Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

106. Плани на майбутнє

— …Ось ми й на місці.

Ми з Віноною, яких привів пан Еґон, аж сторопіли.

Те, що постало перед нами, геть не скидалося на те, що я собі уявляв.

— Е-е, це тут?

— Так. Саме тут.

Пан Еґон відповів спокійно, і на обличчі в нього нічого не змінилося.

Ми з Віноною перезирнулися й знову подивилися перед собою.

Повернувшись до маєтку, ми з Віноною вирушили з паном Еґоном, який по нас заїхав, до місця, де розроблятимуть магічні пристрої… але.

Це квартал на самій околиці столиці.

Біля входу до кварталу стоять вартові з суворими обличчями.

Пан Еґон перемовився з ними, і вартові пропустили нас усередину.

Схоже, стороннім сюди заходити заборонено.

А всередині перед нами постали руїни.

Рядами стояли великі напівзруйновані будівлі.

Схоже, їх не спіткало якесь лихо, вони просто занепали від часу.

Порівняно з іншими будівлями столиці збудовано їх абияк.

Цегла кришиться від дотику, а земля всипана трухою.

То тут, то там раз у раз рипить дерево.

Тут так безлюдно, що легко повірити, ніби це місто-привид.

— Це район, щільно забудований будинками минулої епохи.

— Столиця розросталася, зводячи нове й відкладаючи ремонт старого, тож подекуди лишилися такі старі квартали.

— А цей район майже весь складається зі старих будівель.

— Донедавна його вважали небезпечним і покинули, тож тут оселилися волоцюги й розбишаки.

— Тобто це нетрі?

— Так. Але в столиці є й інші бідні квартали, і там умови трохи кращі, ніж тут.

— Тому сюди без особливої потреби ніхто не потикається.

— Хіба що ті, хто не хоче потрапляти людям на очі.

— Але нещодавно тут навели лад, і тепер часто проходять патрулі, тож безпечно.

Там, куди глянув пан Еґон, і справді стояв вояк.

Ага, видно, що варта тут пильна.

— Донедавна в Рістії було багато монстрів, а подекуди й точилися бої.

— Тоді ж Адон фактично захопив частину наших земель, і була неабияка колотнеча.

— Рістія ще відстає і в техніці, і в культурі, і в господарстві, тож усі сили йшли на розвиток столиці, але нещодавно країна нарешті стала на ноги й узялася впорядковувати все всередині.

— Зрозуміло. Тому тут і нікого немає.

— Так. Але кілька будівель тепер уже використовують як склади.

— Відремонтовано лише кілька будівель, тож в інші краще не заходити.

— Зрозумів. А ми йдемо до тих відремонтованих, так?

— Саме так. Спершу я хочу показати вам одне місце, тож почнімо з нього.

Пан Еґон швидко рушив уперед, а ми з Віноною — за ним.

А й справді — ані душі.

Моторошно, але чомусь цікаво.

У будинках, де мали б жити люди, — нікогісінько.

Від такого чомусь аж дух захоплює.

— Можна спитати, чому для розробки вибрали саме таке місце?

— Наскільки я чув, щоб ніхто не заважав розробці.

— Гільдія торговців на такі речі має гострий нюх, і якщо вона втрутиться, клопоту не оберешся.

Герцог Балф, здається, теж чимало намучився з гільдією торговців.

Та й до Ґраста, коли він розробляв Громовий ліхтар і Грозове кресало, приходили люди з гільдії торговців домовлятися.

Торговці вони скрізь торговці.

Жадібні, розумні, хитрі й усе чують.

Коли вони на твоєму боці — на них можна покластися, а як стануть ворогами — біда.

— А ще, гадаю, задум у тому, щоб водночас із розробкою ремонтувати старі будівлі, а потім одразу пустити їх під виробництво.

— Скільки триватиме розробка, ніхто не знає, тож якщо заздалегідь мати де виробляти, можна швидко взятися за виробництво й вивозити товар до інших країн.

— Он як далеко вона все продумала.

— Її величність королева Мільхія — жінка мудра.

Цей квартал — назвімо його поки кварталом розробок — точних розмірів не знаю, але великих будівель тут чимало.

Якщо кожна будівля завдовжки десь тридцять метрів, то лише в полі зору їх п'ять.

Деякі напівзруйновані, тож відбудова забере час, але коли все полагодять, вийде ціле невеличке містечко.

— Керувати цим кварталом доручать вам, пане Сіоне.

— Га? Ц-цілим кварталом?

— Так. Землі у володіння вам дати не можуть, тож вирішили доручити вам квартал у столиці.

— Мешканців тут немає, податків теж.

— Тож прибутку ніякого, зате розвивати квартал можна як заманеться.

— …Тобто цей квартал — щось на зразок мого власного містечка?

— Саме так. Вважайте його окремим містечком у межах столиці.

— Щоправда, не все можна робити на власний розсуд.

— Вільно розпоряджатися можна тим, на що ви подали прохання й отримали дозвіл.

— І ще: одну будівлю вже перебудовують спеціально для вас.

— Ви про те саме?

Тобто про магічну дослідницьку лабораторію й тренувальний майданчик.

— Про те саме. Тут найбільша ділянка в усій столиці, її й перебудовують.

— А ось і вона. Он там.

Там, куди показав пан Еґон, був величезний двір.

Але довкола нього височіли мури.

Справжня фортеця.

Може, його й будували, щоб відбиватися від ворогів?

Кілька майстрів лагодили ворота й мури.

Ворота не ґратчасті, а масивні, залізні.

Зараз вони були відчинені, тож усередину було видно.

За мурами розкинувся величезний двір, а посередині стояли рештки величезної будівлі.

Здебільшого вона обвалилася, і вигляд мала жалюгідний.

— Т-та тут усе розвалюється.

Несміливо пробурмотіла Вінона.

Вона з цікавістю роззиралася.

— Що це за місце?

— Пам'ятка минулої епохи. Фортеця, яку збудували неподалік столиці, щоб стримувати навалу монстрів.

— Тепер вона в межах столиці, але коли її збудували, вона, схоже, стояла далеко від міста.

— Столиця розросталася, її перебудовували й добудовували, тож фортеця сама собою опинилася всередині.

— Свого часу будівлю й мури звели за найкращими тогочасними технологіями, тож фортецю дуже цінували.

— Кажуть, вона була останнім рубежем оборони.

— Тобто заслужений ветеран минулої епохи?

Певно, вона вистояла не одне десятиліття.

На мурах і будівлі було безліч шрамів, які аж ніяк не могли з'явитися самі собою.

— Мури, схоже, відремонтують так, щоб іззовні нічого не було видно.

— Двір залишать просторим, а будівлю відбудують трохи меншою, тож, гадаю, навіть як ви трохи розійдетеся, нічого страшного.

— Саму будівлю великою зробити, звісно, не вийде.

— Навіть якщо щось вибухне?

— Так, навіть якщо в землі буде вирва, нічого страшного. Аби тільки мури не постраждали.

— Шум, звісно, буде чути, але це глухий закуток, тож, якщо не станеться чогось надзвичайного, проблем не буде.

Схоже, королева зрозуміла, чого я хочу, навіть точніше, ніж я думав.

Тут, здається, мої бажання цілком можуть здійснитися.

Це місце в рази більше за ділянку мого маєтку.

Тільки будівля посередині, схоже, буде невеликим будинком.

Хоча й на неї, певно, піде чимало грошей.

Схоже, королева збирається неабияк мене вшанувати.

— Але ж і розмах… Не мені б казати, але це, мабуть, коштує купу грошей?

— Якщо врахувати облаштування всього кварталу, то, мабуть, стільки, скільки коштує село середніх розмірів.

— Ця ділянка для вас, пане Сіоне, — лише частина кварталу, але й вона коштує як добрий маєток.

«Ну так, звісно», — чомусь цілком спокійно погодився я.

І більшу частину цього королева приготувала для мене.

Здається, я вже перестаю розуміти, що скільки коштує.

Коли я народився в Японії, з грошима бувало сутужно, а тут я ні разу не мав у них нестачі, тож і не тримаюся за них.

Платню я отримую, а купувати мені, хоч гроші й є, особливо нічого не хочеться.

Та й сам я майже нічого не купую.

Удома все потрібне купують мама з татом.

Сам я купував хіба що папір і коня.

І те, й те в цьому світі — дорогі речі.

Дешевих покупок я майже… ні, здається, взагалі ніколи не робив.

Так не годиться.

Якщо так піде й далі, з мене вийде нікудишній дорослий.

Треба тримати себе в руках.

А втім, якщо королева так щедра, то, певно, й покладає на мене великі надії.

Якщо так піде й далі, то, може, настане день, коли і моя мета здійсниться.

Хоча до цього ще трохи почекати доведеться.

— Як на мене, з огляду на ваші заслуги, пане Сіоне, це цілком справедливо.

— До того ж, мабуть, це ще й вкладення в майбутнє.

— Тобто королева з тих, хто спершу підгодовує, щоб не втік?

— Якщо годувати спійману рибку, вона нікуди не попливе.

Якщо балувати те, що здобув, розкіш стає звичною.

На перший погляд — розпещування, а насправді так людину прив'язують до такого життя.

Ну, мені, якщо є магія, то до всього іншого я байдужий.

Тож на мене це не діє, але коли нагороду дають наперед, відмовитися важче, та й старанності додається.

Мабуть, саме тому мені заздалегідь стільки всього й роблять.

Хоча я й без того збираюся виконати доручене.

Тобто курси лікування хвороби лінощів і розробку та виготовлення магічних пристроїв.

— А вам можна розповідати мені про такі справи?

— Про це мені дозволили розповісти, тож усе гаразд.

Он як. Мені здалося, що пан Еґон сьогодні напрочуд балакучий, а виходить, королева заздалегідь дозволила йому це розповісти.

А отже, є й те, про що говорити не можна.

Знати все я не прагну, тож мене це не бентежить.

Принаймні поки що.

А квартал таки чималий.

— Скажіть, а скільки часу піде, щоб усе завершити?

— За підрахунками, на знесення будівель, ремонт мурів і облаштування ділянки піде місяці три.

— Зрозуміло. Три місяці… якраз вчасно.

— Щось не так?

— Ні, нічого. Е-е, а можна поки зачекати з підготовкою до будівництва?

— У мене є деякі думки щодо проєкту.

— Слухаюся. Тоді я доповім королеві Мільхії.

— Будівля ж призначена саме для вас, тож, гадаю, заперечень не буде.

— Дякую. Розраховую на вас.

Ну що ж, наразі, здається, все гаразд.

Хто б подумав, що знайдеться таке ідеальне місце.

Треба ще чимало підготувати.

Ще не час, але скоро я маю досягти своєї мети.

— Ух ти! Пане Сіоне, тут так просторо!

Величезний двір, порослий травою й квітами.

Ніхто їх не доглядав, тож вигляд не надто охайний.

Але є в цьому, мабуть, своя природна краса.

Вінона радісно блукала серед них.

Невже їй таке в дивину?

— Панна Олоф рідко виходить з дому, і за межі столиці, здається, ніколи не виїжджала.

Олоф — це прізвище Вінони.

— А, он воно що, тому…

Птах, випущений із тісної клітки, мабуть, таки розправляє крила й літає довкола.

Фея, яку я колись урятував у лісі, поводилася так само.

За ці кілька днів Вінона стала частіше всміхатися.

Мабуть, вона потроху набирається сміливості й учиться бути собою.

Чи піде вона колись від батька?

Чи настане день, коли вона вилетить із клітки й полине в небо?

Хай який вибір вона зробить, я буду на її боці.

— Пане Сіоне, час іти. На нас чекає відповідальна особа.

— Так. Віноно-о! Ходімо!

— П-п-перепрошую, пане Сіоне! Я з-зараз!

Щойно усміхнена, вона знову стала звично боязкою.

Та обличчя Вінони, що поспішала до нас, було якимось свіжим і сяяло цікавістю.

Отак і треба шукати, що тобі до душі, а що ні.

І так знайти те, що робить життя радісним.

Вона раз у раз кланялася й вибачалася, а я щоразу казав, що все гаразд.

Як завжди.

Але мені від цього було напрочуд затишно.