Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

107. Я не дитина!

У глибині кварталу розробок пан Еґон зупинився.

Тут майже рівними рядами стояли досить великі будівлі, і чим вони відрізнялися, я до пуття не розумів.

Але будівлю перед нами, схоже, вже відремонтували: стіни й дах були доволі нові.

На вигляд вона була міцніша, ніж я думав.

Така за кілька років не розвалиться.

Будівля була видовжена, з широким входом.

Стріха виступала далеко вперед, мабуть, щоб захищати від дощу.

Вхід зачинявся розсувними дверима: величезна важка стулка ховалася в стіну.

Усе це скидалося на ангар для літаків.

Хоча й не такий великий.

Усередині простір ділили кілька стін, а в глибині виднілося кілька дверей.

Біля входу рядком стояли ковадла.

Усе чисте й нове.

Ніхто ними ще не користувався, а всі потрібні інструменти, здається, були на місці.

Я колись допомагав панові Ґрасту, тож трохи на ковальстві знаюся.

Хоча знаю так, абияк, до справжнього майстра мені дуже далеко.

На стінах висіли ковальські інструменти.

Усі доглянуті, ані цятки іржі.

Ми втрьох зайшли всередину.

Прохолодний вітер лишився за стінами, а шкіри торкнулося вологе повітря.

У приміщенні було холодно.

Горно, схоже, ще не розпалювали. Може, відповідальна особа ще не прийшла?

А може, вона в дальній кімнаті?

Подумавши так, я рушив углиб майстерні.

Аж тут двері відчинилися.

Схоже, відповідальна особа таки була в дальній кімнаті.

Двері відчинилися, я глянув, хто вийшов, — але нікого не побачив.

Тобто ні, хтось там був, але не на рівні моїх очей.

— Гей! Ти куди дивишся?!

Голос пролунав знизу.

Я опустив погляд.

Мій зріст — десь сто п'ятдесят сантиметрів.

А та, що говорила, була ще нижча.

На мене невдоволено дивилася, надувши щоки, дівчинка.

Одяг на ній був напрочуд відвертий, а шкіра — засмагла.

З вигляду — жвава й весела.

Вона примружила свої великі очі й скептично зиркала на мене.

Мабуть, молодша за мене.

Зовсім маленька дівчинка.

Може, загубилася?

Як старший, я маю бути з нею лагідним.

— А ти чого тут? Сама прийшла?

Я нахилився, щоб наші очі були на одному рівні.

Я всміхнувся, а дівчинка почервоніла як рак і щосили надула щоки.

Ой, здається, вона сердиться.

Що це з нею?

Може, я не ті слова дібрав?

— Т-т-ти! Т-ти що, з м-м-мене к-к-кепкуєш?!

Ох, лишенько.

Мабуть, їй було дуже самотньо — вона ж налякана.

Он і руки-ноги в неї тремтять.

Мабуть, те, що я прийняв за гнів, — просто насторога.

— Та ні, що ти. Усе гаразд. Я відведу тебе до тата й мами.

— Н-н-не р-роби з мене д-д-дитину!

Дівчинка, ледь не плачучи, затупотіла ногами.

Мила. Яка мила дитина.

Але, схоже, таки сердиться.

То я все-таки не помилився?

Я думав, вона насторожена й напружена, а вона, здається, обурилася, що я поводжуся з нею як із дитиною.

Діти в такому віці часом не терплять, коли з ними поводяться як з малими.

Це я необачно.

Але вона була така мила, що я мимоволі простягнув руку.

Поклав їй долоню на голову й лагідно погладив.

— Усе буде добре. Старший братик щось придумає.

— Т-т-ти, т-ти, т-т-ти!

Обличчя в неї так почервоніло, що, здавалося, от-от спалахне.

Ой лишенько. Вона така мила, що я мимоволі погладив її.

Оце вже точно недобре.

Тільки-но я це подумав, як раптом відчув, що за спиною дівчинки хтось є.

— Старша! От-от прийде відповідальний за розробку… О?

З глибини один за одним вийшли кремезні чоловіки.

Один, другий, і зрештою їх набралося десь із двадцятеро.

Старша?

Га? Хто це?

Я глянув на дівчинку, яку гладив.

Гладь-гладь.

Я подивився на кремезних чоловіків, і наші погляди зустрілися.

— А, добридень.

Я привітався, і чоловіки теж уклонилися.

Але, побачивши, як я гладжу дівчинку, вони розгубилися.

Ні, радше це був погляд на кшталт «ой, ну все, доскакався».

— Пане Сіоне, ця пані — пані Фрея, головна з розробки магічних пристроїв.

Прошепотів мені на вухо пан Еґон.

Оця дівчинка?

Головна з розробки?

Та ну, вона ж явно молодша за мене!

А, он воно що.

Вона, мабуть, як і я, почала вчитися змалку?

Гладь-гладь.

— До речі, цій пані двадцять один рік.

— Що?! Та вона ж на вигляд молодша за мене!

— Їй же на вигляд років десять!

Я мимоволі закричав.

І дарма.

Дівчинку затрусило вже не на два, а на всі сім балів.

Ой, недобре.

Щось мені недобре передчувається.

— Т-т-ти, т-ти! К-кому тут д-д-десять років?!

Щось свиснуло, і знизу війнуло повітрям.

Я відчув небезпеку, але удар був такий швидкий, що ухилитися я не встиг.

Удар віддався в черепі, і мене відкинуло назад.

— Гх-х?!

Раптовий удар.

Але мене вберегла оболонка магічної сили.

Силу удару вона погасила, але інерція нікуди не ділася.

Мене відкинуло назад, і я впав.

— П-пане Сіоне?!

До мене підбігла Вінона.

Побачивши, як вона зблідла, я нарешті зрозумів, що лежу.

Ой, то мене вдарили?

Підводжу очі: дівчинка… Фреєчка, тобто пані Фрея, важко сопе й зверхньо дивиться на мене.

— Ху, ху! Я справжня леді!

— Н-ніколи більше не називай мене дитиною!

Пані Фрея тупнула ногою й закричала.

Очі в неї були трохи вологі.

Від цього мені стало соромно.

Оце я встряг.

Ну, а як я міг подумати, що така маленька старша за мене?

Що ж я наробив.

Удару я заслужив.

Як не крути, а це було надто грубо.

Я одразу підвівся й уклонився.

— Пробачте! Я н-ненароком, ну… одне слово, перепрошую!

Я кілька секунд стояв зі схиленою головою, але відповіді не було.

Я несміливо глянув на пані Фрею.

Вона схрестила руки на грудях і відвернулася.

— …Хм! Добре, що зрозумів.

— Я тебе теж ударила, тож ми квити, і забудьмо!

О, то вона мене пробачила.

От і добре. Я наговорив їй грубощів при першій же зустрічі, а вона така великодушна.

Але як не глянь, вона геть як набурмосена дівчинка.

Хоча вголос я цього не скажу.

— П-пане Сіоне, ви н-не поранилися?

Вінона стривожено оглядала моє обличчя.

— Ні. Усе гаразд. Я міцний.

— П-правда? От і добре…

Я відчуваю, що Вінона за мене тривожиться.

Таке бувало й раніше, але тепер я бачив, що вона й справді хвилюється.

Мені було і ніяково, і приємно.

— Ну? Е-е… то ти й відповідаєш за розробку магічних пристроїв?

Пані Фрея з підозрою дивилася на мене.

Мабуть, її бентежило, що перед нею дитина.

Вінона й пан Еґон явно покоївка й дворецький, тож методом виключення відповідальним виходжу я.

— Так. Я Сіон Орнстайн, відповідаю за розробку магічних пристроїв.

— Гм, і що, таке дитя, як ти, справді вміє розробляти зброю?

— Ковальство — справа не для дітей.

Виходить, дитина називає дитину дитиною.

Збоку це, певно, схоже на дитячу гру.

Але чоловіки за її спиною були серйозні.

Вони звали її «старшою» — мабуть, це її учні чи підлеглі.

— Так. Я колись допомагав знайомому ковалеві, тож трохи на цьому знаюся.

— Але до ковалів мені далеко, і за знаннями, і за вмінням.

— Моя справа — пропонувати ідеї, а все, що стосується ковальства, робитимете ви.

— Ідеї, значить… Ну, раз уже ми взялися, то халтурити не будемо.

— Але розробити нову зброю — справа непроста. Не думай, що це буде швидко.

— Так, я це чудово розумію.

— Для початку в мене є кілька ідей, тож давайте спробуємо їх.

— Е-е, я ж наче заздалегідь дещо просив привезти.

— А, є. Громовий камінь, так? Його привезли на інший склад.

— Я здивувалася, що його вдалося перевезти так, як ти казав, але все почалося раніше, ніж планували, тож привезли небагато.

— І що, ти хочеш його обробляти?

Про розробку магічних пристроїв я почув від королеви лише сьогодні.

Але королева, схоже, вже давно думала, чи не можна зробити з громового каменю якусь зброю.

Адже проти демонів, а точніше проти монстрів, що з'являються в Багряну ніч, поки що діє лише Громовий ліхтар, тож така думка цілком природна.

Але я збирався взятися до справи всерйоз лише після курсів лікування хвороби лінощів, тож Фреї довелося почати раніше, ніж планувалося.

Мені незручно, але краще діяти завчасно.

Коли з'являться демони, точно невідомо.

Адже те, що наступна Багряна ніч буде десь за два роки, — лише припущення королеви.

— Так. Насамперед я хочу, щоб ви спробували, чи можна якось використати громовий камінь. А ще…

Я підійшов до свічника неподалік.

Зараз обід, і надворі світло.

Вогонь не потрібен, але свічник, мабуть, поставили на ніч.

Я надяг на руку Громовий вогонь і, щоб ніхто не побачив, запалив свічу Флером.

— Що?! Щ-що це за вогонь?

— Що це таке, поки облишмо. Можете розпалити горно цим вогнем?

— Має вийти інакше, ніж зі звичайним вогнем.

— І коли працюватимете з громовим каменем, обов'язково беріть слюду.

— …Нічого не розумію, але гаразд. Робота є робота.

Схоже, особливого запалу в неї немає.

Її підлеглі теж якісь мляві.

Мовляв, зробимо, але старатися не збираємося.

— Поки що переплавимо його на цьому вогні, а тоді спробуємо зробити з нього зброю. Годиться?

— Га? А, так, будь ласка.

— Гаразд. Ну, далі вже наша робота, тож можеш іти.

— Заходь десь за три дні — тоді вже щось та буде.

— Ну, хлопці! До роботи!

— Так, старша!

Підлеглі відповіли дружно й злагоджено.

Але все одно відчувалося, що це лише для годиться.

Так люди з філії ставляться до тих, хто приїхав із головного офісу.

Простіше кажучи: «Ти однаково нічого не тямиш, тож не лізь».

Ні, мабуть, ще байдужіше.

Мовляв, роботу зробимо, а зайвих розмов і спілкування не треба.

Он уже й не дивляться в наш бік.

Трохи не так я собі це уявляв.

Я сподівався на щось на кшталт «а давайте разом зробимо щось грандіозне».

Але в житті, мабуть, усе не так солодко.

— …Ну що ж, ходімо.

Я вийшов із майстерні разом із Віноною й паном Еґоном.

На душі був якийсь осад, але й удіяти нічого не вдієш.

— Пане Еґоне, а що це за люди?

— Відщепенці, так би мовити.

— Відщепенці?

— Так. Усі, хто продає зброю, обладунки, інструменти чи інший крам, так чи інакше мають справу з гільдією торговців, а вони пішли проти її порядків і втратили змогу торгувати.

— Майстри вони вправні, але самої вправності для торгівлі мало.

— Без сильного покровителя довго стояти на своєму важко. Особливо в столиці.

— Тож вони втратили і крамницю, і своє місце в житті.

— Тут і надійшло доручення від королеви. Отак вони й опинилися тут.

Гільдія торговців.

Організація, що відає обігом товарів, торгівлею й наглядає за торговцями.

Сам я з нею не стикався, але чув про неї не раз.

Торговці за всіх часів мали величезну владу.

Якщо їх розгнівати, то навіть король може зазнати чималих збитків.

Ось наскільки сильні ті, хто тримає в руках гроші.

Пан Ґраст теж це розумів, тому й старався, щоб про мене ніхто не дізнався.

Може, без мого відома там і була якась колотнеча.

Герцог Балф теж мав із ними клопіт і, здається, про щось із ними домовлявся.

— Обставини я зрозумів, але чому ж тоді вони такі… як би це сказати…

— Без запалу?

— Е-е, так. Чому?

— Бо це доручення королеви.

— Гільдія торговців має величезний вплив: вона пролізла скрізь і прагне загарбати всі вигоди. Така в неї сила.

— Із державою вона, звісно, не зрівняється, але без її допомоги країні не відродитися.

— І наша країна, звісно, тісно пов'язана з гільдією торговців.

— А, то їм не до душі, що доручення від королеви, яка пов'язана з гільдією?

— Мабуть. Вони, певно, вважають, що їхня ж країна, пов'язана з гільдією, опосередковано допомогла їх витіснити.

— Гільдія торговців і справді чимало собі дозволяє і часто поводиться зухвало.

— От вони й питають, чому держава дає гільдії так розперізуватися.

— Але жити якось треба, тож вони взялися за доручення.

— Заплатять їм непогано, тож якийсь час вони протримаються.

— А оскільки вони люди горді, то роботу, звісно, доведуть до кінця.

— Хоча в душі, може, й без особливої охоти.

— А проте королева, знаючи все це, таки взяла їх на службу.

— Вона навіть сказала, що ніхто, крім них, не впорається.

— …Не все так просто, правда?

— Люди є люди.

Так, між людьми частіше щось не клеїться, ніж клеїться.

У королеви свої обставини, у Фреї з її людьми — свої, у мене — свої.

Буває, що інтереси збігаються чи люди припадають одне одному до душі, а буває й навпаки.

Немає нічого складнішого за людське серце.

Хотілося б, щоб Фрея з її людьми взялися за роботу охоче.

І не тому, що мені так хочеться, а просто тому, що від ставлення до справи дуже залежить результат.

Якщо робити абияк, з-під палки, нічого путнього не вийде.

Вражаючі результати бувають лише тоді, коли берешся до справи всерйоз і з усіх сил.

От би знайти спосіб їх запалити.

Як і зі слухачами курсів: люди всі різні.

Хоча часом саме це й цікаво.

Ну, та нічого.

Журитися через те, як є, марно.

Важливо, що робити далі й чого я хочу.

Чого я хочу?

Відомо чого.

А тоді й вагатися нема чого.