Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

105. Почнімо розробку зброї

Заняття на семінарі — лише чотири дні на тиждень.

Чотири дні поспіль уроки, а три дні — повний відпочинок.

Домашніх завдань тут не задають, а займатися самостійно чи ні — кожен вирішує сам.

Забагато вихідних?

Аж ніяк, для цього світу це навіть забагато роботи.

Звичайний аристократ, кажуть, якщо працює три дні на тиждень, то вже працює чимало.

Ідеться, звісно, про аристократів, які не є головами родів.

Та й ті, кого не називають гультяями, здебільшого працюють недовго.

Щоправда, в простих солдатів, покоївок і дворецьких вихідних майже немає.

Тобто більшість аристократів відпочиває понад половину часу.

До речі, навіть у простолюдинів у звичайній родині два вихідні на тиждень, та й перерви в роботі як слід.

Крамниці, що працюють увечері, вранці й удень зачинені, а більшість тих, що працюють удень, увечері не відчиняються.

Тобто працюють хіба що з ранку до вечора.

Ба більше, рано відчиняються небагато крамниць, здебільшого вони відкриваються ближче до обіду.

Якщо крамниця працює десь з одинадцятої до шостої вечора, то з підготовкою до відкриття й прибиранням після закриття робочий день триває вісім-дев'ять годин.

Дізнавшись це, я подумав:

та в сучасній Японії ж умови куди більш кабальні!

Світ став зручнішим, а працюють люди більше!

Так я думав.

Мало б так бути, але ж…

— …І що з того?

Та, що кинула ці слова, — королева Мільхія — дивилася на мене з-під лоба, геть приголомшена.

Я розумів, що в неї на душі, але відступати не збирався.

— Е-е, так. Тож чи немає для мене якоїсь роботи?

Від сьогодні в мене три вихідні.

Останнім часом я був такий зайнятий, що відпочити майже не випадало.

Тобто це перший за довгий час справжній відпочинок.

Кілька днів після лікування хвороби лінощів я ще лікував тих, хто подав прохання, тож справжнім відпочинком це не назвеш.

І от, хоч у мене вперше за довгий час аж три вільні дні, я прийшов до кабінету королеви в замку й спеціально прошу:

чи не дасте мені роботи?

— Ти й так добре попрацював. Відколи приїхав до столиці, ти майже не відпочивав.

— Нарешті вихідні. Пройдися столицею чи просто гарненько відпочинь.

— Я теж так думав. Але так не виходить.

— …Що таке? Якась проблема?

Я широко розплющив очі й пильно глянув на королеву.

— Схоже, я з тих, хто не терпить неробства!

— А мені що до того?!

Мабуть, у неї це вирвалося мимоволі.

Королева тяжко зітхнула й схопилася за голову.

До речі, сьогодні вона не в домашньому, а в охайному вбранні, і вигляд у неї доглянутий.

Схоже, в такому недбалому вигляді вона буває лише в бібліотеці, що водночас є її особистими покоями.

— Слухай, відпочинок — теж важлива робота.

— Не мені б це казати, бо ж я сама тебе навантажила, але ти працюєш забагато.

— Ти й так узяв на себе чимало, лікуючи хворобу лінощів, тож у вихідні під час курсів маєш як слід відпочити.

— Ці вихідні я призначила не лише заради аристократів, а й заради тебе.

— Я вдячний за турботу. Але мені не сидиться.

— Якщо подумати, то я з п'яти років, ні, ще змалку весь час то вчився, то досліджував магію, то брав замовлення на знищення монстрів, то виконував чиїсь прохання, то допомагав удома, то тренувався.

— Тобто я майже не пам'ятаю, коли востаннє відпочивав!

Отак воно і є.

Після переродження кілька років я чекав, поки виросту з немовляти, а відтоді не пам'ятаю, щоб я як слід відпочивав.

Звісно, я не працював не покладаючи рук.

Просто мама вчила мене, або я вчився сам.

А коли знайшов форель, узявся досліджувати магію, і вільного часу стало ще менше.

Потім багато всього сталося, і зрештою я помітив, що жодного дня як слід не відпочивав.

— Тобі так не до вподоби відпочивати?

— Не до вподоби. Дайте мені якусь роботу. А як немає — дозвольте досліджувати магію.

— …Цього я дозволити не можу. Почекай трохи, доки ми знайдемо місце, де можна спокійно користуватися магією.

— Тоді дайте щось інше, хоч би й дрібні доручення.

— Яке ж ти життя прожив?

Як подумати, і школа, і фірма таки змушували працювати забагато.

Чому світ стає зручнішим, а люди працюють більше, ніж колись?

Може, у цьому світі люди якраз працюють менше?

— Кабальне в мене життя.

— Кабальне…? Не зовсім розумію, але подробиць знати не хочу.

— Життя, як у раба?

— Ну, щось таке. Я ж корпоративний раб… ха-ха.

— Яке там «ха-ха». Ох, гаразд. Буде тобі робота.

— Взагалі-то я хотіла доручити тобі одну справу після того, як закінчаться курси лікування хвороби лінощів.

— Але це вже було б занадто, тож я думала відкласти її.

Хм, ну, так я й думав.

Щось таке я й передбачав.

— Чудово. Беруся.

— Я ж іще нічого не сказала…

— Якщо однаково робити, то краще раніше — потім буде легше.

— Що не роби, а краще зробити одразу, ніж відкладати. Час не безмежний.

— Воно-то так, але нормальні люди хоч трохи відпочивають.

— …Ну, гаразд. Справа, яку я хотіла тобі доручити, — це «розробка засобів проти демонів».

— Щоб підготуватися до наступної Багряної ночі, так?

Королева повільно кивнула.

Мабуть, через те, що вона трималася по-офіційному, обличчя її майже нічого не виражало.

— Не те щоб це було нагально, але продумати заходи заздалегідь не завадить.

— Коли саме настане наступна Багряна ніч, я точно не знаю, але гадаю, десь «за два роки».

— До того часу треба приготувати засоби, якими й інші люди, а не лише ти, зможуть протистояти демонам.

За два роки, значить.

— А Громові ліхтарі?

— Їхнє світло добре діяло на рейфів.

— Звісно, я й про них думаю.

— Але самих лише їх замало, а головне — це тільки захист.

— Щоб давати відсіч, цього не досить.

— Ну так… тоді потрібна дієва зброя.

— Саме так. Тому я й хочу позичити твого розуму.

— Не скажу, що це треба негайно, але до наступної Багряної ночі слід і розробити, і виготовити, і розповсюдити.

— Бо обмежитися лише нашою країною не вийде.

— А інші країни це куплять, якщо їм запропонувати?

— Навряд. Королі інших країн досі не вірять у демонів.

— На такі непевні чутки вони не поведуться.

— Тому я збираюся домовитися з гільдією торговців, щоб запаси розробленої зброї проти демонів зберігалися в її філіях.

— Мовляв, у разі нагальної потреби ними можна скористатися.

— Підготовка недостатня, але краще так, ніж зовсім без засобів захисту.

— І Громові ліхтарі теж?

— Так. Ці дві речі ще й у побуті корисні.

— Гільдія торговців і без нас прийшла домовлятися, тож чимало вже вивезли за кордон.

— Герцог Балф виготовляє їх і постачає гільдії, тож тут клопоту не буде.

А й справді, він щось таке казав.

Невже герцог Балф передбачив це, коли поширював Громові ліхтарі й Грозові кресала по всіх П'яти державах?

Мені згадалося його обличчя.

Як він широко всміхається, показуючи білі зуби.

…Ні, навряд чи навіть герцог Балф усе так продумав і підготував.

Хай там як, а виходить одразу три вигоди: для економіки Рістії, для прибутків гільдії торговців і для підготовки інших країн до оборони в Багряну ніч.

Хоча чи помітили це королі інших країн — питання.

— Хм, непросто. Зброя, кажете…

— Можна й пристрій. Чи обладунки. Біда в тому, що в нас немає нічого.

— Але бажано мати щось, чим можна здолати демонів.

— Не факт, що демони з'являться саме там, де буде Сіон. На такий випадок.

— І ще: коли настане Багряна ніч, тобі доведеться битися з демонами. Ти згоден?

— Так, я розумію. Поки що, крім мене, протистояти їм нікому.

— Та й я не збираюся стояти осторонь.

Хоча причина не лише в цьому.

Чесно кажучи, хоч це й не дуже гарно, я навіть трохи чекаю на це.

Але цього я нікому не можу сказати.

— Ну, у мене є різні думки, тож не хвилюйтеся.

— Отже, за розробку магічного пристрою я берусь.

— Добре. Розраховую на тебе. Для розробки я найняла фахівця з цієї справи.

— Попрацюй разом із ним. Я його попереджу, тож навідайся до нього по обіді.

— Скажу Еґонові, щоб потім заїхав до тебе в маєток.

— Я вже розповіла йому про розробку цього пристрою… ні, як там — магічного пристрою.

— Зрозумів. Вибачте, що відриваю вас, ви ж така зайнята.

— Пусте, наразі немає важливішої справи, ніж твоя.

— Нею слід займатися насамперед. Хоча теревенити, звісно, я не збираюся.

Здається, мені щойно натякнули.

Мовляв, надалі такого краще не роби.

Справ у правительки, мабуть, страшенно багато, тож воно й не дивно.

Але про хворобу лінощів чи про магію через посередників не поговориш.

Хоч Еґон і добре обізнаний у справах, усього йому, мабуть, не розповідають.

— А, Сіоне. Працювати добре, але не забувай і відпочивати.

— Якщо ти звалишся, мені буде непереливки.

— Так, розумію. Не перенапружуватимусь.

— …Не дуже вірю, ну та гаразд.

— І щодо охорони: вибач, але Рафіна Шупер мусить повернутися до Дзеппенласту.

— Тож охороняти тебе вона не зможе.

— Рафі? Але чому?

— У кожного роду свої обставини.

— Мабуть, ще й тому, що земель у Дзеппенласті багато, а людей бракує.

— Схоже, все сталося раптово: Шупер уже виїхала зі столиці.

— Кажуть, вона за тебе переживала, але просила переказати, щоб ти не хвилювався.

— Ну й ну, робити королеву посланцем — нечувано!

— Перепрошую. Он як… Зрозумів.

Чи не сталося чогось?

Коли кажуть не хвилюватися, якраз і починаєш хвилюватися.

Але ж це Рафі: навіть якщо виникнуть труднощі, вона з ними впорається.

Ми неодмінно ще зустрінемося.

— Схоже, з охоронцями тобі не щастить.

— З твоєю силою це не страшно, та й зі столиці ти виїжджати не збираєшся, так?

— Мабуть, охорону можна й не призначати.

Хоча стежити за мною все одно стежать.

— Так. Тоді прошу саме так. Мені теж незручно, коли хтось ходить за мною слідом.

— Добре, на цьому все. Можеш іти.

— Так. Дозвольте відкланятися.

Я вклонився королеві й вийшов з кабінету.

За дверима рядком стояли покоївки, дворецькі й наближені.

Їх просили вийти на час розмови.

Помітивши мене, вони одразу вклонилися.

Ніяк до такого не звикну, але що вдієш.

Вінона стояла скраю й почувалася не на своєму місці, але, побачивши мене, полегшено видихнула.

Не те що раніше: тепер мені можна заходити до замку разом із Віноною.

Що ж, поїду поки додому. До обіду я однаково вільний.

Лише кілька годин, але я не знав, як їх згаяти.

Сучасні люди, ні, японці — у них справді рабська натура в крові.

Так я подумав того ранку, сам із себе дивуючись.