до кварталу розробок.

Квартал на околиці столиці був відгороджений від решти міста, і це відчувалося.

З усіх боків його оточували мури, а біля входу вартові не пускали сторонніх.

Ми приходили сюди вже третій тиждень, тож нас пропускали без питань.

Ми втрьох — я, Вінона й пан Еґон — привіталися з вартовими й увійшли до кварталу.

— Віноно, тобі ж не обов'язково щоразу ходити зі мною.

— Ти й так працюєш щодня.

Вінона весь час про мене дбає.

І вдома, і в місті вона завжди поруч.

Я не раз казав їй відпочити, але вона ніяк не погоджується.

Пан Еґон відпочиває тоді, коли й я.

Тому я вирішив брати вихідний раз на тиждень.

— Ні, я… я хочу вам допомагати, пане Сіоне!

Отак завжди.

Я вдячний Віноні за такі слова.

Вона працьовита, уважна й дуже мені допомагає.

Та й удвох спокійніше, ніж самому, і часто веселіше.

Я дедалі краще ставлюся до Вінони, і вона, здається, теж потроху мені довіряється.

Тож мені й приємно, і спокійно, коли вона поруч.

Але хіба через це можна зовсім не відпочивати?

— Мені приємно, правда. Але вихідні, як на мене, потрібні.

— Ти ж і так стільки для мене робиш.

— До того ж у вихідний можна спробувати щось нове, побачити щось і дізнатися нове.

— Гадаю, тобі зараз це потрібно.

Вінона все життя жила так, як казав батько.

Тож часто й сама не знає, чого хоче.

Навіть що їй подобається, а що ні, вона толком не розуміла.

Тому їй варто більше бачити.

І пізнати себе.

Саме тому я це й сказав, але Вінона сумно опустила очі.

Я квапливо заговорив знову.

— Н-ні! Я не про те, що ти заважаєш!

— Просто відпочинок і час для себе потрібні.

— Я подумав, що тобі варто дбати не лише про мене, а й про себе… але якщо тобі так краще, то хай так і буде!

Вінона ось-ось мала заплакати, тож я на півслові змінив тему.

— П-пробачте… Дозвольте мені… ще трохи побути поруч з вами.

— Так, так! Звісно! Р-роби, як хочеш!

— Ц-це ж була просто порада. Мені теж радісно, що ти поруч!

Я сказав щиро, але, може, прозвучало нещиро.

Вона ще як пташеня, що не вміє саме злетіти.

Своя воля в неї є, і згодом вона потроху зрозуміє, чого хоче сама.

Може, ходити самій їй ще зарано.

Відколи вона народилася, її сковував ланцюг батькової волі, але водночас він ніби прокладав для неї колію.

Адже вона ще ніколи нічого не вирішувала сама.

Я допомагатиму їй, доки вона не стане на ноги.

Але чи розумієш ти, Віноно,

що я не зможу бути поруч із тобою вічно?

— Дякую вам… пане Сіоне…

— Не треба так церемонитися. Гадаю, це не випадково, що ти стала моєю покоївкою.

— Тож я зроблю, що зможу, бо хочу, щоб ти була щаслива.

— Не поспішай. Ідімо вперед потроху.

— Т-так!

Почувши це, Вінона всміхнулася.

Гарна усмішка. Без смутку, щира й ясна.

Я мимоволі всміхнувся й собі.

Ми рушили далі, і пан Еґон раптом тихо пробурмотів:

— …Наче пташеня, що прив'язалося до першого, кого побачило.

— Га? Ви щось сказали?

— Ні. Лише подумав, що панні Олоф пощастило з господарем.

— Т-так! Я дуже щаслива служити вам, пане Сіоне!

Вінона дивилася на мене чистими очима.

Від такого аж ніяково.

— Н-ні, що ти. Ти мене перехвалюєш.

— Зовсім ні! Ви, пане Сіоне, мене врятували.

— І зараз я щаслива, що можу про вас дбати. Правда!

Коли на тебе дивляться такими сяйливими очима, мимоволі губишся.

Вона дивиться на мене з чимось на кшталт благоговіння.

Схоже, вона мене надто переоцінює.

Але що б я не казав, вона все одно має про мене ілюзії.

Чи не надто я прикрашений у її очах?

— А втім, панно Олоф, таких, як пан Сіон, більше немає.

— Хай яка добра людина, але так, як пан Сіон, ніхто не стане з вами на рівних.

— Тож заради пана Сіона вам варто подумати, що ви можете і що повинні зробити самі.

— Щойно почнеш зловживати чиєюсь добротою, перестаєш поважати цю людину, принижуєш її і стаєш від неї залежним.

— Це не спільне життя й не співпраця, а звичайне паразитування.

— Це ніщо інше, як завдавати клопоту тому, хто вас урятував.

— І пам'ятайте: це навіть не стосунки пана й служниці.

Мені здалося, що в його голосі промайнула ледь чутна зневага.

А може, тільки здалося.

Я глянув на нього — обличчя, як завжди, стримане й суворе.

Не схоже, щоб він виказував почуття.

Почувши слова пана Еґона, Вінона похнюпилася.

Що з нею?

— Т-так…

— Зустрічі — це порятунок. Можливість учитися й рости.

— Не варто марнувати цей час, цю мить на втечу від себе.

— Ніщо не вічне. Удача не триває вічно.

— Якщо маєте щось дороге, найважливіше — старатися його не втратити.

— …Пробачте старому, що сказав зайве. Перепрошую, пане Сіоне, панно Олоф.

Пан Еґон бездоганно вклонився.

Я не зовсім розумів, про що він.

Вінона квапливо вклонилася панові Еґону у відповідь.

— Ходімо ж. На нас чекає пані Фрея.

— А, т-так. Ходімо.

Ми й не помітили, як зупинилися, і знову рушили далі.

У якійсь незрозумілій тиші я обернувся до Вінони.

На відміну від недавнього, вигляд у неї був зосереджений і серйозний.

Може, слова пана Еґона змусили її замислитися?

Невже я роблю щось не так?

Невже те, що я роблю, бажаючи Віноні допомогти, — помилка?

Не знаю.

Я просто й далі робитиму для неї те, що вважаю правильним.

Не вірити сліпо, завжди думати.

Гадаю, це те, що я можу.