Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

108. Підлестити, засумніватися й показати щирість

Два дні потому.

Як і домовлялися, ми прийшли до кварталу розробок.

Вінона й пан Еґон стояли біля стіни й спостерігали.

На столі лежала зброя, що світилася блідо-блакитним сяйвом.

Зброя, викувана з громового заліза.

Не те що тьмяна зброя зі звичайного металу — ця була гарна, мов витвір мистецтва.

Чи то її відполірували, чи то така вже природа громового каменю, але подряпин на ній майже не було.

Клинки сяяли на сонці, мов начищене дзеркало.

— Ми виплавили громовий камінь і зробили з нього зброю. Обробляти його легше, ніж залізо чи мідь, і він досить в'язкий.

— Дивно, але після шліфування поверхня стає гладенькою, отак і вийшло.

— І міцність непогана. Я перевіряла — він навіть міцніший за залізний меч.

Слухаючи Фрею, я взяв до рук меч із громового заліза.

Легший, ніж я думав.

Довгий меч, а навіть я, здається, зміг би ним махати.

Хоча зброя — не моє, тож користуватися ним я не збираюся.

Клинок рівний як струна.

Уже з цього видно неабияку майстерність.

— Як ти й казав, після виплавки цього… грому, тобто електрики, як там її, стало менше.

— Сам по собі він електрики не дає, але якщо зблизити два шматки громового заліза, вона з'являється, ти ж знаєш.

— Та поодинці толку мало. Вигляд гарний, міцність і гострота непогані.

— Але й усе. Чи подіє це на того «ворога», про якого каже королева, — не знаю.

Фрея знизала плечима.

А підлеглі за її спиною чомусь стояли, схрестивши руки, з суворими обличчями.

Вони пильно стежили, як я оглядаю зброю.

Як я оціню їхню роботу?

Мабуть, якщо відгукнуся погано — мені непереливки.

Ну, мене таким не залякаєш.

Але працювати так трохи незручно.

А меч і справді…

Чудова робота.

Тепер я трохи краще розумію, чому королева їх так цінує.

Я допомагав панові Ґрасту, тож трохи розуміюся на зброї.

Це чудова річ.

Окрім мечів, тут були списи, сокири, булави — і все першокласне.

Проте.

— Як і сказала пані Фрея, це майже звичайна зброя.

— Якісна, але чи подіє вона на ворога… мабуть, навряд.

Сили від цієї зброї я не відчуваю.

Такої, ніби дивні хвилі якоїсь сили.

Схоже на відчуття магічної сили, але трохи інакше.

Від зброї ледь відчувається крихітний залишок магічної сили.

І, здається, його менше, ніж у Громовому ліхтарі.

Під час першої Багряної ночі я цієї магічної сили не помітив.

Мабуть, тому, що тоді ще погано розумівся на магічній силі.

Лише тепер, коли в мене величезна магічна сила і я добре вмію нею керувати, я розрізняю навіть найменші її сліди.

У форелі, у людях, у речах.

Тепер я бачу, є в них магічна сила чи немає.

У Громовому ліхтарі вона була.

Тьмяно мерехтлива плівка магічної сили.

А в зброї переді мною цього світла майже не видно.

Ледь-ледь, якщо добре придивитися.

Не те щоб зовсім марна, але й дієвою її не назвеш.

Почувши мої слова, підлеглі спохмурніли.

До речі, пан Ґраст колись казав:

найклопітніші створіння на світі — торговці. А за ними — майстри.

Торговець стане шовковим, якщо дати йому грошей, а як ні — стане ворогом.

А майстри — кожен хоче свого, та ще й уперті й горді.

З іншими майстрами, крім пана Ґраста, я майже не мав справи, тож не розумів, що він мав на увазі.

А тепер, здається, трохи зрозумів.

— Отож.

— Зробити, як сказали, я зробила, але того особливого, про яке ви кажете, у цій зброї немає.

— І що? Що далі?

Байдуже кинула Фрея.

Наче й не сподівалася, що щось вийде.

Мене це трохи розчарувало.

Воно й зрозуміло, але на душі неприємно.

Вимагати від них запалу я не збираюся — це було б нечесно.

Але як їх запалити?

Думаючи про це, я взявся міркувати.

Почнімо з головного.

Яка зброя діє на демонів?

Поки що проти демонів діє лише одна річ.

Громовий ліхтар.

А чому саме він діє — це я так і не з'ясував до кінця.

Як я вже думав, у Громовому ліхтарі є магічна сила.

Але вона, схоже, трохи інакша, ніж магічна сила живих істот.

Магічна сила в наших тілах і в Громовому ліхтарі різниться густиною, коливанням і поведінкою.

Магічна сила тіла огортає його плівкою, з якої здіймаються частинки.

Так і в стані магічного наповнення, і в стані зібраної магії.

А магічна сила речей закручується вихором.

Частинки збираються й кружляють довкола предмета.

З людей магічна сила наче виливається сама, а речам її ніби надали.

Мовою ігор це, мабуть, як зачарування — предмет, наділений магічною силою.

То чому ж Громовий ліхтар має таку магічну силу?

Ми робили це вже не раз, тож відповідь відома: тому що громовий камінь переплавляли на вогні Флеру.

Так і виходить метал, що несе магічну силу, — громове залізо.

До речі, звичайний метал, переплавлений на Флері, магічної сили не набуває.

Якщо обробити громове залізо, вийде річ, що несе магічну силу.

Отже, якщо зробити з громового заліза зброю, вийде зброя з магічною силою, дієва проти демонів.

З такої простої думки ми й дійшли до того, що маємо.

Досі все зрозуміло кожному, хто знає про мої справи і бачив, як усе йшло.

А от далі — проблема.

Чому зброя з громового заліза майже не несе магічної сили?

І чому Громовий ліхтар, теж із громового заліза, має її чимало?

Зброя на демонів не діє, а ліхтар — певною мірою діє.

Звісно, самим світлом Громового ліхтаря такого демона, як Ейнцвельф, не відженеш — для нього це хіба що яскраве світло в очі.

Але якась дія все ж є.

Мабуть, меч із громового заліза демона навіть не подряпає.

Хіба що хтось рівня тата завдав би якоїсь шкоди, та й то, гадаю, зовсім незначної.

А звичайному вояку з нього взагалі ніякого толку.

Я кілька разів бачив, як б'ються інші вояки, але тато таки на голову вищий.

Кажуть, колись він служив у столиці й славився своєю силою.

Але це таке.

Нинішня зброя до того, що королева назвала зброєю проти демонів, явно не дотягує.

В ідеалі треба зброя, яка несе більше магічної сили, ніж Громовий ліхтар.

Найкоротший шлях — знайти, чим Громовий ліхтар відрізняється від зброї з громового заліза.

Відмінність, значить.

На око видно лише одну.

— Ви ж знаєте Громовий ліхтар?

— Ага, знаю. Останнім часом бачу його і на вулицях, і в домах.

— Тріщить трохи, але світить яскраво.

— Кажуть, завдяки йому вночі тепер непогано видно.

А в столиці особливо.

Готуючись до Багряної ночі, Громові ліхтарі ставлять по всьому місту, щоб не пускати таких монстрів, як рейфи.

Щоправда, вони трохи шумлять, впадають в око, недешеві, та й з міцністю не все певно.

Тож поширені вони ще не надто, поки що їх ніби випробовують.

— Так. Громовий ліхтар несе більше магічної сили, ніж ця зброя з громового заліза.

— Гадаю, тому, що магічна сила є в «електриці», яку дає громове залізо.

— Може, якщо зброя з громового заліза так само даватиме електрику, вона вся набуде магічної сили.

— …Тобто зробити зброю, яка отак тріщатиме?

— Зброя — не побутова річ. Тут ще й про міцність, і про вагу думати треба.

Чухаючи потилицю, роздратовано кинула Фрея.

Для неї це, мабуть, лише примха дилетанта.

— У мене немає ваших знань, досвіду й умінь, тож я можу тільки підказувати ідеї.

— Знаю, що прошу багато, але виготовити це можете тільки ви. Чи не могли б ви щось придумати?

Я наче начальник, що вимагає неможливого.

Але без них мені не обійтися.

Я вклонився, і Фрея гордо роздула ніздрі.

Гм?

Що це було?

— Т-та нічого. Робота є робота, можна й зробити.

Сказала Фрея, демонстративно відвернувшись.

Ого?

А чи не…

— Будь ласка. Окрім вас, пані Фреє, і ваших людей, мені нема на кого покластися.

— До того ж і королева, кажуть, говорила: «Майстри вони вправні, і впоратися з розробкою можуть лише вони».

— Ого? Ого-о? Т-таке казала? Ну-у-у…

Фрея відверто розгубилася.

Очі в неї так і бігали.

Підлеглі за її спиною поводилися так само.

Дехто вдавав, ніби «а як же інакше», але очі в них сміялися.

Ой-ой-ой, он воно що.

— Досить глянути на цю зброю, щоб побачити, які ви майстри.

— Чудова робота. Хто вміє робити таку зброю, той неодмінно впорається з моїм проханням.

— Я в це вірю! Ніхто, крім вас, не здатен на це!

Я, щоб Фрея з людьми не побачили, заклав руку за спину й подав знак Віноні й панові Еґону.

— Т-так!

— Окрім вас, пані Фреє, і ваших людей, н-ніхто не впорається з такою складною справою!

— Ого? Ого-го? То, кажете, крім нас, нікому?

— Т-так! Н-ніхто не зможе!

— Дозволю собі сказати: замолоду я мав нагоду бачити в усіх П'яти державах чимало мечів, що їх звуть скарбами, але таке мене, слово честі, вразило.

— Ця зброя анітрохи не поступається тим скарбам.

— Така майстерність викликає в мене, Еґона, щире захоплення.

Лестощі були майстерні.

Аж надто відверті — звичайна людина від таких знітилася б.

Але хай навіть похвала перебільшена, кожному приємно, коли його хвалять.

Мабуть, у Фреї це почуття трохи, зовсім трішечки сильніше, ніж в інших.

— Н-ну? Ми ж ковалі, про нас усі знають?

— Я молотом з року махаю? А в три роки сама викувала зброю?

— З п'яти років працюю ковалем? А в десять мала свою кузню?

Такого самовдоволеного обличчя я ще зроду не бачив.

І якщо вона каже правду, то вона просто неймовірна.

Може, вона й справді геніальна?

Тільки-но я це подумав, як Фрея знову спохмурніла.

— Х-хм! Хоч як мене вихваляйте — даремно!

— Ви однаково, як і гільдія торговців, хочете нажитися на майстрах!

— Нажитися?

— Не прикидайся! Гільдія торговців — то жадібна зграя: продає зброю й обладунки, що їх майстри виробили потом і кров'ю, а з майстрів дере то за посередництво, то комісійні!

— Воно-то так, вони й матеріали дістають, і збут налагоджують, і торгують — це добре.

— Хай навіть деруть утридорога, користь від них є. Хоч мені це й не до душі.

— Але вони відбирають те, що майстри створюють, надриваючись і не шкодуючи себе!

— Що добре продається, вони викуповують, щоб торгувати самим. Ну, це ще пів біди, сам продав — сам і винен.

— Сам винен. Пожадібнічав — от і погорів.

— Але тих, хто не продає, вони правдами й неправдами намагаються цих прав позбавити.

— Задля наживи вони ні перед чим не спиняться. От я їм і сказала!

— Справ я з вами вести не буду. І ніколи більше не куватиму для вас зброю!

— І тоді… тоді…

Відщепенці.

Пан Еґон казав мені, що вона пішла проти гільдії торговців.

Але причина, виявляється, в тому, що її несправедливо обдирали.

Таке буває в будь-якому світі.

Хто має силу, той обдирає слабшого, а як щось не так — змушує мовчки терпіти.

І вважає це нормою, нав'язуючи іншим цей гнилий порядок.

І мірило тут — не закон.

Мовляв, такі вже правила в цій організації, у цьому місці, у цій справі.

Яке це ненормальне — і як часто таке трапляється.

Фрея з її людьми не ворогували з нами.

Мабуть, вони просто боялися.

Боялися, що їх знову зрадять, використають і викинуть.

Не дивно, що вони так думають.

Вони майстри. Уперті, зі своїми звичками, та й гордості їм не позичати.

Але Фрея з людьми виявилися зовсім не такими, якими я уявляв майстрів.

Вони були мов діти, в яких відібрали майданчик для гри.

Такими вони мені здавалися.

Їх скривдили.

Вони налякані, насторожені — і все ж іще на щось сподіваються.

Що ж я можу для них зробити?

Що я можу.

А ось що.

— Тоді давайте укладемо договір.

Такого Фрея, мабуть, не чекала.

Вона остовпіла й роззявила рота.

— Щ-що ти верзеш? Договір?

— Так. Договір. Письмовий. Тоді вам буде спокійніше, правда?

— Д-договір… Хм! Ви однаково розірвете його, коли вам заманеться!

— Ні. Укладемо договір від імені королеви, і кожен матиме свій примірник.

— Тоді розірвати його не вийде. Щоправда, і ви не зможете відмовитися.

— Га? Н-ні, що ти кажеш? Договір із королевою? Та таке неможливо!

— Навіть із торговцями договори вирішують за нас, а часто й папірця не підписують!

Ну, так воно, мабуть, і є.

Навіть я, людина з сучасного світу, розумію це хіба що інтуїтивно.

Підписувати договори на все — звична річ, але чи багато хто розуміє, наскільки це важливо?

Навіть чек — певною мірою договір.

Договір про те, що ти купив цей товар.

Але мало хто як слід зберігає чеки й квитанції.

Хоча без них часто не можна ні обміняти бракований товар, ні повернути його.

І це в нашому світі, де договори — звична справа.

А тут до них ставляться ще недбаліше, і саме укладання договору — рідкість.

І чи укладати договір, зазвичай вирішує той, хто стоїть вище.

Інша річ — торговці: для них договори звичні, сторони частіше рівні, і є про що домовлятися.

Але між гільдією торговців і окремими торговцями чи майстрами — прірва, тож договори гільдія нав'язує сама.

За таких порядків, щоб звичайна людина уклала договір із самою королевою — немислимо.

Навіть якщо королева сама щось накаже, то це буде щонайбільше письмове розпорядження.

А не договір, підписаний за згодою сторін.

Я теж із нею договору не підписував. Ну, у моєму випадку я й не збираюся.

Поки що ми з нею в одному човні й потрібні одне одному.

Слово королеви — слово держави.

Тож договір із королевою — найнадійніший, якщо не станеться чогось надзвичайного.

Гільдія торговців може силою нав'язати свій договір, але якщо є договір, підписаний від імені королеви, — це вже інша справа.

Поки договір у тебе, його неодмінно виконають.

Тому Фрея й здивувалася.

І я знав, що саме це заспокоїть її найкраще.

Фрея має рацію: укласти договір із королевою неможливо.

Якщо ти звичайна людина.

— Та ні, можна.

— М-можна?.. Справді?

— Так. Можна.

Безперечно.

До того ж договір допоможе швидше розробити магічні пристрої.

Підстав відмовляти в королеви немає.

Хоча випадок, звісно, небувалий.

Поки що, якщо порівняти, скільки я зробив і скільки мені дала королева, мій внесок, мабуть, таки більший.

…Поки що, принаймні так мені здається, але коли ця рівновага похитнеться — невідомо.

Головне — не думати, що можна будь-коли попросити королеву про будь-що, і вона виконає.

Хоча останнім часом я, здається, таки частенько до неї звертаюся.

Ні-ні, але більшість прохань вигідні й королеві, тож ми квити… мабуть.

— Тож, може, повірите мені? І покажете, на що ви здатні насправді?

— Розробка магічних пристроїв — дуже важлива справа. Прошу вас!

— Будь ласка, допоможіть мені!

Я щиро вклонився.

Слідом за мною вклонилися й Вінона з паном Еґоном.

Можу я небагато.

Та й знаю про них мало.

Тож це все, що я можу.

Секунд із десять стояла тиша.

— …Ох. Гаразд. Ах, та годі! Гаразд, кажу, підведи голову!

Я несміливо підвів голову й глянув на Фрею.

Похмурого виразу на її обличчі вже не було.

— Ти ж аристократ, так? А вклоняєшся простолюдинам…

— Та ще й обіцяєш договір із королевою — ну що ти будеш робити.

— Коли вже так, то як тут відмовиш.

— Т-то ви…

— Ага. Згода. Ми теж візьмемося до справи всерйоз. Відповімо на твоє завзяття.

— Ковалі люблять прямих людей. Таких, як ти.

Фрея простягнула руку.

Я не вагаючись потиснув її.

Міцно.

— Тепер розраховую на тебе, пане Орнстайне.

— Кличте мене просто Сіоном.

— Гаразд, Сіоне. Тоді й мене звати просто Фрея.

— І не треба мені «викати». Між товаришами вік і стать нічого не важать.

— Добре, домовилися, Фреє.

В очах Фреї та її людей знову засвітився вогник.

Вогник рішучості й радості.

Певно, вони теж цього прагнули.

Свого місця.

Я не якась велика людина, і можу я небагато.

Але вирішив бути з ними чесним.

Того ж дня ми з Фреєю одразу пішли до королеви.

Договір королева уклала.

Але трохи насварила мене за те, що так раптово.

Тут я вже й справді трохи засоромився.

Як-не-як, королева, тож надалі попереджатиму її заздалегідь.