Творець магії — Як створювати магію в іншому світі
109. Ось такий спосіб
Минуло три тижні курсів.
Ми з учнями, як завжди, зібралися на тренувальному майданчику.
Навчальних днів було дванадцять.
Цілком достатньо, щоб звикнути до нової справи.
Що ж, погляньмо, як там учні.
— Ху-ух, ну.
Учень, що стояв неподалік, спокійно простягнув перед собою обидві руки.
Його тіло переповнювала густа магічна сила, і частина її зібралася в руках.
Збирання магії.
Кілька секунд — і зібрана в руках магічна сила за кілька секунд розвіялася.
— Так. Гарно виходить. Збирання магії в тебе майже бездоганне.
— Дякую, учителю Сіоне! Але я поки вмію тільки збирати магію…
— А зовнішній викид ніяк не дається.
— Не поспішайте, нічого страшного. Ви впевнено йдете вперед, тож згодом вийде.
— До того ж для лікування хвороби лінощів зовнішній викид не потрібен — пам'ятайте, що це лише вправа з керування магічною силою.
— Ви вже вмієте достатньо, тож будьте певні в собі.
Почувши це, учень розплився в усмішці.
Коли так щиро радіють, то й мені приємно.
— Так! Я старатимуся!
Хлопець знову взявся до вправ.
Він старший за мене, але ні я, ні учні про вік уже не думаємо.
Схоже, довіра між нами потроху з'являється.
Аж приємно.
Відчуваю, що на мене покладаються, і самому хочеться старатися.
Невже справжні вчителі почуваються так само?
А як там інші учні?
На початку курсів учнів було сто двадцять.
Із них шістдесят двоє вже можуть увійти в стан магічного наповнення.
Сорок — у стан зібраної магії.
Шестеро вже вміють зовнішній викид.
А решта дванадцятеро досі не можуть навіть увійти в стан магічного наповнення.
Тобто магічною силою керувати зовсім не вміють.
Щоправда, трьох із них тут немає.
Кажуть, вони відмовилися з різних причин.
Чому — не знаю, але всяке буває.
З решти дев'ятьох четверо вчитися не хочуть.
Вони або байдуже дивляться, як вправляються інші, і просто вбивають час, або відверто ледарюють.
А вони ж представляють свої країни.
Але, схоже, цього не усвідомлюють.
Про це я, звісно, доповідаю.
І вони ж мали б це розуміти.
Лікувати хворих на хворобу лінощів у своїх країнах вони, схоже, не прагнуть.
Та й опанувати лікування хвороби лінощів заради якоїсь мети, здається, теж.
Мабуть, вони тут просто для годиться.
Аристократів, може, і не так легко до чогось змусити, як простолюдинів, але ж їх відібрали від цілої держави.
Навряд чи таке недбальство минеться їм безкарно.
Чи, може, вони знатніші або впливовіші, ніж я думаю?
Заважати вони, схоже, не збираються, просто не хочуть учитися, тож я їх майже не помічаю.
Я не добрий учитель.
Панькатися з тими, хто не хоче вчитися, я не збираюся.
Звісно, якщо вони візьмуться за розум, я допоможу.
А решта п'ятеро, що зовсім не вміють керувати магічною силою…
Як я й думав.
— Хо-о-о-о-о-о-о!
— Гр-р-р-о-о-о-о!
— Ня-а-а-а-а-а!
— …! …!
— Ну-у-у-у-у-у!
Від самого початку це граф Ґолтба, Ізаак, Еліс, Майс і Софія.
Тобто група проблемних учнів.
Ніхто з них чомусь так і не навчився керувати магічною силою.
Магічна сила є у всіх, крім графа Ґолтби.
Але чомусь вона в них ані руш.
Вони явно роблять щось не так.
Поради я їм даю.
Але справа ледве посувається.
Мабуть, так далі не можна.
Тих, хто опанував стан зібраної магії, дедалі більше, і з огляду на те, скільки часу лишилося, час переходити до наступного етапу.
Ті, хто вчиться швидше, вже наприкінці дня витрачають магічну силу до краю, щоб збільшити її запас.
Тоді наступного дня магічної сили в них стає трохи більше.
Порівняно з початком, магічна сила в них потроху зростає.
Лише три тижні, а ця п'ятірка вже явно чимало відстала.
І ось.
— Час. Усі, зупиняйтеся.
Надвечір.
Заняття закінчилося.
— Ху, ху, знову не вийшло…
Еліс і решта її групи понуро похнюпилися.
Вони ж стараються…
Але таке часто буває: життя ставить перед фактом.
Різниця між людьми неминуча.
— На сьогодні все. Завтра вихідний. Добре відпочиньте.
— Це не завдання, але, як зможете, витратьте магічну силу.
— Ви й самі знаєте: від цього загальний запас магічної сили зростає. Дякую всім за роботу.
— До побачення, учителю!
Учні хором попрощалися зі мною.
Тепер це вже стало звичаєм.
— До побачення. А, ваша група — затримайтеся, будь ласка.
Тобто група проблемних учнів.
Я їх гукнув, і п'ятеро обернулися до мене.
Окрім графа Ґолтби й Софії, всі були як неживі.
Чесно кажучи, аж страшно.
Змарнілі, наче кажуть: «Усе, кінець світу».
Невже так зажурилися?
Лишивши їх, інші учні один за одним розходилися.
— До наступного тижня!
— Так, до побачення. Обережно в дорозі.
— Учителю! Завтра ж вихідний, правда? Покажіть мені столицю, ну будь ласка!
— Ох, вибачте. Вихідних у мене поки що не буде.
— У дні без занять у мене інша робота.
— У-у, робота є робота. Тоді якось, як матимете час. Ну, бувайте!
— Так, бувайте. До побачення.
Отак, перемовляючись, я попрощався з учнями.
Ну чим не справжні вчитель і учні?
Хай це й ненадовго, а все одно приємно.
Мимоволі всміхаюся.
До того ж більшість учнів старанні, допитливі й прагнуть рости.
Тільки подивишся на них — і вже бадьоріше на душі, а головне, їм, схоже, дуже подобається керувати магічною силою.
Якби вони дізналися, що існує магія, то, може, захопилися б ще більше.
Магія, яку я люблю.
Магія, яку я створив.
Приємно думати, що хтось її полюбить.
Хоча поки що цьому не бувати.
Але це таке.
Усі, крім групи проблемних учнів, уже пішли з майданчика.
Ті п'ятеро, що лишилися, стояли з дуже серйозним виглядом.
Софія розгублено схилила голову, а граф Ґолтба насупився.
Ці двоє ще нічого.
А решта троє, як я вже казав, були ледь живі.
— Мені треба з вами поговорити.
Не встиг я договорити, як Еліс кинулася до мене.
Вона щосили вчепилася в мій одяг і підступила впритул.
Надто близько!
— Н-н-нас що, в-в-відправлять додому?! Ну?!
Ледь не плачучи й затинаючись, закричала Еліс.
Почувши це, Ізаак і Майс упали на коліна й похнюпилися.
— К-кінець… н-нічого в нас не вийшло. Точно скажуть їхати додому!
— Д-додому… у-у, м-мені н-не можна вертатися…
— Ні-ні, стривайте! Я ж іще нічого не сказав!
Я квапливо заперечив, і всі троє підвели голови.
— …Т-то ви не скажете нам їхати додому?
Пробурмотіла Еліс зі сльозами на очах.
— Не скажу. З чого ви взяли?
— Н-ну, бо в нас не виходить…
— Магічною силою ви справді ще не керуєте, але додому я вас не відправлю.
— Кожному потрібен свій час, і нічого тут не вдієш.
— Ніхто з вас не ставився до навчання абияк.
Еліс, схоже, трохи заспокоїлася й розтисла пальці.
Я лагідно відсторонив її й обсмикнув одяг.
— Ці три місяці я вас нізащо не покину й допоможу всього навчитися.
— Це моя робота, та й здаватися я не збираюся.
— Я покликав вас, щоб сказати про додаткові заняття.
— Інакше ви відстанете від решти, тож, вибачте, але я прошу вас прийти до школи у вихідний.
— Як вам таке? Я не змушую.
— Прийдемо!
Еліс, Ізаак і Майс вигукнули одночасно.
Голоси так злагоджено злилися, що вони перезирнулися й ніяково відвернулися.
— А ви, пані Софіє, і ви, графе Ґолтбо?
— Звісно, прийду-у.
— Якщо ви вже так піклуєтеся, то відмовлятися нема чого!
Схоже, всі п'ятеро сповнені рішучості.
— Добре. Тоді завтра всі разом займаємося додатково. Щоправда, відпочинку поменшає.
У розробці роботи для мене небагато: здебільшого перевіряти й придумувати.
Тож за ці три дні у мене однаково був би вільний час, і мені це навіть на руку.
Не люблю марнувати час.
— Усе гаразд! Я прийду!
— Ага. Раз уже ви беретеся вчити, то хай так.
— Я п-постараюся…!
— І я прийду-у!
— Хе-хе, мені здається, магічна сила в мене вже от-от прорветься, неодмінно скоро вийде!
Лише за графа Ґолтбу тривожно, і з іншої причини.
Магічної сили в нього немає. Але він сповнений рішучості її випустити.
Дивлюся на нього — і наче бачу себе в Японії. Аж сумно.
Наче мені показують моє власне ганебне минуле.
Але я його розумію, і рішучість у графа Ґолтби справжня.
Тож і мені лишається тільки викластися на повну.
— Ну що ж, на сьогодні все. Завтра починаємо зранку, тож не спізнюйтеся до школи!
— Так!
Завзяття хоч відбавляй.
Дивлячись на них, я відчував і легку тривогу, і неабияке завзяття.